20. Художниця

Як же добре просто посидіти в тиші! Я ледь дочекалася, коли віддзвенить останній на сьогодні дзвінок і скінчаться всі папірці, які потрібно було написати.

Бісів щоденник практики! І Князь той ще гад — змусив нас прямо в учительській після проведених уроків писати повний звіт і заразом конспекти уроків на завтра.

А у мене руки досі трясуться після уроку мистецтва з восьмикласниками. Сама не знаю, чому. Вони мене зачепили, ці важкі, зі слів їх вчительки, підлітки. Талановиті вони. Кожен по-своєму. Але дивна справа, вони своїх власних талантів бояться. Або просто не вважають себе особливими. Що не менш дивно, враховуючи, що вони всі навчаються в елітній школі, а значить – бути особливими у них в крові. А їх майже дебілами тут охрестили. А ще вчителі. Гнати в шию таких учителів треба!

Посміхаюся, закинувши обличчя до неба. Сонце тут же нахабним чином ковзнуло по вилицях, полоскотало очі, змушуючи мружитися.

— А у тебе веснянки, — низький голос точно грайливі промінчики полоскотав десь у сонячному сплетінні, забрався в саме серце та там і залишився.

Завмерла, переставши дихати. Але аромат, цей чортів аромат забрався до мене під шкіру, точно старий знайомий. Проник у легені і застряг там, заморозивши до чортової матері.

— А ще ти дещо забула.

Запах кружляв голову, розкидав по шкірі колючі мурашки. Від нього знову пахло снігом і аквареллю.

Хоча ні, не від нього. Від полотна, що Платон тримав у руках, дивлячись на мене зверху вниз і посміхаючись. Щасливо так, немов він отримав Нобелівку з математики. Втім, він міг би.

— Платоне Даниловичу, ви що, Нобелівську премію отримали?

— Навпаки, — не тушуючись відповів Платон, — відмовився. Ну навіщо мені якась премія, коли у мене є такий скарб?

Скарб — це він про мене?

— Дивись-но, — він плюхнувся на лавку поруч і одразу наче окутав жаром близькості.

Захотілося притиснутися до нього, шкіра до шкіри. Вдихнути його запах, наповнитися ним до останньої краплі і забути про все в його сильних руках.

— А ось і наше диво, — весело пирхнув цей...Князь і одним рухом обійняв мене за плечі.

Простежила за його поглядом і закусила губу, стримуючи сміх. Нам назустріч легкою ходою тупотіла Варвара, з ніг до голови прикрашена всіма кольорами веселки і ні краплі не засмучена цим фактом. Навіть навпаки. Вона зараз виглядала точнісінько як чоловік, що притискає мене до себе так тісно, як я мріяла ще мить назад.

— І поки скарб тупотить до нас, — видихнув Платон мені у вухо, змусивши здригнутися від гарячого дихання, що обпалило шкіру, — я роблю тобі офіційну пропозицію стати моєю дружиною.

Розвернулася в його руках і заглянула в сині-сині, якісь нереальні очі. Немов їх розфарбували фарбами з мого полотна, що Платон досі тримав у руці. У тій, що не обіймала мене.

— І відмови не приймаються, — підморгнув мені.

— А як же кохання, Платоне Даниловичу? Я, знаєте, мрію вийти заміж за коханого.

Зіщулилася, спостерігаючи за його реакцією. Але я не очікувала того, що побачила. У його синіх очах спалахнуло відображення сонця, а на губах знову розцвіла лиха хлоп'яча посмішка. Я аж замилувалася і мимоволі потягнулася до губ, торкнулася подушечками пальців і тут же відсмикнула руку, точно обпікшись.

— Твоє зізнання я вже отримав, — і він покрутив переді мною скрученим у тубус полотном.

— А твоє?

— А моє, — схилився до самих губ, і я зачаїлася в передчутті поцілунку, — ти отримала ще рік тому, моя Валькірія.

Дихання на губах, швидкоплинний дотик і…

— Коли одружуватися будете, батьки?

— Батьки?

Видихнули в губи невагомим дотиком і втупилися на Варьку. Платон, з підозрою зіщурившись, а я – округливши в подиві очі. Непогано б ще щелепу з підлоги підняти, куди вона явно грохнулася, тому що за останній час ця дзиґа занадто часто зараховує мене до своїх батьків. Вчора мамою назвала. Сьогодні ось…знову.

— Ну а що? — Варька смикнула гострим плічком і плюхнулася на лавку між нами. Обняла нас, задоволена собою. — Ти моя хрещена. Мама ж. І тато тепер…

— Тато, значить? — вкрадливо прошепотів Платон, пильно дивлячись на Варю. Точно рентгеном сканував.

А Варька раптом притихла, завмерла мишкою і навіть ніби бігти приготувалася. Напружилася, руки на коліна склала і ноги переставила, немов спортсменка на низькому старті.

— Навіть не думай, Варваро! — тихо наказав Платон, але так, що навіть я ледь не по струнці випросталася. — Коли ти встигла зламати мою пошту?

