Розділ 1. Нас познайомила кава. Аля

— Давай я візьму тобі каву — і підемо прогулятись? — запропонував він.

— А ти? — з цікавістю запитала я, хоча вже й так знала відповідь. Він лише посміхнувся.

— Ти забула? Кава — не моє. Я візьму чай.

Ну, хай буде чай, подумала я. Але мені все ж було дуже цікаво — не може ж людина просто так відчувати відразу до чогось тільки через запах чи смак… Щось тут не так…

— Про що задумалась? — він подивився мені в очі так, ніби хотів прочитати всі мої думки. А я вловила себе на тому, що у нього дуже гарні зелені очі — чисті й насичені, як весна після дощу.

— Та так… Ні про що. Просто зловила себе на думці, що нічого про тебе не знаю. Окрім того, що ти не любиш каву, — посміхнулася я. Переводити тему — це в мене виходило добре.

— Ну тоді це треба виправляти, — з вогником в очах сказав він. — Що ти хочеш дізнатися? Запитуй.

— Навіть не знаю… Краще ти сам щось розкажи. Щось цікаве. Наприклад, що ти зазвичай розповідаєш дівчатам про себе? — я пустила язвинку, але цього разу сказала це, щоб побачити його реакцію. Хотілося зрозуміти — чи він не бабій.

— Зазвичай у моїй компанії тільки хлопці. Дівчини в мене немає, — сказав він. Я помітила тінь смутку в його очах, коли мова зайшла про стосунки. Там щось було. — Але я не сумую. От з’явилася ти, і мені здається, у нас буде спільна мова. Ми зможемо спілкуватися. Чесно скажу — ти мені дуже сподобалась. Ти неймовірна. Щира. Красива.

Ці слова застали мене зненацька. Ні, я ніколи не вважала себе гидким каченям, але компліменти чула не так уже й часто — особливо щирі.

— Дякую за приємні слова. Та я звичайна. Просто не терплю фальшивих промов, — відповіла я. А він... він дійсно вмів змусити почервоніти.

— У тебе щічки почервоніли. Соромишся. Як же це класно і природно, — сказав він, усміхаючись так тепло, що мені захотілося ще трохи постояти поруч мовчки.

— Я хотіла уточнити дещо… — почала я. Його очі округлились — ніби не очікував, але кивнув, мовляв, питай. — Чому мені здається, що в тебе була болюча історія кохання?

Мені було незручно ставити таке питання, та я відчувала: якщо не спитаю зараз — потім не зможу. Я просто хотіла знати, що його турбує. Бо кожен із нас має ті історії, які продовжує проживати, навіть коли здається, що вже все минуло.

Після мого запитання минуло хвилин п’ять. Ми йшли мовчки. Я гріла руки об каву, а він ішов, занурений у думки. І тоді я пошкодувала, що запитала саме так. Занадто прямо. Занадто рано.

І те, що сталося далі, мене здивувало. І трохи розчарувало.

— Пробач, будь ласка... але нашу прогулянку треба закінчити. Давай я тебе проведу, — його голос був тихим і розгубленим.

Він був засмучений. А я — розчарована. Очікувала всього, тільки не цього. Хоча, напевно, мала здогадатися — моє питання могло зачепити щось, що ще болить.

— Ходімо... І вибач, якщо я полізла, куди не слід, — я сказала це спокійно. Прямолінійність — це частина мене. Але коли вже сунула носа не в своє діло — вмію вибачитися.

Ми йшли мовчки. Я була засмучена. А він... він просто думав. І вперше я подумала, що цей харизматичний, усміхнений хлопець може носити в собі щось темне й важке. Щось, що досі не дає йому спокою. Від цього мені стало ще гірше.

Коли ми дійшли, він все ж порушив мовчання:

— Вибач, що так вийшло з прогулянкою. Просто згадав дещо, і настрій зник… Та ще й тобі зіпсував. Ти не проти прогулятися іншим разом? А краще — сходити в кіно?

Він говорив щиро, але я бачила — його щось їсть зсередини. І все через мене.

— Я подумаю. Вибач мене за мою прямоту, не мала лізти зі своїми запитаннями, — сказала я й, не чекаючи відповіді, просто обійняла його.

Він, здається, розгубився — завмер на мить, але потім відповів на обійми. Я відчула, як швидко б’ється його серце. Він хвилювався. Можливо, навіть більше, ніж я.

— Тоді чекатиму твого смс. Бувай, — тихо промовив він і помахав на прощання.

Я залишилася сама — тільки я і мої думки, які, мов хвилі, накочували одна за одною.

Коли відчуваю сум або пригніченість, у мене є один ритуал — кава з кардамоном. Це мій маленький рецепт душевного затишку.

Я відчинила квартиру, і мені назустріч одразу вибігла Еллі. Кішка, як завжди, відчувала мій настрій. Я роздягнулася й пішла на кухню. У турку насипала мелену каву, трішки цукру і щіпку кардамону — аромат одразу наповнив простір. Пряна, гіркувата, вона завжди допомагала мені зібратись докупи — заспокоїти серце й увімкнути мозок.

З чашкою кави я вмостилась на улюбленому широкому підвіконні — вікно виходило на нічне місто. Світло ліхтарів, трохи запітніле скло, тиша. Тут я завжди читала або працювала. Еллі стрибнула мені на коліна, вмостилася клубочком. Я притулилась до м’яких подушок, накинула плед і поринула в нову книгу.

Я не знаю, скільки часу минуло, але в якийсь момент заснула.

Мені снилося приємне: ми з Ромою йдемо парком. Легка прохолода, озеро, дерева шелестять у вітрі. Ми мовчимо, але мовчання затишне. І раптом він зупиняється, дивиться мені в очі і каже:

— Як я довго тебе шукав...

І цілує. Пристрасно, ніби це останній шанс. У цьому поцілунку — голод, бажання, і щось таке, від чого все тіло стискається. Як звір, що нарешті знайшов те, чого жадав, і більше не відпустить.

Я прокинулась. Було темно. Тиша в кімнаті. Тільки Еллі сопіла на моїх колінах.

Цей сон залишив по собі дивне відчуття. Сни мені сняться рідко. І зазвичай — недарма.

Що він означав цього разу, я так і не зрозуміла.