Два.

Гаррет Салліван величаво стояв на ґанку цегляного будинку, схрестивши руки на широких грудях, і свердлив дівчину темними, колючими очима, схожими на тернові ягоди. Соло не знала точного його віку, але бачила, що сивина посріблила його коротко підстрижене волосся. Рум'яне обличчя розписала безліч зморшок, шкіра на щоках й підборідді трохи обвисла. Стиснуті до блідості губи свідчили про його гоноровий характер, а косматі брови грізно зсунулись до перенісся, поки він мружився, розглядаючи її. 

Вона почувалась дивно. Двадцять чотири роки, проведених далеко від дому, давали про себе знати — малою дитиною вона не могла запам'ятати ні будинку, ні батька, тому їй нічого згадувати. Звісно, тьмяні спогади жевріли десь глибоко в голові, але все, що оточувало її, залишалось чужим і невідомим, не здатним викликати хоча б якісь емоції. Втім, дещо вона все-таки відчувала — образу, яка запекла в грудях, варто було опинитися в місці, яке вважалося її домом. 

Центром ферми був двоповерховий, міцний будинок з побіленими стінами, що потріскалися від спеки, та широкою верандою, затіненою плетеним виноградом. Стара гойдалка ліниво скрипіла від поривів вітру, а під самотнім деревом глоду стояла дерев'яна лавка, на якій спав кіт. Подвір'я було піщаним і нерівним, з розкиданими тут і там іржавими сільськогосподарськими знаряддями, старими покришками та поодинокими кущами витривалої техаської трави.

Позаду будинку розташовувалися господарські будівлі: дерев'яний сарай для худоби, де чулося приглушене мукання корів, стійла для коней, довгий, металевий ангар для тракторів та іншої техніки, що пахнув мастилом та бензином. Поруч височіли силосні башти — сріблясті циліндри на тлі блакитного неба, що зберігали запаси кормів.

З усіх боків ферму оточували поля. Рівні ряди бавовни тягнулися на кілометри, їхні білі коробочки ледь помітно колихалися від доторків вітру, нагадуючи про майбутній врожай. Інші ділянки були вже підготовлені до посіву пшениці, їхня темна, розпушена земля чекала на дощі. Іноді можна було побачити пил, що здіймався над далеким горизонтом — ознака роботи сусідніх ферм або вантажівок, що проїжджали по ґрунтовій дорозі.

Батько не квапився їй на зустріч, а Енді кудись зник, тому вона мусила познайомитись з батьком першою. Після їзди на коневі її ноги нещадно боліли. Одяг липнув до спітнілого тіла, волосся розтріпалося й падало на лице, спідниця зім'ялася. Вона більше не здавалася охайною, акуратною дівчиною, її лице пашіло від спеки, а губи потріскалися через сухість в роті. 

— Добрий вечір, — Соло зупинилася біля веранди й задерла голову, аби бачити батька, бо не наважилась піднятися наверх. Вона не знала, який у нього характер, тому вирішила тримати дистанцію, адже такій поведінці її вчили у пансіоні — бути ввічливою і не втручатися в особистий простір незнайомців. 

— Солена? — спитав він. Вона ствердно кивнула. — Заходь всередину. Всі чекають на тебе. 

Батько зник за масивними дубовими дверима, не промивши більше ні слова. Вона розгублено витріщилася на те місце, де він щойно стояв, усвідомлюючи, що гіршого знайомства за це вона не змогла б уявити. Її груди здавило від болю, на очі навернулися непрохані сльози — вона нізащо не подумала б, що настільки небажана в цьому будинку. Для чого він розшукав її? Для чого покликав у Плейнв'ю? Адже вона стільки років прожила без сім'ї!

Дівчина переступила кам'яні сходи, й на мить завагавшись, увійшла до будинку. Кімната, в якій вона опинилась, виявилась невеликого розміру, погано освітлена. Повітря пахло сухими квітами та полакованим деревом. Під стіною стояла різьблена шафа для одягу, а на підлозі були акуратно розставлені шльопанці. 

