Розділ 1. Нас познайомила кава. Аля

Отримавши від Кет записку, я довго думала: що це за раптовий меседж, чому саме я? Але мене раптом наздогнала думка — це жарт… Ну так, жарт. Адже як хлопець, який терпіти не може каву, раптом міг зацікавитися мною? Правильно — ніяк. Бо інакше він залишив би номер телефону чи хоча б інстаграм.

Я рідко викладаю свої фото в Instagram, тому мій акаунт зовсім не схожий на сторінки інших дівчат. От у Кет — справжній вогонь: сексуальні, запальні фото. Іноді я навіть розумію Тома. Її кучеряве каштанове волосся, пишні форми, середній зріст, а ще вона дуже розумна й має чудове почуття гумору — саме те, що він любить.

Проте мій акаунт — це атмосфера: творчість, книги й цитати. В цьому вся я. Зранку — у кав’ярні, а ввечері — пишу книги.

Я так замислилася, що зовсім відволіклася від Романа. Тобто від записки про зустріч. Хоча було очевидно — все пропало. Я не задумуючись поклала папірець у кишеню, і саме в цей момент до мене підійшли наші «не закохані» офіціанти.

— Гей, дорогенька, чому носа повісила? У тебе ж, наче, побачення? — Ну звісно! Як я могла забути… Проте скільки разів Том кликав її на побачення — я вже й не згадаю.

— У кого, в мене? Та ні, ти що… — Я дарма це сказала, хоча зрозуміла не одразу. — Я додому, мене Еллі чекає.

— Ей, малишка, яка Еллі? А як же записка? — Ну от і Том туди ж. Як завжди. Мені інколи здається, що навіть якби Кет вирішила стрибнути в прірву — він би теж стрибнув за нею.

— Та ви про що! Яка записка? Як можна йти на побачення з тим, хто не любить каву? Думаю, це просто жарт. — Ну от, я приречена. Хоча спершу саме так і подумала.

— У чомусь ти маєш рацію. Як так: ненавидить каву, а запрошує тебе на побачення? Дивно… Не бачу в цьому здорового глузду, — от у Кет увімкнувся мозок. У такі моменти я щаслива, що вона ним користується!

— Так, усе це сумнівно. Проте я сьогодні Кет запросив повечеряти, а вона — вгадай що? — Вираз обличчя Тома говорив усе без слів.

— Кет, ти серйозно знову його продинамила? — Я вже реально була обурена. Том — чудовий хлопець: високий, підкачаний брюнет, шикарна посмішка, почуття гумору, і не дурний. Я вже просто не розумію, чого їй бракує.

— Сонце, у мене сьогодні справи. Давай іншим разом, — сказала вона з посмішкою.

— Еее, ні! Ти так щоразу кажеш. Тепер я буду відстоювати права Тома. Том, я тебе прошу, залиш її — невдячну. Знайди собі красуню-модель!

— Ти права! Так і зроблю! — І ми разом почали по-дурному посміхатися.

— Ну і шукай! Все одно кращої за мене не знайдеш і повернешся, — надулася Кет.

— Ти впевнена? — підігрувала я йому.

— Та ідіть ви, розумники... — Вона награно образилася і поскакала в підсобку.

Я нарешті прибрала робоче місце: помила чашки, кавові машини, переодягнулася, попрощалася із «парочкою КеТом» (я так завжди їх називаю) — і побігла додому. Так, я йду додому нічними вулицями пішки — ловлю натхнення.

Раніше, коли тато був живий, ми любили гуляти ввечері. Він приходив із роботи, і ми вирушали до парку, а дорогою додому купували найсмачніший хліб у місцевій пекарні, який з’їдали ще не дійшовши до квартири. Ми сміялися, жартували, і тато завжди розпитував мене про книгу, над якою я працюю. Іноді навіть сам вигадував несподівані повороти сюжету. Я так любила цей час. Мабуть, немає нічого кращого, ніж проводити вечори з найдорожчими людьми.

