Глава 5

Каву я хотіла і дуже сильно, тому відмовлятися не стала – якраз і час мине. А ось до десерту не доторкнулася – все ж у мене є дім. Скоро повернуся і забуду свою жахливу пригоду.


Поки сиділа за столом із гарячим напоєм у руках, намагалася на хлопця не дивитися – він щось гортав у телефоні і, схоже, про мене забув. Так навіть краще. Відволікшись на каву, я почала думати про те, що скажу ввечері Даші, якщо виявиться, що я не відповідаю на дзвінки. У цей час моя сім’я вже має приїхати в аеропорт і готуватися до посадки в літак, а отже, батькам зараз не до мене. Але коли вони прилетять до Німеччини – я обов’язково маю вийти на зв’язок.

Головне, щоб Стьопка був удома, коли я повернуся, і не довелося шукати брата в його друзів. Бо якщо хтось із наших знайомих побачить мене, як я ходжу по вулиці в чоловічій футболці й шортах… ох, боюся зв’язок із татом відновиться швидше, ніж я знайду свої речі й телефон. І буде байдуже, де знаходиться в цей момент Андрій Воронов – на землі чи в повітрі.

– Ну, і що ти вирішила?

Я замислилася про своє, і несподіване питання хлопця змусило мене здригнутися:

– Що? Ти про що?

– Ти вже п’ять хвилин мене розглядаєш, скоро дірку протреш. То я тобі подобаюсь чи ні?

Я справді сиділа і дивилася на синьоокого, але на свій жах тільки зараз це помітила. Піти в себе для мене завжди було простіше простого, особливо з гарною книгою, але ж не у квартирі чужого хлопця!

– Ні, нанітрохи! – двічі кліпнула віями, відчувши, як зашарілася від сорому, і одразу облизала пересохлі губи.

Хлопець теж кліпнув. Примруживши очі, здивовано підняв брову:

– Не зрозумів. Попелюшко, ти зараз що, зі мною фліртуєш?

Оце ще не вистачало!

– Н-ні, – мотнула головою, але погляд не відвела – не змогла. Мій сьогоднішній рятівник умів тримати на собі увагу – факт.

– Тоді шукаєш недоліки? Ну і як знайшла?

Недоліків у синьоокого грубіяна не було – принаймні, видимих, і він це знав краще за мене. Але ж не визнавати очевидне, коли від тебе цього чекають.

– Так. У тебе стрижка смішна – к-коротка! – знайшлася з відповіддю, сказавши першу-ліпшу дурницю, що спала на думку. – Тобі не личить. І взагалі ти не в моєму смаку.

Я відвернулася, заправила пасмо волосся за вухо і зловила ложкою в чашці залишки пінки. Хотіла їх злизати, але передумала. Так і завмерла, не знаючи, що робити далі.

– Та ну? Серйозно? – анітрохи не засмутився хлопець невисокій оцінці його зовнішності. Хмикнув запитливо: – А тобі, значить, подобаються довгі?

Мені не подобалися. Я взагалі в людях ціную різноманітність і право кожного обирати, яким йому бути і як жити. Але ж не відмовлятися? Замість відповіді знизала плечима: мовляв, як хочеш, так і думай.

– А хлопці, напевно, блондини? Якщо вже я брюнет.

– Ну, напевно.

– І якщо далі йти за запереченням, то, мабуть, невисокі й неспортивні. Якісь худі замориши-коротунці з нудистськими нахилами?

Він раптом засміявся. Приємно так – і голос і сміх у синьоокого теж виявилися на десять балів. Але мені все одно не сподобалось. Не дуже то радісно, ​​коли з тебе сміються. Ще й зуби скалять – білі та рівні. Розбійницькі!

– Що-о? – я знову поглянула на хлопця, але вже обурено. – Зовсім ні!

– Так! – не повірив він мені. – Недарма ж ти, Попелюшко, на мене витріщалася. Мабуть, щосили намагалася розчаруватися!

