Розділ 1. Нас познайомила кава. Аля

Отримавши від Кет записку, я довго думала: що це за раптовий меседж, чому саме я? Але мене раптом наздогнала думка — це жарт… Ну так, жарт. Адже як хлопець, який терпіти не може каву, раптом міг зацікавитися мною? Правильно — ніяк. Бо інакше він залишив би номер телефону чи хоча б інстаграм.

Я рідко викладаю свої фото в Instagram, тому мій акаунт зовсім не схожий на сторінки інших дівчат. От у Кет — справжній вогонь: сексуальні, запальні фото. Іноді я навіть розумію Тома. Її кучеряве каштанове волосся, пишні форми, середній зріст, а ще вона дуже розумна й має чудове почуття гумору — саме те, що він любить.

Проте мій акаунт — це атмосфера: творчість, книги й цитати. В цьому вся я. Зранку — у кав’ярні, а ввечері — пишу книги.

Я так замислилася, що зовсім відволіклася від Романа. Тобто від записки про зустріч. Хоча було очевидно — все пропало. Я не задумуючись поклала папірець у кишеню, і саме в цей момент до мене підійшли наші «не закохані» офіціанти.

— Гей, дорогенька, чому носа повісила? У тебе ж, наче, побачення? — Ну звісно! Як я могла забути… Проте скільки разів Том кликав її на побачення — я вже й не згадаю.

— У кого, в мене? Та ні, ти що… — Я дарма це сказала, хоча зрозуміла не одразу. — Я додому, мене Еллі чекає.

— Ей, малишка, яка Еллі? А як же записка? — Ну от і Том туди ж. Як завжди. Мені інколи здається, що навіть якби Кет вирішила стрибнути в прірву — він би теж стрибнув за нею.

— Та ви про що! Яка записка? Як можна йти на побачення з тим, хто не любить каву? Думаю, це просто жарт. — Ну от, я приречена. Хоча спершу саме так і подумала.

— У чомусь ти маєш рацію. Як так: ненавидить каву, а запрошує тебе на побачення? Дивно… Не бачу в цьому здорового глузду, — от у Кет увімкнувся мозок. У такі моменти я щаслива, що вона ним користується!

— Так, усе це сумнівно. Проте я сьогодні Кет запросив повечеряти, а вона — вгадай що? — Вираз обличчя Тома говорив усе без слів.

— Кет, ти серйозно знову його продинамила? — Я вже реально була обурена. Том — чудовий хлопець: високий, підкачаний брюнет, шикарна посмішка, почуття гумору, і не дурний. Я вже просто не розумію, чого їй бракує.

— Сонце, у мене сьогодні справи. Давай іншим разом, — сказала вона з посмішкою.

— Еее, ні! Ти так щоразу кажеш. Тепер я буду відстоювати права Тома. Том, я тебе прошу, залиш її — невдячну. Знайди собі красуню-модель!

— Ти права! Так і зроблю! — І ми разом почали по-дурному посміхатися.

— Ну і шукай! Все одно кращої за мене не знайдеш і повернешся, — надулася Кет.

— Ти впевнена? — підігрувала я йому.

— Та ідіть ви, розумники... — Вона награно образилася і поскакала в підсобку.

Я нарешті прибрала робоче місце: помила чашки, кавові машини, переодягнулася, попрощалася із «парочкою КеТом» (я так завжди їх називаю) — і побігла додому. Так, я йду додому нічними вулицями пішки — ловлю натхнення.

Раніше, коли тато був живий, ми любили гуляти ввечері. Він приходив із роботи, і ми вирушали до парку, а дорогою додому купували найсмачніший хліб у місцевій пекарні, який з’їдали ще не дійшовши до квартири. Ми сміялися, жартували, і тато завжди розпитував мене про книгу, над якою я працюю. Іноді навіть сам вигадував несподівані повороти сюжету. Я так любила цей час. Мабуть, немає нічого кращого, ніж проводити вечори з найдорожчими людьми.

Я вийшла з роботи й натрапила на «букетик». Він був напрочуд милий і лежав на столику біля кав’ярні. Чомусь одразу нагадав мені саму себе: ніжні іриси та чисто білі орхідеї — так просто і водночас вишукано. Я вирішила взяти його та оглянути. І не дарма. Із букета випала листівка:

«Дорога поціновувачка кави, Аля, я хочу запросити вас на прогулянку. Якщо ваша ласка, не могли б ви розповісти мені детальніше про каву як про мистецтво, а не як про напій?
Той, хто не може терпіти каву — Роман
P.S. У букеті знайдеш ще одну записку, але відкрий її вдома.
Чекаю об 11-й у парку біля будки з кавою :)»

"Можливо, це доля", — йшла у роздумах Аля. День почався жахливо, але його завершення — варте сотні сценаріїв фільмів про кохання. Я йшла… Ні, я летіла додому, натхненна й щаслива.