Вона перезулася, і оскільки ніхто не зустрів її, несміливо пройшла через широкий арковий отвір у вузький, напівтемний коридор. Запах старого дерева та ледь вловимий аромат жіночих парфумів одразу вдарили в ніс. Праворуч, майже торкаючись стелі, вилася елегантна дерев'яна драбина з витонченим кованим поруччям, чиї металеві завитки відкидали химерні тіні від слабкого світла, що проникало з вікна на верхньому поверсі. Зліва ж тягнувся ряд щільно зачинених дверей, кожна з латунною ручкою, що тьмяно поблискувала.

Соло відчула нерішучість, але, зібравшись з духом, тихо ступила до найближчих дверей. Обережно повернувши холодну ручку, вона опинилася у вітальні. Кімната зустріла її приглушеним світлом, що просочувалось крізь щільні лляні штори на вікнах. У повітрі панувала тиша, порушувана лише тихим цвіріньканням птахів за зачиненим вікном.

Стіни вітальні, обклеєні шпалерами у дрібний квітковий візерунок, трохи вицвіли від часу. Вздовж стін стояли масивні, але зручні меблі: великий шкіряний диван з подушками, кілька м'яких крісел з плетеними підлокітниками та низький дерев'яний журнальний столик, на якому лежала стопка старих журналів та важка скляна попільничка. На стінах висіли пожовклі від часу фотографії у простих дерев'яних рамках та кілька пейзажів у важких золотих багетах.

У кутку біля каміна стояла висока дерев'яна етажерка, заповнена книгами з потертими палітурками. На підлозі лежав м'який килим з геометричним візерунком, його кольори вже втратили колишню яскравість. Всюди були розставлені свіжі квіти, від насиченого аромату яких паморочилося в голові. 

Батько стояв біля вікна, очікуючи її появи. Його дружина сиділа на дивані разом з двома дуже схожими дівчатками-підлітками. В одному кріслі качався туди-сюди хлопець, трохи молодший за Енді, а в іншому сиділа дівчина — вилита копія Енді, тільки у спідниці. Вони всі дивилися на Соло, і їх надмірна увага бентежила її. 

— Добрий вечір, — вона зупинилась біля дверей і поставила сумку на начищену до блиску дерев'яну підлогу.  Її руки нервово тремтіли, тому довелось стиснути їх разом, аби не показати хвилювання. 

— Добрий вечір, — відповіла жінка, стримано усміхнувшись напомадженими губами. Вона здавалася елегантною й витонченою, як справжня принцеса з обкладинки популярного журналу. Зібраного у зачіску темного волосся ледь торкалася сивина, а шовкова сукня ніжного рожевого кольору, скроєна за останніми тенденціями моди, підкреслювала струнку фігуру. Бурштинові очі крадькома пройшлися по постаті дівчини, відмічаючи її неохайний вигляд, однак вираз обличчя з трохи різкуватими рисами анітрохи не видав справжніх думок жінки. 

Її діти успадкували від неї темний колір очей, красиво окреслений прямий ніс та темне густе волосся. Від батька їм дістались широкий лоб, трохи висунуте вперед підборіддя, що свідчило про їх впертий, гонористий характер, та гострі вилиці. Найбільше на нього була схожа дівчина у кріслі — така ж кремезна, з терновими очима, як він. 

Соло почувалася зайвою. В її пам'яті не прокинулося жодного спогаду про будинок, в якому вона знаходилась, а на фотографіях, що висіли на стінах, вона не знайшла жодної із зображенням схожої на неї жінки. Її брат та сестри були налаштовані вороже — від їхньої недоброзичливості поколювало шкіру. Повітря тріщало від напруги, що панувала між ними, а нестерпна тиша тиснула на дівчину зі всіх сторін. 

— Я Солена Салліван, — вона заговорила першою, здогадуючись, що ніхто з родичів не налаштований на знайомство з нею. — Приїхала з Остіна. Ви можете називати мене Соло. 

