Глава 5

POV Рита

Я перекрила кран, опустила відро з водою на підлогу і почула, як зачинилися вхідні двері. Синьоокий грубіян ще трохи постояв у передпокої і повернувся на кухню до своєї вечері. Він злився, і я розуміла на що, а зараз, схоже, ще й засмутився – бо несподівано мене побачив той, хто бачити не повинен був. Принаймні мені так здалося.

Але ж я нічого такого не робила – лише виконувала умови. Навіть знайомитись із молодим чоловіком не стала, щоб не заважати цим двом. Той незнайомець, який увійшов до квартири, запросто міг прийняти мене за прибиральницю – от і нехай приймає. А якщо врахувати, що цей Данила гострий на язик і точно не зі скромників – не думаю, що я для нього проблема.

Не обов’язково бути старими знайомими, щоб із упевненістю сказати – цей хлопець за будь-яких життєвих обставин почуватиметься, як риба у воді. Тихоні, як я, пеленгують таких типів здалеку і намагаються обходити стороною.

Навіщо? Та щоб не обпектися і не поранити об них серце, інакше можна довго приходити до тями. Бо я, звісно, вірю в благородних лицарів і джентльменів, от тільки красені серед них давно перевелися. Залишилися самі розбійники і серцеїди – ось як цей синьоокий грубіян. А принци, якщо й існували колись у природі, то тепер живуть лише в казках та фантазіях.

Хоча сьогодні за сміливістю, треба визнати, я перевершила себе на дві голови. Але це все стрес винен і моя розгубленість. У будь-якій іншій ситуації я б із цим Данилом ніколи не заговорила. Я б взагалі до нього не підійшла і вже точно не стала б ні про що просити – значно спокійніше витати в хмарах і книжкових історіях, ніж наяву мати справу з таким хлопцем.

Я мало рота не роззявила, коли зайшла в кімнату і побачила його без джемпера, в одних джинсах. Добре, що він не помітив, як я розгублено завмерла, а потім замість дверей, упіймала лобом стіну. У такій ситуації краще виглядати метушливою, ніж смішною, і краще відволікатися на сторонні предмети, ніж ніяковіти від факту, що я перебуваю в одній кімнаті з напівроздягненим вродливим грубіяном. Який виявився напрочуд схожим на героя романтичної історії – сильного, вірного і справедливого… це, звісно, якщо з ним не говорити, а дивитися збоку.

А от якщо заговорити, то герой легко перетвориться на неввічливого розбійника і чари розсіються. Тож навіть добре, що в нього характер шкідливий – так простіше не обманутися.

Зате він не хитрий, – одразу стала на захист нового знайомого підсвідомість, і довелося з цим погодитися. Угоду озвучив чесно, і одяг дати здогадався. Навіть шкарпетки не пошкодував! Затишні, між іншим, шкарпетки – блакитні в зірочках. Ноги без них би зовсім змерзли.

Наймовірніше, вони належать його дівчині з машини, яка образилася і втекла. А він не став наздоганяти. Бо гордий і бо не очікував.

М-да, недобре, звичайно, вийшло з моєю появою і бійкою з букетом, але ж я не навмисно їм вечір зіпсувала. Зараз от швиденько підлогу домию, закінчу з прибиранням і піду. Точніше, поїду від цього Данила і зникну назавжди. Бо, здається, він засмучений по-справжньому.

А що, коли ця брюнетка тепер його кине? А раптом він її... любить?!

Я вимила підлогу у ванній кімнаті, прибрала в прихожій і сховала інструменти на місце в господарську шафу. Нерішуче потупцявшись у коридорі, все ж наважилася зайти на кухню. Хлопець сидів на стільці, боком до столу, притулившись голими плечима до стіни і, почувши мої кроки, повернув голову. Відставивши на стіл склянку з недопитим соком, зустрів мене колючим поглядом.

Звісно, я розуміла, що викликаю в нього неприємні емоції і він мені не радий. За час мого прибирання образа на хлопця за його грубість трохи вщухла, і стало ясно, що я маю хоча б спробувати щось виправити в тій ситуації, яка склалася. Маю сказати:

– Послухай…

– Що, вже впоралася, Попел-люшко? – ну от, знову дивиться неприязно. – А ти спритна.

– Так, але я не про це. Давай я зателефоную твоїй дівчині й вибачуся? Поясню, як опинилася в машині, і скажу, що ти ні до чого? Що це я винна у вашій сварці. Справді некрасиво вийшло біля парку. І про стурбованих хом’яків – це я дарма сказала.

– Кому? – мені здалося, чи хлопець здивувався? Зсунув спантеличено брови, ніби гадаючи, про кого це я.

– Ну-у, твоїй дівчині з машини, яку я випадково вкусила і вдарила букетом. Але тільки тому, що злякалася! – додала щиро. – Не зі зла!

Хлопець осмислено куснув губи, відвів погляд і допив сік. Повернув склянку на стіл.

– Вона не моя дівчина, – відповів спокійно і знову глянув на мене.

Нічого не розумію.

– Але як же? Ви ж із нею того… збиралися ніби… ну–у…

Я що, справді, хочу вимовити вголос «займатися оральним сексом»?.. В обличчя незнайомому хлопцю?

На щоки невчасно поліз рум’янець, і довелося викручуватися:

– А ревнувала вона чому?

Але хлопець, на відміну від мене, не зніяковів. Навпаки, відповів зі знайомими нотками роздратування в голосі:

– А ось це, не твого розуму справа, ясно? Я не зустрічаюся з дівчатами в тому сенсі, який зараз у тебе в голові.

– Зовсім?

– Зовсім!

– Але навіщо тоді… квіти? – обережно здивувалася.

– Випадково купив. Вечір обіцяв бути насиченим, от і розщедрився. Дівчина з машини – моя подруга, і не вигадуй собі зайвого. Ми з нею дорослі люди.

Тут, звісно, не посперечаєшся. Із підліткового віку хлопець давно виріс, та й дівчина теж. От тільки в моїй голові все одно щось не складалося. І, мабуть, стрес у цьому винен, бо я не змовчала, а раптом спитала:

– Подруга? Тобто те, що майже сталося в машині, ви збиралися зробити… по-дружньому?

– Слухай! – хлопець підвівся і ступив до мене, блиснувши синім поглядом. Навис рельєфними плечима, опинившись так близько, що довелося підняти на нього вії. – Не роби вигляд, що ти вчора народилася. Не після того, як я запросто обмацав твою голу дупу, а за бажання міг дістатися й до решти. Після такого в твоє здивування важко повірити! Хочеш сказати, у тебе це трапляється виключно з великого кохання? Тоді що ти робиш тут? Чому я з тобою, а не твій хлопець?

Е-е. Гм-м. На це виявилося нічого відповісти. Здивування вмить зникло і розхотілося ставити запитання. Не витримавши цієї несподіваної близькості, я відступила і відвернулася. Сказала тихо:

– Гаразд, вибач. Ти правий, це не моя справа. Я просто хотіла подякувати і допомогти тобі, але бачу, що поспішила. Я посиджу трохи в кімнаті, поки ти вечеряєш? За пів години можна їхати – я недалеко звідси живу, ти швидко повернешся.

Але мене взяли за руку і повернули обличчям до столу. Хлопець сів на стілець і ногою висунув з-під столу ще один. Взявши до рук телефон, кинув холодно – здається, я вже починаю звикати до його тону:

– Якщо хочеш кави – можеш випити. І сумку розбери, яку я заніс – там напевно є десерт, – пригощайся. З вечерею ти впоралася, тож заслужила.