Я швидко зняла кеди, дала корм Еллі, заварила каву, паралельно слідкуючи за часом. Часу було ще вдосталь, але я не витримала. Я вирішила відкрити записку — щоб знати, що на мене чекає далі. Так, я дуже нетерпляча людина…

«Якщо читаєш — значить, ти вже вдома. Навіть можу додати: ти точно з чашкою кави в руках. Я вгадав? Та звісно, вгадав.

Перейдемо до діла. Оскільки на вулиці вночі не так вже й тепло — одягнися тепліше. Враження ти на мене вже справила. І взуй щось зручне, щоб потім не боліли ніжки. Так... стоп. Відколи це я став таким дбайливим? Жартую — я завжди такий.

Отже, чекаю тебе біля будки з кавою, при вході в парк.

P.S. Ось мій інстаграм, щоб не блукала, а могла зв’язатися зі мною — @badboy_. Чекаю.»

Цікаво і оригінально. Хто він і який насправді? Його записки — як витвір мистецтва: ніколи не знаєш, чого чекати далі. Це вже друга, і вона здивувала не менше за першу. Хлопець точно знає, як зацікавити. Але чи дійсно він такий?

Так, Алю, стоп! Час одягатися. Я глянула в дзеркало, потім на годинник — часу вже залишилося небагато. Швидко нанесла легкий тон, підмалювала вії й брови, хайлайтер, блиск, високий хвіст — і вуаля! Голова й обличчя готові. Тепер залишилось одягнутися.

Як він казав — тепло. Отже: чорний гольфик, джинси, пальто й шарф. На ніжки — ботинки. Ну от і все. Глянула в дзеркало — ну красуня!

Дорогою до парку я все ж вирішила знайти його інстаграм і написати, щоб не пропустити його і не блукати. На моє здивування, у нього досить активне життя: багато фото з друзями, великі компанії, вечірки — і їх дуже багато. Я таке не люблю. Тому переглянула, прогорнула й вирішила не зациклюватися. Все дізнаюся згодом.

Я написала смс:

— Привіт, це Аля, вже доходжу до парку.

В цей момент на моїх щоках з’явився рум’янець — чи то від сором’язливості, чи то просто холодно.

— Привіт, кавоманко, я стою біля маленької будки з кавою. Ти мене побачиш, — відповів він.

Я вже майже дійшла, коли прийшло це смс, — і побачила його. Стояв красивий хлопець. Зараз він виглядав зовсім не так, як у кафе.

Підходячи ближче, я назвала його ім’я. Він повернувся. Такий гарний... І я зрозуміла, що ніч — саме його час. Він виглядав, як справжній цар ночі. Чомусь удень він здався мені нерішучим. Проте я ще не знала, який поворот чекає мене далі.

— Алю, як я радий, що ти прийшла. Дуже кортіло зустрітися з тобою знову, щоб познайомитися ближче, — говорив він із посмішкою, яка додавала йому ще більше чарівності й рішучості. Ну і як такий хлопець може не зачарувати дівчину?

— Роме, чесно кажучи, я спочатку була в легкому шоці, коли отримала твою записку. Ніяких контактів, жодних даних… Тоді й подумала, що все пропало, — відповіла я відверто. Це була моя особливість — говорити прямо. Бо рано чи пізно вся ця сніжна гора невисловленого може зійти лавиною і наробити біди.

— Отже, я таки зацікавив тебе? Наскільки розумію, ти розчарувалася, не побачивши контактів? — кокетливо запитав він, піднявши одну брову.

— Хм, треба подумати… Напевно, так. Мені ж дійсно було цікаво, чому ти так ставишся до кави. І чим я тебе зачепила, — збрехала я. Насправді він мені сподобався — гарний, стрункий, ще й картавить... Єдиний мінус — його ненависть до кави.

— Давай я візьму тобі каву — і підемо прогулятись? — запропонував він.

— А ти? — з цікавістю запитала я, хоча вже й так знала відповідь. Він лише посміхнувся.

— Ти забула? Кава — не моє. Я візьму чай.

Ну, хай буде чай, подумала я. Але мені все ж було дуже цікаво — не може ж людина просто так відчувати відразу до чогось тільки через запах чи смак… Щось тут не так…

— Про що задумалась? — він подивився мені в очі так, ніби хотів прочитати всі мої думки. А я вловила себе на тому, що у нього дуже гарні зелені очі — чисті й насичені, як весна після дощу.

— Та так… Ні про що. Просто зловила себе на думці, що нічого про тебе не знаю. Окрім того, що ти не любиш каву, — посміхнулася я. Переводити тему — це в мене виходило добре.

— Ну тоді це треба виправляти, — з вогником в очах сказав він. — Що ти хочеш дізнатися? Запитуй.

— Навіть не знаю… Краще ти сам щось розкажи. Щось цікаве. Наприклад, що ти зазвичай розповідаєш дівчатам про себе? — я пустила язвинку, але цього разу сказала це, щоб побачити його реакцію. Хотілося зрозуміти — чи він не бабій.

