Здрастуй, світ. Мене звати Долорес
Мама постаріла. Я раптом помітила це. Навколо рота тонкі зморшки. На лобі кілька горизонтальних ліній. Очі втомлені, заплакані. Жодних слів забракне, щоб вимолити прощення…
Поруч сидів, обійнявши її за плечі, Сейдж. Похмурий, як грозова хмара, на підборідді щетина — кілька днів не голився, очі червоні.
Тільки тата не було. Добре б, він теж прийшов… І бабуся. А може, і не потрібно їм сюди приходити. Я однаково не зможу дивитися їм в очі…
— Нічого не кажи, буде боляче, дуже сильні опіки, — схлипнула мама.
Я не змогла б нічого сказати, навіть якби спробувала: у мене пів голови було забинтовано, і бинти тягнулися поперек рота, а рот був забитий гіркою від ліків ватою.
— Пам’ятаєш що-небудь?
Я похитала головою.
— Зате Джессі пам’ятає, — процідив крізь зуби брат.
— Сейдже, не зараз, — попросила його мама.
— А чому не зараз? Наступного разу її можуть не врятувати, ти знаєш! Вона ж навмисно це зробила, чорт забирай!
Я підняла руку — вона теж була перебинтована, тільки пальці стирчали — і жестом попросила папір і ручку. Мама порилася в сумочці й вийняла блокнот і олівець.
«Скільки я тут?» — написала так кострубато, що сама б не змогла прочитати. Але мама легко розуміла мою писанину.
— Третій день.
«Як Джессі? Він знає, де я і чому?»
— Знає, — кивнула мама.
«Дідько», — так і написала. Мама прочитала, і гірка посмішка торкнулася її губ.
«Він прийде?»
— Ти хочеш цього?
«Так».
— Тоді ми попросимо його, — запевнила мама.
— Та не прийде він! — перебив Сейдж і запустив руки в сплутане волосся.
«Чому?» — написала я, рука почала тремтіти.
Мама зітхнула й перезирнулася із Сейджем.
— Він не питав про тебе з того самого вечора, коли тебе забрала швидка, — випалив Сейдж. — Йому пофіг!
— Синку, ти занадто різкий…
— Мамо, не потрібно їй подавати надію. Джессі не з тих, хто сидітиме біля її ліжка, і краще сказати про це відразу.
Я хотіла поставити ще мільйон запитань і отримати на всі відповіді, але рука втомилася й упустила олівець.
Нічого, усе заживе. І тоді я запитаю все, що хочу. Зате я торкалася цією рукою Джессі. Його обличчя. І волосся. І плечей.
— Поспи, добре? — попросила мама. — Завтра буде краще, ніж сьогодні.
Спати я не могла. Мама залишила блокнот і олівець, і я почала малювати. Спочатку з’явилася решітка, а потім полонянка. Вона вчепилася руками в сталеві прути й дивилася на мене величезним переляканим оком із широкою зіницею.
«Стигмаліон» — вивела зверху нерівними літерами. І дописала нижче чотири кострубаті рядки:
«Принцеса була прекрасна, була сильна.
Опіки були червоні, а шрами — білі.
Принцеса чолом билась в залізні ґрати,
Хотіла втекти... Та вільною їй не стати».
***
Минув ще один тиждень у лікарні.
Мені щодня промивали ліками рот, покривали губи свіжими смужками тканини, що загоює, перебинтовували опіки на обличчі. Добре, що Джессі не цілував мої очі — напевно, я б осліпла…
Найбільше на світі мені хотілося поговорити з Джессі. І найменше на світі хотілося, щоб він побачив моє обличчя. Я бачила себе в дзеркало, випросила в медсестри. Усе не так страшно: просто нова шкіра на місці опіків — не блідо-рожева, а яскраво-червона. Потрібен час, щоб вона відновилася й зблідла. Можливо, знадобиться пластика губ, але ще точно невідомо. Слизова в роті гоїлася найшвидше: я вже могла рухати язиком, відчувала смак ліків, супу й сліз, коли вони стікали щоками й потрапляли в рот: солоні.
Я не знала, скільки ще зможу чекати, перш ніж не стримаюся, випрошу в медсестри телефон і зателефоную Джессі.
Рідні приходили щодня. Найчастіше Сейдж. Був злий на мене страшенно.
