Розділ 1

Він ішов до мене — чоловік моєї мрії, випливав із золотого туману — сильний і вродливий, як Бог! На грудях блищали краплі вологи, широких плечей торкалися хвилясті пасма, а із засмаглих стегон ось-ось мав зірватися білосніжний рушник.

Від такої краси я мліла й ніяк не могла ступити назустріч. Темні очі дивилися просто в душу.

— Маша...

Господи, Боже мій! А голос який! Глибокий, чуттєвий, з оксамитовими нотками. Натовп мурашок захоплено ахнув і дружною юрбою промчав шкірою.

— Ну нарешті ти моя!

— Так!

Ми простягнули одне до одного руки, золотий туман розступився, і я затамувала подих. Зараз, ось зараз я побачу його обличчя і, здається, дещо віддам…

Лясь! У моє власне обличчя прилетіла подушка, і чари тут-таки розвіялися.

— А-а! Марусько! Полундра! Свистати всіх нагору! Вставай, сонько, ми проспали!

— А? Що? Де?!

Мій принц зі снів відступив у туман, а я розліпила очі й сіла в ліжку. Намацавши рукою телефон, піднесла до обличчя.

Чорний екран навіть не блимнув — сіла батарея. Зате блимнула я, побачивши розташування стрілок на настінному годиннику — сьома п’ятнадцять ранку. Скільки?! Це о котрій же ми з Наташкою лягли спати, якщо вона приїхала до мене о десятій вечора вся в сльозах і з пляшкою мартіні? Здається, близько третьої. А якщо врахувати, що на роботі треба бути о восьмій як штик, то виходить…

Ні чорта не виходить.

Я впала на подушку й заплющила очі…

— Та Машко ж, щоб тебе! Увечері доспиш!

…але тут-таки зірвалася з ліжка й помчала квартирою.

Караул! Точно проспала! І це в той день, коли, можна сказати, вирішується моя доля!

— А-а-а! Феякіна, я тебе приб’ю! Не могла зі своїм Жорою в суботу розійтися! У мене ж сьогодні співбесіда з новим начальством!

Повз пронісся такий самий кошлатий вихор.

— Ну, Малинкіна, пробач! Я ж не навмисно!

Моя найкраща подруга — Наташка Феякіна, з якою ми все життя водою не розіллєш, уже встигла скочити з розкладного крісла, на якому спала, і помчати у ванну. Правильно! У домі, де живуть троє людей, а ти гостя, — святе місце треба забивати першою!

Я кинулася до дитячої, розчахнула двері й покликала:

— Малинки! Підйом! Ми проспали! Швидко чистити зуби, вмиватися і в дитячий садок! Лапусики, — заблагала я, кидаючись до ліжечок і тормошачи діток. Цілуючи їх у заспані щічки. — Я справді дуже-дуже запізнююся! І якщо вашу маму не візьмуть на нову роботу, то не бачити нам нового телевізора, як власних вух! І смаколиків не лопати, розумієте?

Діти розуміли, та ще й як! Зі смаколиків і варто було починати!

Малюки заворушилися й намистинками скотилися з ліжок. Почали штовхатися одне з одним, натягуючи колготки.

— Ей, Льошко, це мої, віддай!

— А от і ні! Мої!

Дашка ще й очей не встигла як слід розплющити, а вже здивувалася, як справжня маленька жінка:

— Рожеві?!

Рожеві колготи Льошка надягати не захотів і розпачливо завив:

— Ма-ам! — зупинивши мене на півдорозі до туалету.

Та твою ж петрушку! Довелося бігти назад і допомагати пацанові. Заодно й светрики натягнула. Розчесала темноволосі голівки, зав’язала Дашці китички-хвостики. Абияк, звісно, зав’язала, але запізнення на роботу геть не сприяє чепурінню! Розумниця-донечка навіть не пискнула.

— Далі самі! І дивіться мені, шкарпетки не забудьте вдягти! І комбінезони не переплутайте! Я перевірю!

— Добре, мам! — відповіли хором і знову заштовхалися біля шафи.

