Чудовисько

Кров Вільяма просочила мій одяг. Мої руки, моє обличчя — усе було в його крові. Я знала, що дорого заплачу за те, що доторкнулася до нього. Дотик до інших людей залишає на мені опіки, а чужа кров просто роз’їдає шкіру, як кислота. Але хіба в мене був вибір? Хіба я могла залишитися осторонь і дозволити йому померти?

Першим з’явився наш сусід, містер Робін, — самотній, сивочолий старий, який побачив усе через паркан. У його руках був шланг, і йому вдалося відігнати Гейзел, поливаючи її водою. Потім він стягнув мене з тіла Вільяма, і на його крики прибігли батьки… Не дуже пам’ятаю, що було потім. Здається, з мене зірвали одяг і поливали зі шланга, щоб змити чужу кров. Вода була крижаною, але палала, як полум’я.

А потім були звуки сирен — гучні, страшні.

А після — темрява.

***

У шість років я була просто дикуватою.

У вісім впадала в істерику, коли бачила чужих дітей у своєму домі.

А в десять років нацькувала собаку на іншу дитину. Опіків на мені тоді виявилося не надто багато — одяг захистив. Я провела всього тиждень у лікарні й ще кілька в реабілітаційному центрі. І весь цей час постійно думала про Вільяма: про його роздерту щоку й два пошкоджені пальці на руці. Думала про те, як страшно й боляче йому було. Про те, як, напевно, плакала його мама, яка привезла до нас у гості чистого, вродливого, здорового хлопчика, а відвезла…

Каліку?

Ні, ні, я навіть подумки не хотіла вимовляти це слово. Воно звучало надто страшно, надто боляче й було таким колючим, що застрявало в горлі, якщо я пробувала його вимовити. Вільям не буде калікою, адже я не могла напартачити так сильно!

Мої батьки після цього випадку зареклися запрошувати в дім інших людей. Чутки розлетілися моторошні: дівча Макбрайдів — виплодок пекла, а може, і зовсім не в собі. А ще в них є собака, у якої явні проблеми з психікою. А мати й батько куди дивилися? Ну й сімейка!

Сейдж кілька разів приходив зі школи із синцями — затівав бійки у відповідь на образи. Я уявляла, як він кричить: «Моя сестра не божевільна! І собака теж! Вона просто захищала її!» — і тут же накидається з кулаками на кривдника…

Бідний Сейдж, бідна моя сім’я, бідна Гейзел.

Скоро до нас з’явилися люди зі служби з контролю за свійськими тваринами. Увійшли в дім, почали з батьками розмову, хотіли забрати мою акіту, але я б радше дозволила себе четвертувати, ніж віддала б її. Я не знала, що роблять такі люди із собаками й куди відвозять їх у своєму фургоні, але щось підказувало мені, що собаки більше ніколи не повертаються додому.

Я вибігла з дому й помчала до дерева біля дальньої огорожі саду, під яким Гейзел любила подрімати після обіду. Вчепилася руками в її нашийник і потягла за собою в дірку в паркані, через яку іноді тікала на вулицю, а звідти — у міський парк. Собака беззаперечно слухалася мене, немов теж відчувала недобре. Пам’ятаю, як ми бігли з нею до заростей дикої ожини, в якій сповивали гнізда чорні дрозди. Пам’ятаю, як наказала їй лізти під густі гілки, а сама поповзла слідом, схлипуючи від болю: гострі шипи подряпали мені руки та шию. Гейзел почала лизати моє розпухле від сліз обличчя. Я обійняла її руками, і там ми пролежали цілу вічність, поки хтось не підняв гілки й не знайшов нас.

Це був мій батько, і вперше в житті я злякалася його. Була готова битися з ним, як Гейзел билася за мене. Бо він був на чужому боці — на боці дорослих, а не на моєму з Гейзел. Я бачила суворість у його очах, холод, гнів.

Він стояв і дивився на мене згори донизу, поки я лежала між колючих гілок, вчепившись обома руками в Гейзел і стійко перемагаючи біль, уся в синцях, які кровоточили, та бруді. І, мабуть, він побачив щось, чого раніше ніколи не помічав. Щось, що встромило його в саме серце.