— Я Еліна, — врешті, відповіла жінка, — дружина Гаррета. Це Дебора і Джанет, — вона по черзі показала на сестер-близнюків, — а Емма — їхня старша сестра. З Енді, ти певно, познайомилась, а другого мого сина звати Кеннет. Емма та Енді теж близнюки. 

— Надіюсь, ми зможемо стати друзями, поки я буду гостювати у вас.

— Гостювати? — фиркнула Емма. — Гадаю, ти на довго тут застрягнеш.

— В Остіні я маю власне житло та роботу. Для чого мені залишатись тут? 

— Ого, ти працюєш? — Кеннет випрямився у кріслі й зацікавлено глянув на Соло. 

— Авжеж. 

— І ким, розкажеш?

— Репортером у редакції “The Daily Chronicle”.

— Серйозно? Туди ж не беруть жінок!

— Вважаєш, що якщо ми не носимо штани, то не можемо працювати на одній роботі з чоловіками? Чи звивини нашого мозку влаштовані по-іншому? 

— Я знаю, що це не жіноча робота, й батько проти того, щоб жінки в нашій сім'ї працювали. 

— Ну, я звикла вирішувати за себе сама. 

Вона ледь не сказала, що двадцять дев'ять років у неї не було поруч батька, який забезпечував би її й оберігав від проблем. Соло навчилася заробляти на шматок хліба самостійно, тому ніхто не має права диктувати їй, що і як робити. 

— Воно й не дивно, чому до тридцяти років ти розгулюєш старою дівою, — прогримів голос Гаррета, змушуючи здригнутися кожного в кімнаті, — але ми швидко це виправимо!

— Перепрошую, що ви сказали? — вона сміливо зустріла його колючий погляд, відчуваючи, як всередині зароджується дурне передчуття. 

— Ти вийдеш заміж. 

— З чого б це? 

— Бо я не дозволю ганьбити ім'я Салліванів навіть тобі.

— Ви, здається, переплутали мене зі своїми дітьми, містер Салліван. Нас поєднує хіба що ваше прізвище, чи ви зненацька забули? 

Слова батька розсердили її. Соло здогадувалась, що це може бути однією з причин, чому він раптово покликав її у Плейнв'ю, хоча вона більше схилялась до думки, що все через спадок діда. Адже ніхто з новоспечених родичів не знав, куди насправді поділись ті гроші. 

Її погляд прикипів до його очей, напружений і невідступний, як тятива на луці. Довга, мовчазна мить зависла між ними, наповнена несказаними звинуваченнями та прихованою ворожістю. Раптом на її блідих, мов крейда, щоках проступив різкий, гнівний рум'янець, немов кривава квітка, що розпустилася на снігу. Її фіалкові очі, зазвичай спокійні та серйозні, зараз потемніли, набуваючи глибокого, крижаного відтінку, ніби в їхніх глибинах збиралася нищівна буря.

Вона не відчувала ані трепету, ані найменшого страху перед цією чужою людиною, яка мала нахабство називатися її батьком. Його наміри, якими б вони не були, не грали для неї жодної ролі. Вона з легкістю повернеться до свого скромного життя в Остіні, де ніхто не втручався в її справи, де вона сама була собі господинею. Його вказівки? Його нав'язлива присутність? Вони були для неї порожнім звуком, пилом на вітрі. Вона просто піде. Зараз, або завтра, але піде, залишивши його зі своїми інтригами наодинці. Хай каже, що хоче. Дівчина не зобов'язана йти у нього на повідцю.

— У тебе взагалі відсутні манери, чи що? Ти як зі мною розмовляєш?

— Це все, що ви можете мені сказати після двадцяти чотирьох років, що ми не бачилися? Очевидно, дарма я приїхала. Ви навіть не знаєте, як поводитися з гостями, — її голос зрадницьки затремтів. Вона підхопила з підлоги сумку, її пальці судомно стиснули ручку, і вона з гордо піднятою головою рішуче повернулася до дверей. — Мабуть, наша зустріч добігла до кінця. Всього найкращого вам, моя "дорога" сім'я.

