Розділ 1

Маленька двокімнатна квартира дісталася мені у спадок від батьків. Ще шість років тому жили ми в ній усією сім’єю — я, мама й тато. Жили добре, дружно, а потім тато помер — серцевий напад. Уранці людина була, а ввечері не стало, і залишилися ми з мамою вдвох, як дві стеблинки. Я тоді саме навчалася на другому курсі університету й уже зібралася перевестися на заочне, щоб допомогти мамі з роботою, але виявилося, що допомагати треба мені.

Я пам’ятаю розгублене мамине обличчя і по-житейськи спокійне бабусине — вона в нас по життю командир, дід її досі слухається.

— Мам, повірити не можу. А що ж люди скажуть? — і це питання своїй мамі поставила не я. — Адже лише вісімнадцять років. Обпеклася і, вважай, усе життя шкереберть. Ех, був би живий Петро, він би цього Кирила змусив одружитися!

— Я не хочу!

— Цить, Марусько! — а це вже бабуся. І знову до мами:

— Тобі не однаково, що скажуть?! Інші люди, як худі собаки: не вигадають, то збрешуть! Наша Маруся перша, чи що? Ти в якому столітті живеш, Люсько? У двадцять першому! Тут кожен сидить за своїм парканом. Почешуть язиками й забудуть. А Машка, якщо зараз її вмовиш, тобі потім не пробачить! Бачиш, як рогом уперлася: народжуватиму. Та й не сирота вона в нас. Ми з дідом допоможемо. Дівчина вона гарна, все одно сама не залишиться. Твоя баба після війни нас шістьох підняла без годувальника. І нічого, усі людьми виросли. А тут одне дитя — виростимо, Люсь! Дід он уже сльозу вдоволення пустив — онука ж єдина й улюблена.

Але дітей виявилося двоє — справжній сюрприз. Я пам’ятаю, як боялася вийти з кабінету УЗД і зізнатися мамі. Все тупцювала біля порога. А коли вийшла, мама тільки охнула й руками рота прикрила: що тут поробиш? А бабуся видала: «Ну то ж не шестеро, Люсько! Не реви, піднімемо! Це в Машці наша кров заграла. Я ж теж із двійні»

Загалом, на заочне я таки перевелася й інститут закінчила. Абияк, але диплом інженера отримала. Чотири роки прожила в селі, навідуючись до міста на сесії та свята, а рік тому й зовсім повернулася з дітьми. Ну, не в селі ж їх ростити? А тут і мама вийшла заміж за Миколу Івановича й переїхала до нього в сусідній спальний район.

У бабусі, звісно, добре, але дітям потрібне спілкування — садок, гуртки, школа. Льошка в мене справжній мужичок — дай волю, він би з дідом у його старенькому жигульчику й жив разом із вудками, а Дашка — маленька панянка. Їй танці подавай і подружок із ляльками.

Допитливі вони, мої ягідки-малинки. Та й схожі на мене — теж синьоокі й усміхнені. Щоправда, голівки темніші, але тут уже нічого не вдієш — хіба з природою посперечаєшся?

А от із людиною можна. Навіть треба. Особливо з тим, кого раніше любив, а тепер… Ні, не ненавидиш, а просто настільки він тебе одного разу розчарував, що перестав існувати. Наче його гумкою з життя стерли — ф’ють! І чисте місце! І можна жити далі майже приспівуючи.

От би ще хорошу роботу отримати!

Та й узагалі, час минув, і стало легше — душа, якщо й не зігрілася, то відтанула. Знову навчилася людям в очі дивитися. Он навіть сни дивного змісту снитися почали. Перини там усякі і чоловік у золотому тумані з безсоромними натяками. Ніби йому в цьому тумані тільки Марусі для повного щастя й бракує!

Ех, але ж який хороший!

«Деу»-шка заверещала гальмівними колодками й зупинилася біля високої офісної будівлі, клюнувши носом.

— Приїхали! — гаркнула Наташка. — Вилазь, Малино!

А коли я вискочила із салону й помчала до широкого ґанку, Феєчка відчинила дверцята, висунулася слідом і заволала:

— Удачі, Машко! Щоб тобі на новому місці відпрацювати років так двісті! Ні пуху! До біса! Но пасаран, подруго! — затрясла над головою кулаком. — О-оле, оле-оле-оле-е-е, Маруська чемпіон! Ки-ия! Банзай! Ура-а-а! Вань-суй!!

— Хто-о?! — я спіткнулася й засковзала каблуком по льодяній кірці. Ноги ледь не роз’їхалися на повороті. — Що куди суй?!

Народ, що поспішав до входу, теж позаспотикався й пороззявляв роти.

— Феякіна, ти здуріла?! — я зашипіла й непомітно покрутила пальцем біля скроні. — Ану киш звідси, алкашня!

Наташка пірнула в машину й винувато пискнула: «Ну все, я поїхала». І помчала.

А я зітхнула, зняла з плеча сумку, поправила шапку й потупцяла до прохідної.

«8:00»

Ой! Не потупцяла. Побігла!