І змусило перейти на мій бік.

— Лежи, поки я не повернуся, — сказав він, погладив мене по плечу й пішов. Колючки впивалися в лопатки, але думка про те, що в мене з’явився спільник, додала сил. Незабаром батько повернувся в супроводі нашого сусіда й сказав, що Гейзел має негайно поїхати з містером Робіном у Донегал до моєї бабусі. І більше жодних варіантів немає. І якщо я хочу врятувати її, то мушу погодитися.

— Я згодна, — закивала я, вилазячи з-під кущів і голосно схлипуючи. Тато схилився до акіти, але так і не зміг витягнути її з-під гілок, доки я не покликала й не сказала:

— Виходь, Гейзел. Усе гаразд. Тебе не чіпатимуть.

Я обійняла собаку, стиснула так, що вона захрипіла. Потім містер Робін причепив повідець до нашийника й повів її до машини, припаркованої біля виходу з парку. А ми з татом залишилися біля ожинового куща, дивлячись їм услід. Він обережно обійняв мене й витягнув із плеча ожиновий шип. Я навіть не заплакала: всередині все боліло сильніше.

Батько знав, що собака просто захищала мене. Я все йому розповіла. Вихованості та ввічливості в мене, може, і не багато було, зате сміливості визнати свою провину — доволі. Я розповіла йому, як дражнила Вільяма й кидала в нього палиці, як він кинувся на мене, як мені захотілося провчити його…

Я промовчала тільки про одне: як я лягла на Вільяма й закрила його своїм тілом. Боялася, що мені однаково не повірять і подумають, що я все вигадую, аби викрутитися.

Містер Робін сказав батькам, що поки Гейзел гризла хлопчика за руку, я сиділа на ньому верхи й била кулаками. Насправді я била собаку. Старий не роздивився, що відбувалося насправді, а я не стала вигороджувати себе. Нехай думають, що хочуть. Однак нічого не повернути й не виправити.

Ми просиділи в парку до темряви. Батько довго говорив зі мною, пояснював, як жахливо я вчинила і які наслідки можуть бути в цього вчинку. Рани затягуються, шрами бліднуть, тіло одужує, а душа — ні. Може так статися, що той хлопчик більше ніколи не оговтається від страху перед тваринами й перестане вірити іншим людям.

Але найбільше мені запам’яталося те, що тато сказав у самому кінці:

— Сподіваюся, одного разу він зможе пробачити тобі, Долорес.

Батько був дуже, дуже сумним.

— Ти тендітна, як метелик. Чужий дотик може вбити тебе, ти знаєш це. Але ти можеш поранити інших людей так само сильно. Одним рухом можеш перевернути Землю догори ногами. Одним словом зламати чиєсь життя. Пам’ятай про це.

Я присягнулася собі, що пам’ятатиму.

— Рука Вільяма — її вилікували?

— Я не знаю, люба, — зітхнув батько. — Містер і місис Веланд відмовляються говорити зі мною. Здається, вони повернулися до Норвегії, і Вільяма доліковуватимуть там…

— Тату, а тіло лагодити легко?

— Ні, це дуже важко.

— Але лікарі вміють?

— Хороші лікарі — вміють.

— А в Норвегії хороші лікарі?

— Сподіваюся, хороші.

— І я сподіваюся, що там найкращі лікарі на світі! — вигукнула я, розмазуючи руками сльози по обличчю, із жаром додала: — Тату, я зробила це не спеціально! Ти ж віриш мені? Я не хотіла, щоб усе так вийшло. Я не зла. Я не хочу думати, що я зла…

— Одна дуже розумна людина колись сказала: «Ніколи не шукай злого умислу там, де ймовірніше мала місце звичайна дурість». Ця мудрість усім так сподобалася, що їй навіть дали особливу назву: «Бритва Генлона». Я теж часто дістаю цю «бритву», щоб відсікти непотрібні підозри й не шукати підступне зло там, де його не було… Тож нумо ми дістанемо її і цього разу й вирішимо, що ти не зла, а просто трохи…

— Дурна, — закінчила я, зітхаючи.

Тато сумно усміхнувся й дав мені руку, обтягнуту рукавичкою.