"Місто грішних душ 3: Відплата" / Оновлення

"Місто грішних душ 3: Відплата" / Запрошую до прочитання нових розділів /

***

Нішель відчувала, що немов би стоїть на межі між двома світами — одним, у якому вона продовжувала жити у страху, втікаючи від того, що могло її зламати, і іншим, де вона могла б залишити свій біль позаду, хоч і ціною величезних зусиль.

«Ти справді готова це зробити?» — запитала себе й відчувала, як холодний піт стікає по спині. Всі ці роки вона трималася від собак подалі, ховаючи глибоко в серці ще один страх. І зараз їй потрібно було зробити крок у незвідане.

Нішель піднялася з ліжка. Лука, не відводячи від неї погляду, напружився. Вона зробила крок. Потім ще один. І кожен маленький крок до Лорда був важким, ніби вона йшла по гострому камінню. Кожен рух собаки нагадував їй про всі ті моменти, коли не могла втекти від свого страху. Велика голова пса, його чорні очі — все це спливало у свідомості, як привиди з минулого, і щоразу вона відчувала, як її серце б’ється все швидше, а пальці стають мокрими від поту.

Нішель обійшла ліжко й, присівши, простягнула тремтячу долоню. Або зараз, або ніколи. Страх забирає багато зусиль та енергії, вичавлює тебе зсередини. Не дає далі рухатися. І ти дійсно стаєш залежною від нього.

Лорд спочатку поглянув на Луку. Чоловік дав дозвіл, і пес, повернувши морду, прихилився носом до її долоні. Вона зойкнула, і пес сів на задні лапи.

— Здається, ви тільки що злякалися один одного, — Лука повільно опустив ноги на підлогу й погладив пса. Поглянувши на жінку, простягнув до неї руку. — Давайте долоню.

Нішель знітилася й, піднявшись на ноги, присіла біля чоловіка. Лука накрив її тремтячу долоню й легенько стиснув. Вони разом обережно торкнулися голови Лорда. Його шерсть була м’якою, і серце забилося спокійніше. Коли Лорд підняв морду, Нішель сіпнулася, однак не висмикнула руку.

— Все добре. Я поряд, — спокійно промовив Лука.

Лорд почав виляти хвостом і провів язиком по долоні Нішель. Вона хмикнула й зіщулилася. Серце нестримно билося в грудях. На чолі з’явився піт. Було дуже страшно. Однак і розуміла, що це було необхідно, і тому надалі вже самостійно повільно гладила пса. Вона відчула, як страх повільно відступав, даючи місце чомусь новому — непевному, але водночас тому, що звільняє від пут.

Коли Лорд підвівся й поклав лапи на її коліна, Нішель округлила очі й, відхилившись, прошепотіла:

— І що мені тепер робити?

— Дайте команду.

— Яку? — глитнула.

— Сидіти! — строго промовив Лука, і Лорд присів на задні лапи.

«Можливо, це не та перемога, яку я уявляла, але це хоча б крок уперед», — подумала Нішель, дивлячись на Лорда, котрий лагідно почав тертися об її ногу, якби намагаючись сказати, що все буде добре.

— Ну все, на сьогодні достатньо з мене, — піднялася з ліжка й, важко дихаючи, обійшла пса.

— Ви йому винні іграшки, — усміхнувся Лука.

— Я пам’ятаю, — кивнула. — Фух, ледве свідомість не втратила.

Нішель почала задкувати й, вдарившись спиною об дверцята, зойкнула.

— Гей, легше там. Ви ще мені потрібні.

— А мені потрібно випити. І бажано щось місце. І… дякую.

— Нема за що. І не зачиняйте повністю двері.