З награною веселістю вона легковажно махнула рукою здивованим братам і сестрам, на її обличчі на мить майнула холодна усмішка, адресована Еліні, і перш ніж хтось із них отямився та наважився зупинити її, Соло зникла у гнітючій темряві вузького коридору. Образа, змішана з болем, здавила їй горло, заважаючи дихати. Сльози бриніли в наповнених гіркотою фіалкових очах, але вона не дозволила їм торкнутися її щік — ніхто з цих людей не заслуговує того, щоб дивитися на її слабкість.  

Дівчина квапливо, майже сердито, натягнула свої стоптані, незручні туфлі, відчуваючи, як твердий матеріал боляче впивається в натерті ноги. Кожен рух був сповнений напруги, бажання якомога швидше покинути цей негостинний дім, де її жалюгідні сподівання розбилися об холодну стіну відчуження.

— Солена, ви не можете просто піти, — на порозі виросла струнка постать Еліни. Вона піймала дівчину за зап'ясток, змушуючи зупинитись. — У вашого батька непростий характер, але з часом у вас вийде з ним порозумітись, я впевнена. 

— Якщо він послав вас переконати мене, то це даремно, місіс Салліван. 

— Я розумію, що вам неприємні його слова, адже ви давно не дитина, якою можна маніпулювати. Однак, вам не відома вся ситуація, міс Солена. 

— Він втратив право називатися моїм батьком в той день, коли відмовився від мене. Назвіть мені хоча б одну причину, чому я маю перейматися його проблемами. 

— Вас пов'язують кровні узи. Хіба цього замало?

— Іноді кровні узи знецінюються, місіс Салліван. Підло згадувати про них через четверть століття тільки тому, що це єдиний спосіб розв'язати власні проблеми, вам так не здається? 

— Я не сумніваюсь у вашому доброму, щирому серці, Солено, — м'яко промовила Еліна, її голос звучав лагідно, але в ньому відчувалася ледь помітна напруга. — Тому ви повинні провести кілька днів на фермі й вислухати Гаррета. Погодьтеся, вже пізня пора, сонце майже зайшло, і скоро стемніє. Куди ви підете в таку годину? Ви ж нікого не знаєте у Плейнв'ю, окрім нас, хоч наше знайомство й почалося не найкращим чином.

Соло важко зітхнула, відчуваючи, як роздратування змішується з безвихіддю. Їй дійсно нікуди податися. Ферма, ця віддалена оселя, яку ледь освітлювали перші присмеркові сутінки, знаходилась за пів милі від центральної вулиці містечка, а її власний гаманець був майже порожній. Як-не-як, вона щиро розраховувала на безкоштовний прихисток та хоча б якусь їжу, коли зважилася на цю далеку подорож, керуючись слабкою надією на родинне тепло, яке виявилося крижаною пусткою. Тепер же вона опинилася в пастці власної наївності, у чужому місці, без грошей і без чіткого плану подальших дій. Її гордість протестувала, але холодний розум вперто підказував, що іншого виходу, принаймні на цю ніч, у неї немає. 

— Гаразд, — втомлено видихнула Соло, відчуваючи гіркий присмак поразки. — Я переночую у вашому будинку, втім не обіцяю, що затримаюся тут довше, ніж на цю ніч. Мої плани не передбачали оселитися у Плейнв'ю, і я не маю жодного бажання їх змінювати.

— Мені до вподоби ваша розсудливість, — з ледь помітною посмішкою відповіла Еліна, її погляд став теплішим. — Мої діти іноді поводяться немов нетямущі малюки, однак у ваших очах я розгледіла дорослу серйозність та зваженість, чого їм, на жаль, часто бракує. Ходімо зі мною, я покажу вам вашу кімнату. Ви зможете прийняти душ та переодягнутися після довгої дороги, а ввечері ми всі разом сядемо за стіл. За спокійною вечерею, без зайвих емоцій, ми нарешті зможемо все обговорити.