Я вийшла з роботи й натрапила на «букетик». Він був напрочуд милий і лежав на столику біля кав’ярні. Чомусь одразу нагадав мені саму себе: ніжні іриси та чисто білі орхідеї — так просто і водночас вишукано. Я вирішила взяти його та оглянути. І не дарма. Із букета випала листівка:

«Дорога поціновувачка кави, Аля, я хочу запросити вас на прогулянку. Якщо ваша ласка, не могли б ви розповісти мені детальніше про каву як про мистецтво, а не як про напій?
Той, хто не може терпіти каву — Роман
P.S. У букеті знайдеш ще одну записку, але відкрий її вдома.
Чекаю об 11-й у парку біля будки з кавою :)»

"Можливо, це доля", — йшла у роздумах Аля. День почався жахливо, але його завершення — варте сотні сценаріїв фільмів про кохання. Я йшла… Ні, я летіла додому, натхненна й щаслива.

Я швидко зняла кеди, дала корм Еллі, заварила каву, паралельно слідкуючи за часом. Часу було ще вдосталь, але я не витримала. Я вирішила відкрити записку — щоб знати, що на мене чекає далі. Так, я дуже нетерпляча людина…

«Якщо читаєш — значить, ти вже вдома. Навіть можу додати: ти точно з чашкою кави в руках. Я вгадав? Та звісно, вгадав.

Перейдемо до діла. Оскільки на вулиці вночі не так вже й тепло — одягнися тепліше. Враження ти на мене вже справила. І взуй щось зручне, щоб потім не боліли ніжки. Так... стоп. Відколи це я став таким дбайливим? Жартую — я завжди такий.

Отже, чекаю тебе біля будки з кавою, при вході в парк.

P.S. Ось мій інстаграм, щоб не блукала, а могла зв’язатися зі мною — @badboy_. Чекаю.»

Цікаво і оригінально. Хто він і який насправді? Його записки — як витвір мистецтва: ніколи не знаєш, чого чекати далі. Це вже друга, і вона здивувала не менше за першу. Хлопець точно знає, як зацікавити. Але чи дійсно він такий?

Так, Алю, стоп! Час одягатися. Я глянула в дзеркало, потім на годинник — часу вже залишилося небагато. Швидко нанесла легкий тон, підмалювала вії й брови, хайлайтер, блиск, високий хвіст — і вуаля! Голова й обличчя готові. Тепер залишилось одягнутися.

Як він казав — тепло. Отже: чорний гольфик, джинси, пальто й шарф. На ніжки — ботинки. Ну от і все. Глянула в дзеркало — ну красуня!

Дорогою до парку я все ж вирішила знайти його інстаграм і написати, щоб не пропустити його і не блукати. На моє здивування, у нього досить активне життя: багато фото з друзями, великі компанії, вечірки — і їх дуже багато. Я таке не люблю. Тому переглянула, прогорнула й вирішила не зациклюватися. Все дізнаюся згодом.

Я написала смс:

— Привіт, це Аля, вже доходжу до парку.

В цей момент на моїх щоках з’явився рум’янець — чи то від сором’язливості, чи то просто холодно.

— Привіт, кавоманко, я стою біля маленької будки з кавою. Ти мене побачиш, — відповів він.

Я вже майже дійшла, коли прийшло це смс, — і побачила його. Стояв красивий хлопець. Зараз він виглядав зовсім не так, як у кафе.

Підходячи ближче, я назвала його ім’я. Він повернувся. Такий гарний... І я зрозуміла, що ніч — саме його час. Він виглядав, як справжній цар ночі. Чомусь удень він здався мені нерішучим. Проте я ще не знала, який поворот чекає мене далі.

— Алю, як я радий, що ти прийшла. Дуже кортіло зустрітися з тобою знову, щоб познайомитися ближче, — говорив він із посмішкою, яка додавала йому ще більше чарівності й рішучості. Ну і як такий хлопець може не зачарувати дівчину?

— Роме, чесно кажучи, я спочатку була в легкому шоці, коли отримала твою записку. Ніяких контактів, жодних даних… Тоді й подумала, що все пропало, — відповіла я відверто. Це була моя особливість — говорити прямо. Бо рано чи пізно вся ця сніжна гора невисловленого може зійти лавиною і наробити біди.

— Отже, я таки зацікавив тебе? Наскільки розумію, ти розчарувалася, не побачивши контактів? — кокетливо запитав він, піднявши одну брову.

— Хм, треба подумати… Напевно, так. Мені ж дійсно було цікаво, чому ти так ставишся до кави. І чим я тебе зачепила, — збрехала я. Насправді він мені сподобався — гарний, стрункий, ще й картавить... Єдиний мінус — його ненависть до кави.