— Я не...Та я не вмію, — заперечила Варька, але якось так непереконливо, що враз стало ясно – вона бреше.

— Варваро, ми, здається, з тобою домовлялися, — знову цей вкрадливий шепіт, від якого мурашки по шкірі. Цим голосом не тільки нас до лавки можна прибити, а й заморозити половину континенту.

— Бути чесною в будь-якій ситуації, навіть якщо винна.

— Тому що ми завжди знайдемо вихід…

— Разом, — видихнула Варя. — Це не я, вони, — і кивнула в бік компанії хлопчаків біля входу до школи. Тих самих, що так сьогодні мене зачепили. А Варька їх, схоже.

— Треба ж, як швидко ви знайшли спільну мову, — раптом посміхнувся Платон. — Це добре. Друзі ніколи не бувають зайвими.

Платон говорив з Варею, а я дивилася на них і нічого не розуміла. З чого Платон вирішив, що Варька хакнула його пошту? І чому так відреагував на її "тато", адже вона і до цього його так називала? Чи ні?

— Хто-небудь мені пояснить, що відбувається? Варю, навіщо ти зламала пошту Платона?

— Варваро, топай додому, — відповів Платон. — Дорогу пам'ятаєш?

Варя кивнула і зірвалася на ноги так хвацько, що ледь іскри не заблищали. І навіть не обернулася.

— Хлопці проводять, не хвилюйся, — перехопив мене Платон, коли я ледь не зірвалася слідом за компанією восьмикласників з Варварою в самому епіцентрі.

Знаходити друзів і неприємності – суперздатність Варвари Мудрої. І якщо їй щось спаде на думку — ніхто не врятує її від навіжених вчинків, навіть п'ятеро підлітків, які дивляться на неї майже як на божество. Втім, після того, як вони дізналися одного з авторів своєї улюбленої іграшки – тепер у Варі відбою не буде від вірних лицарів.

— Добре, — видихнула і перевела погляд на зосередженого Платона. — Але я все ще чекаю пояснень.

— Два дні тому, коли Варька з'явилася у мене на порозі й заявила, що вона моя дочка – я зробив тест на батьківство. Сьогодні прийшли результати.

— Через два дні? Чи не занадто швидко?

— Нормально. У мене в лабораторії старий друг працює, зробив усе в екстреному режимі.

— Я так розумію, результат позитивний? — припустила і потрапила точно в яблучко.

— Так, Варя — моя дочка, — кивнув Платон, враз зробившись похмурим. Неначе заздалегідь прорахував мою реакцію і вона йому не сподобалася. — І я маю намір відновити свої права на батьківство.

— Вітаю, — посміхнулася, тільки посмішка вийшла явно кривою, тому що очі Платона потемніли, точно небо перед грозою.

— Дарю, не думай дурниці. Все дуже просто. Варя — моя дочка. Ти — її мати. І…

— І ти тому вирішив зробити мені пропозицію, — перебила, коротко посміхнувшись. — А що, дуже вигідно. І дочка, і няня в одному флаконі, і взагалі…

— Ластівка, — тепер перебив Платон і його професорський тон не обіцяв нічого хорошого, — я ж просив – не думай дурниці. Хоча...я твій єдиний шанс, Дарю, забрати Варю з інтернату і отримати опіку. Ти ж давно намагаєшся це зробити, але служби тобі весь час відмовляють, вірно? Студентка, без житла, чоловіка, працює в нічному клубі. Хто довірить дитину жінці з таким набором якостей?

— Звідки ти дізнався? — пробурмотіла несподівано просілим голосом. — Про опіку звідки?

Він мовчав довго, прикривши очі, і я вирішила вже, що він мені не відповість або збреше – чому ні? Це у нього з Варею договір про чесність, а ми ні про що таке не домовлялися.

— Зимін розповів, — відповів, вразивши мене луною втоми в його спокійному і тихому голосі.

— Ромка…

Так ось звідки з'явилася сумка з моїми речами. Я цю сумку навіть не розбирала ніколи, і Ромка вічно на мене лаявся, що я живу як перекотиполе. А одного разу навіть примудрився розкласти мої речі в шафу і довго сміявся, коли наступного вечора знову знайшов їх у сумці.

— Так, Рома приїжджав вночі, твої речі привіз. Заночувати хотів, насилу виштовхав додому відсипатися.

— І давно ви знайомі? — недобре передчуття похолодило потилицю.

Дивне. Ірраціональне.

— З дитинства, — недовго думаючи, відповів Платон. — І в ту ніч, коли ми з тобою зустрілися, цей Донжуан заливав коньяком чергову невдалу любов.

— Значить, це був ти. Майстер — це ти.

— Значить, я. Ходімо, — не давши схаменутися, Платон піднявся на ноги і потягнув мене за собою, — я тобі дещо покажу.

— Що? — тільки й встигла запитати, коли ми вийшли зі шкільного двору і зупинилися перед чорним позашляховиком.

— Забрав машину з сервісу, поки ви практикувалися, — відповідаючи на німе запитання. І відчинив переді мною дверцята.

— І що ж ви збираєтеся мені показати, професоре?

— Твою мрію.