— Зазвичай у моїй компанії тільки хлопці. Дівчини в мене немає, — сказав він. Я помітила тінь смутку в його очах, коли мова зайшла про стосунки. Там щось було. — Але я не сумую. От з’явилася ти, і мені здається, у нас буде спільна мова. Ми зможемо спілкуватися. Чесно скажу — ти мені дуже сподобалась. Ти неймовірна. Щира. Красива.

Ці слова застали мене зненацька. Ні, я ніколи не вважала себе гидким каченям, але компліменти чула не так уже й часто — особливо щирі.

— Дякую за приємні слова. Та я звичайна. Просто не терплю фальшивих промов, — відповіла я. А він... він дійсно вмів змусити почервоніти.

— У тебе щічки почервоніли. Соромишся. Як же це класно і природно, — сказав він, усміхаючись так тепло, що мені захотілося ще трохи постояти поруч мовчки.

— Я хотіла уточнити дещо… — почала я. Його очі округлились — ніби не очікував, але кивнув, мовляв, питай. — Чому мені здається, що в тебе була болюча історія кохання?

Мені було незручно ставити таке питання, та я відчувала: якщо не спитаю зараз — потім не зможу. Я просто хотіла знати, що його турбує. Бо кожен із нас має ті історії, які продовжує проживати, навіть коли здається, що вже все минуло.

Після мого запитання минуло хвилин п’ять. Ми йшли мовчки. Я гріла руки об каву, а він ішов, занурений у думки. І тоді я пошкодувала, що запитала саме так. Занадто прямо. Занадто рано.

І те, що сталося далі, мене здивувало. І трохи розчарувало.

— Пробач, будь ласка... але нашу прогулянку треба закінчити. Давай я тебе проведу, — його голос був тихим і розгубленим.

Він був засмучений. А я — розчарована. Очікувала всього, тільки не цього. Хоча, напевно, мала здогадатися — моє питання могло зачепити щось, що ще болить.

— Ходімо... І вибач, якщо я полізла, куди не слід, — я сказала це спокійно. Прямолінійність — це частина мене. Але коли вже сунула носа не в своє діло — вмію вибачитися.

Ми йшли мовчки. Я була засмучена. А він... він просто думав. І вперше я подумала, що цей харизматичний, усміхнений хлопець може носити в собі щось темне й важке. Щось, що досі не дає йому спокою. Від цього мені стало ще гірше.

Коли ми дійшли, він все ж порушив мовчання:

— Вибач, що так вийшло з прогулянкою. Просто згадав дещо, і настрій зник… Та ще й тобі зіпсував. Ти не проти прогулятися іншим разом? А краще — сходити в кіно?

Він говорив щиро, але я бачила — його щось їсть зсередини. І все через мене.

— Я подумаю. Вибач мене за мою прямоту, не мала лізти зі своїми запитаннями, — сказала я й, не чекаючи відповіді, просто обійняла його.

Він, здається, розгубився — завмер на мить, але потім відповів на обійми. Я відчула, як швидко б’ється його серце. Він хвилювався. Можливо, навіть більше, ніж я.

— Тоді чекатиму твого смс. Бувай, — тихо промовив він і помахав на прощання.

Я залишилася сама — тільки я і мої думки, які, мов хвилі, накочували одна за одною.

Коли відчуваю сум або пригніченість, у мене є один ритуал — кава з кардамоном. Це мій маленький рецепт душевного затишку.

Я відчинила квартиру, і мені назустріч одразу вибігла Еллі. Кішка, як завжди, відчувала мій настрій. Я роздягнулася й пішла на кухню. У турку насипала мелену каву, трішки цукру і щіпку кардамону — аромат одразу наповнив простір. Пряна, гіркувата, вона завжди допомагала мені зібратись докупи — заспокоїти серце й увімкнути мозок.

З чашкою кави я вмостилась на улюбленому широкому підвіконні — вікно виходило на нічне місто. Світло ліхтарів, трохи запітніле скло, тиша. Тут я завжди читала або працювала. Еллі стрибнула мені на коліна, вмостилася клубочком. Я притулилась до м’яких подушок, накинула плед і поринула в нову книгу.

Я не знаю, скільки часу минуло, але в якийсь момент заснула.

Мені снилося приємне: ми з Ромою йдемо парком. Легка прохолода, озеро, дерева шелестять у вітрі. Ми мовчимо, але мовчання затишне. І раптом він зупиняється, дивиться мені в очі і каже:

— Як я довго тебе шукав...

І цілує. Пристрасно, ніби це останній шанс. У цьому поцілунку — голод, бажання, і щось таке, від чого все тіло стискається. Як звір, що нарешті знайшов те, чого жадав, і більше не відпустить.

Я прокинулась. Було темно. Тиша в кімнаті. Тільки Еллі сопіла на моїх колінах.

Цей сон залишив по собі дивне відчуття. Сни мені сняться рідко. І зазвичай — недарма.

Що він означав цього разу, я так і не зрозуміла.