Ми з Наташкою точнісінько так само штовхалися в сусідній кімнаті, потім у передпокої, намагаючись і самі не переплутати, де чиї колготки й сумки. У підсумку в дверях усі дружно застрягли, ледь не зім’явши Льошчин пластиковий «КамАЗ».

Ліфт чекати не стали, з четвертого поверху скотилися м’ячиками. Слава Богу, Наташка приїхала машиною і, побачивши на стоянці її крихітку «Деу Матіз», Дашка скомандувала:

— На старт, увага, руш! Хто останній, той редиска! Ма-ам, наздоганяй!

— От же хитрюга! — обурилася моя повненька подруга й старанно заробила п’ятами, але ми вже й самі мчали до «Деу»-шки, хто перший.

Дитячий садок був від дому на відстані двох автобусних зупинок. Не дуже зручно, зате садок був хороший, новий, із танцювальним гуртком і черговою групою, і дітям подобався. Передавши малюків із рук у руки виховательці, я помчала назад до машини, стрибаючи по снігу й льодяній кірці, як гірська коза на санній трасі. Ось тобі й перше грудня — зима! Добре, що Наташка, як справжня подруга, що завинила, не кинула мене в біді, а зголосилася підвезти до роботи. Працювала вона перукаркою у відомому в місті салоні краси «Бомонд», у самому центрі, неподалік від мого нового офісу, і ми обидві сподівалися не запізнитися.

— Піддай, Машко!

Щойно я добігла до машини й застрибнула всередину, Наташка натиснула на педаль газу й рвонула з місця.

— Феєчко, ти, звісно, шумахер, — я втиснулася потилицею в сидіння, — але якщо ми кудись вріжемося і я не потраплю на роботу, я тебе прикінчу! Ти ж учора більше за мене випила!

— Зате я й закушувала більше за тебе. Не дрейф, Малино, у мене є досвід, а в шансу — сім хвилин. Домчимо! — впевнено вчепилася в кермо подруга. — Краще пристебнися й нафарбуй губи, бо виглядаєш, як монашка після ночі тантричного сексу.

— Що, так само розпусно й дико? — я здивовано і не без надії на диво сунула мордочку в дзеркало заднього виду.

Ні, ну а що? Не просто ж так мені сняться сни дивного змісту?

Обличчя як обличчя. Ну, вії не встигла нафарбувати і хвилясте волосся вкласти праскою. Довелося скрутити його — густе й довге — у неслухняний пучок на потилиці, а зверху насунути шапку. А так дуже навіть звичайно. Пуховичок, платтячко (так собі) і дешевенькі чобітки на підборах. Середньостатистична представниця районного офісного планктону з такою зарплатою, що суму краще нікому не озвучувати, аби люди від жалю не розридалися. Не зірка. Хм, і навіть близько не стояла.

А колись же я вважалася симпатичною дівчиною. Хлопці табунцями бігали. Але хіба могла я дивитися на когось, коли в мене був Кирило?

Жах! Я ахнула. Діставши з сумочки помаду, в паніці мазнула по губах, поплескала себе долонями по блідих щоках і пригладила пальцем брови. І чим я тільки думала, коли спала, як бабак, до останнього?! Мені ж сьогодні кастинг на профпридатність проходити! Де зовнішність — не остання справа!

— От-от! — підлила олії у вогонь Наташка. — Так само розчаровано й понуро!

Ну й гаразд! Замість засмучуватися, дути губи й ображатися через дрібниці, поки ми їдемо, краще трохи розповім про себе. Хоча розповідати особливо й нема чого, але якщо вже ви зазирнули в мою історію, думаю, мені слід представитися.

Отже, звати мене Маша Малинкіна, і живу я у звичайному спальному районі великого обласного центру в пересічній маленькій двокімнатці. Мені двадцять чотири роки, у мене немає чоловіка, вже немає роботи, зате є двоє чудових дітей п’яти років. Двійнята Льошка й Дашка. І знаєте, такі в мене карапузи хороші, от усім на заздрість, що більше мені нікого й не треба. Досить, обпеклася. Та так, що досі палає. Точніше, почуттів уже давно немає, самий попіл, а от життєвий урок залишився.