Ні, ну скільки самовпевненості в синіх очах! Хоч купайся!

Натомість зрозуміла, що робити з пінкою. Встала і вилила її в порожню склянку грубіяна – шкода, що не на голову.

– Зате мені точно подобаються розумні! А ти – дурень!

З квартири виходили мовчки. У машині також не розмовляли. Цього разу він сам одягнув свою куртку, а мені дав теплу кофту з капюшоном – сунув у руки, і я не стала відмовлятися. А щоб не подумав, що мені потрібні його речі – пообіцяла повернути все поштою. Тільки нехай адресу дасть – бо бачити його знову мені зовсім не хочеться.

Моя сім’я жила в елітній висотці, у сусідньому районі міста, і їхати до будинку виявилося не так уже й далеко. І все б нічого, якби останній кілометр наш рух не супроводжував звук поліцейської сирени, що наближалася, час від часу лунаючи в потоці машин.

Дивно, може, на дорозі щось сталося? У такому великому місті, як наше, події зовсім не рідкість, але цікавитися не стала, щоб не дивитися на водія.

Я показала, куди звертати, і синьоокий звернув від світлофора праворуч. Різко повернувши кермо, пірнув під арку у спільний двір гарних багатоповерхівок і, скинувши швидкість, поїхав алеєю до парковки біля дитячого майданчика.

Ну, нарешті вдома!

Але не встигла я зрадіти і сказати грубіяну на прощання «дякую», як уже сповзала з сидіння під передню консоль кросовера, гарячково відстібаючи на собі ремінь безпеки. І не просто так сповзала, а тому що зовсім несподівано побачила біля під’їзду батьків! Які, взагалі-то, мали зараз перебувати в небі на шляху до Гамбургу! Але замість цього стояли біля нашого під’їзду й абсолютно точно на когось чекали!

Питання на засипку: кого?

Мене обдало холодним потом разом із жаром, щойно я зрозуміла, якою зараз перед ними постану. Їхня розумниця і відмінниця дочка, якою тато так пишається! І яка жодного разу в житті їх із мамою Дашею не підвела.

Господи, що ж робити? Я б ніколи не зважилася на акцію жіночого протесту, якби не була впевнена, що вони ніколи про це не дізнаються. І не тому, що вони б мене засудили – швидше за все, навпаки. А тому, що… загалом… це довго пояснювати чому!

Я схопилася за щоки та злізла вниз. «Ауді» синьоокого невблаганно наближався до під’їзду, і тато з Дашею повернули голови…

– Ой, ні! Гальмуй… Гальмуй, чуєш? Та зупинись ти!

Схопивши синьоокого за руку, я полізла назад між сидіннями. Незграбно з’їхавши зі шкіряної спинки, уткнулася носом у багатостраждальний букет жовтих хризантем, загубивши туфлю, але мені вже було все одно.

– Їдемо звідси просто зараз! Будь ласка!

Сказати, що хлопець здивувався – це нічого не сказати. Він просто отетерів і різко натиснув на гальмо – ось чому я впала. Але швидко оговтався – хто б сумнівався! – і вилаявся:

– Що? Знову?! – обурився. – Ну вже ні! Гей, Єво, чи як там тебе? Ану, виходь! – обернувся і спробував мене зловити за щиколотку. – Вдруге я вже не куплюсь на твоє «будь ласка». І туфлі свої забери… розкидалася тут! Я тобі не принц, взуття за тобою підбирати!

Але поїхати би в нас усе одно не вийшло. Бо саме в цей момент, блимаючи маячками, у двір в’їхала патрульна машина і перегородила нам шлях. Двоє поліцейських вискочили з неї і стали по обидва боки від кросовера. І не встигли ми зреагувати, як майже одразу ж пролунало:

– Поліція! Негайно вийти з машини! Руки за голову або перед собою!

– Що-о? Це що за фігня ще?