Глава 9

Знайомство з батьками закінчилося, вечеря теж, і ми стояли з Горобчиком у великій ванній кімнаті, удвох, і я намагалася відірвати від його фірмових джинсів предмет, що до них приклеївся. Предмет віддиратися ніяк не хотів, хоча я неабияк старалася, і тепер завмерла за спиною хлопця, дивлячись на нього в дзеркало через плече.

Щойно Данил опинився у ванній кімнаті, він зняв із себе футболку, витер нею обличчя і кинув в умивальник. І так було ясно, що для носіння вона більше не годилася. Втім, модні джинси теж. І те, що ми обоє не озвучили цей факт, нічого насправді не змінювало.

Я здула зі щоки кучеряве пасмо волосся, що вибилося з коси, і запитала:

– Хочеш, я попрошу в тата штани для тебе?

– Ні, ще чого не вистачало.

– Він не відмовить.

– Не треба!

– Що ж робити? Зрізати чи так підеш?

– Із цією штукою на сраці? Знущаєшся, Ромашко?

– Трохи, – зізналася обережно, – але ти сам винен. Що тобі вартувало бути ввічливим із моїм братом? Ти ж на мене сердився, от і кусав би мене далі. Міг на Стьопку просто не звернути уваги.

– Не міг, – уперто буркнув хлопець. – По-перше, він рудий – його складно не помітити. А по-друге, після звинувачення поліції у твоєму викраденні, у мене остаточно зник настрій бути люб’язним. Я, якщо пам’ятаєш, не збирався розмовляти з твоїм братом. Я взагалі не збирався тут бути!

Я пам’ятала. У тому, що хлопець зараз перебував у нашій ванній кімнаті в зіпсованих джинсах, була цілком моя провина. Але, як і клей на них, усе вже сталося, тож тепер залишалося тільки сказати:

– Даню, вибач. Мені, правда, дуже шкода, що так вийшло.

Ми помовчали.

– Та гаразд, я теж молодець. Знав же, наскільки образливі підлітки. Сам таким був.

Він знову стояв переді мною роздягнений до поясу, тільки тепер прямо перед носом, і було складно не дивитися на спортивну, розгорнуту в плечах спину і не помічати гладкі м’язи тренованого тіла. А ще все важче було тримати його погляд. Мені раптом здалося у відображенні дзеркала, що це він мене розглядає, а не навпаки.

Напевно, злиться і дивується, як його примудрило занести в чужий дім не з тією дівчиною. І напевно продовжує мріяти про те, як дістатися до моєї шиї і добряче її стиснути.

Я опустила руки і відвернулася. Підійшла до шафки, щоб дістати з неї чистий рушник і запропонувати хлопцю – Горобчику не завадило б прийняти душ, а мені – перестати помічати речі, які я помічати зовсім не звикла. Принаймні в лоб, а не збоку.

І чому його погляд мене так бентежить? Адже в машині все було якраз навпаки.

Взагалі все!

– Гей, Попелюшко? – мабуть, хлопця теж взяла досада від зустрічних думок, бо голос пролунав різкіше. Данил ступив до умивальника, і я почула, як із крана полилася вода. – Схоже, єдиний спосіб піти звідси не голим, це відібрати в тебе свої шорти і футболку, – невдоволено зауважив він. – Сподіваюся, ти їх не викинула?

Що? Він серйозно?

– Ні, – я повернулася і запропонувала йому рушник, намагаючись не дивитись на голі плечі і спину. – Але й не випрала. Ти ж розумієш, я б просто не встигла.

– Нічого, я довіряю своєму гелю. Де тут твій? – Горобчик розстебнув ремінь на штанах і вимогливо подивився на довгу полицю з різними пляшечками. – Ти мені винна, а я не збираюся брати чуже і гадати, що там.

Довелося з довгого ряду шампунів і бальзамів дістати свій гель і поставити ближче.

– Ось, користуйся. Можеш навіть не економити.

– Неодмінно! – пробурчав синьоокий і раптом розсміявся: – О, ні, Ромашко! Троянда і маргаритки? – прочитав англійською, простягнувши перед моїми очима засмаглу руку. – Господи, дівчино, чому я здивований? А де ж – ніщивне оголення Єви, або щось у дусі «Порочної пристрасті»?

Тут такого точно не було, і я поспішила піти з ванної кімнати. А коли повернулася з футболкою та шортами, сердито попередила – раптом теж захотілося його вколоти.

— Я почекаю за дверима, бо раптом Стьопка ще щось вигадає. Наприклад, перетворити тебе з піци на шашлик!

– Зачекай, Рито…

Я вже взялася за ручку дверей, але зупинилася, не обертаючись.

– Так?

Тон хлопця помітно пом’якшав.

– Як у тебе це виходить?

– Що саме… виходить?

– Бути такою різною? Адже твої батьки не здогадуються, де ти сьогодні була, так?

Ні, не здогадуються. І відповідь на це питання навряд чи по-справжньому цікавила Горобчика, що залетів до нас. Як і життя дівчини на ім'я Маргарита Воронова. Він уже стягував із себе зіпсовані джинси разом із горе-подушкою, запросто збираючись залишитися при мені в боксерах, і я вирішила, що одного ступору з мене досить!

– Талант, мабуть! – тільки буркнула і зникла за дверима.

Скоро синьоокий піде, а я подумаю про те, щоб ніколи й не дізналися!