— Ти — безсовісна, егоїстична дурепа, — повторював він щодня, вливаючи рідку їжу мені в рот.
— Знаю, — бурмотіла я ледве-ледве. Якщо я розсуну губи ширше, то лопне нова шкіра, тому доводилося говорити, майже не розкриваючи рота.
— Безсовісна, безвідповідальна, божевільна, безглузда. Батьки цього не скажуть, а від мене — отримуй.
— Ти знаєш, що таке «бритва Генлона»? — пробубнила я.
— Саме час помудрувати.
— Я не мудрую. Я намагаюся пояснити. «Бритва Генлона» — методологічний принцип, який говорить: «Не приписуйте злому наміру те, що можна пояснити звичайною дурістю». Ось і тут не було жодного злого умислу…
— Навіть не намагайся збити мене з пантелику, — похмуро попередив Сейдж.
— Сейдже, я не планувала все це! Клянуся! Ми просто переплутали пляшки. Випадково. Я втратила пильність. А потім подумала, що якщо вже все одно валятися в реанімації…
— Якби ти просто відпила з його пляшки, то все було б не так погано! Господи, повірити не можу, що розуму у твоїй тупій голові так мало!
— Напевно, пиво в голову вдарило…
«І його поцілунки».
— Пиво, пиво! — передражнив мене Сейдж. — Ти б відбулася опіком на губах, а так подивися на себе — усе обличчя, уся шия, усі руки… Ще й на грудях відбиток долоні! Та не дивись на мене так. Побачив, коли зривав із тебе одяг і поливав водою, щоб змити сліди! Ти цього вже не пам’ятаєш, бо знепритомніла.
— Пробач…
— Не пробачу. Не пробачу, Долорес. Скажи, що далі? Ти й далі будеш калічити себе, кидаючись хлопцям в обійми?
— Я вже випробувала все, що хотіла спробувати, Сейдже. Тепер я знаю, як це… Тож… Принцеса знову в Стигмаліоні. У сукні ошатній, на троні, у короні. Рукавички, вуаль, хутряне манто. Тільки б шрами не бачив ніхто.
— Що це ще за віршики?
— Сама придумую. Поема про Принцесу Долорес і зачарований замок. Де її жорстоко карають за найменші провини, і звідки вона, бідолашна, не може втекти.
Сейдж присунув стілець до мого ліжка й повільно сказав, очевидно, намагаючись донести до мене щось дуже важливе:
— Кожен із нас живе в замку, з якого не може втекти, якщо тебе це втішить, Лорі. Ніхто з нас не вибирає своє тіло. Яке дали — у такому й живемо. І, повір, багатьом пощастило набагато менше, ніж тобі. Є хвороби куди страшніші, куди важчі… Ніхто з нас не може втекти зі свого замку! Усім доводиться чимось жертвувати. Безногі не можуть відчути м’яку траву під ногами. Глухі не можуть чути шум океану. Карлики не грають у професійний баскетбол, а візочники не танцюють танго! А люди на кшталт тебе не можуть ні до кого торкатися! Збери всю волю в кулак і прийми ж це, нарешті, з усією відповідальністю!.. Смачно?
Сейдж влив мені в рот чергову ложку рідкої вівсянки.
— Смачно.
— І ще. Якщо я надалі побачу біля тебе хоч одного хлопця, розповім йому, що буде, якщо він торкнеться до тебе. Не повірить — подарую йому історію твоєї хвороби. З фотографіями.
— Не посмієш, — заперечила я так енергійно, що каша потекла по підборіддю.
— Я більше не союзник тобі, Лорі. Я — твій наглядач.
***
Мені таки вдалося розжалобити медсестру й випросити телефон. Джессі відповів не відразу. Гудка із сьомого: я рахувала, поки йшов виклик.
— Алло? — сказав він.
— Джессі?
— Хто це?
— Долорес.
Він замовк, видихнув, потім вдихнув і тільки тоді запитав:
— Як ти?
— Більш-менш… Я хочу побачити тебе.
Ще один видих.
— Не думаю, що це можливо.
Я втиснула голову в плечі. Мене немов морозним повітрям обдало.
— Ти… зайнятий?
— Послухай… Твій брат усе розповів.
— Що саме?
— Що ти… не така, як усі.
— І тебе це відштовхує?
Джессі видав щось схоже на сміх, а потім сказав: