21. Художниця

Моя мрія сиділа за кермом і уважно дивилася на дорогу. А я не могла відірвати очей від нього. Легка щетина темніла на щоках, ховала під собою вольове підборіддя і легку усмішку, що здавалася невід'ємною частиною цього чоловіка.

Волосся злегка розпатлалося і навіть трохи відросло, а я пам'ятаю його абсолютно лисим. Рік тому, коли він прийшов у клуб і попросив подарувати йому світ. А я поставила перед ним чашку чорної кави з малюнком планети замість пінки.

Він довго дивився на обриси планети з шоколадної крихти, а потім посміхнувся і, перегнувшись через барну стійку, нахабно заявив, що я буду його.

І не збрехав.

За годину, коли я ледь не валилася з ніг від втоми, тому що того вечора у клубі було якось занадто багатолюдно, він знову вліз у мій простір ароматом коньяку, кави та акварелі.

Втім, мій простір він не залишав ні на хвилину. Весь цей час після нашого випадкового знайомства я відчувала на собі його пильний погляд, що обпалював шкіру і проникав крізь усі шари мого персонального захисту. Розбирав по цеглинці стіну, що я вперто вибудовувала навколо себе ось уже кілька років після невдалої спроби побудувати відносини із хлопцем. Хоча ні, він не розбирав, руйнував її тараном. Мчав на всьому ходу, прихопивши мене з собою.

Божевільний і такий привабливий. Він немов затулив собою весь світ. Той самий чортів світ, який просив йому подарувати. Як же так вийшло, що це він поклав його до моїх ніг всього за одну ніч? Підніс до небес і не дозволив розбитися.

А я, дурна, втекла з першими проблисками світанку. Так і не дізнавшись його імені. Так і не побачивши його обличчя. Тільки застиглого в польоті чорного Фенікса на широкій спині. Фенікса, що ще дівчиськом намалювала я…

Тим ранком я плелася по сонному місту і намагалася зрозуміти, чому мій Фенікс опинився на спині незнайомого чоловіка. Незнайомця, з яким я, не замислюючись провела ніч. А наступні кілька тижнів я побувала у всіх тату-салонах міста і ні в одному не знайшла навіть схожого малюнка. Я переговорила з десятком майстрів і жоден не пам'ятав мого Фенікса.

А тепер я точно знала, як малюнок опинився на спині Платона. Він був батьком Варі. Він був тим самим художником, за якого одного разу вискочила заміж моя старша сестра. Тим самим чоловіком, кого я малювала.

Це було одинадцять років тому. Дінка тоді нарешті заарканила чоловіка мрії, як вона говорила, і все гадала, що б подарувати своєму майбутньому чоловіку на день народження. Того вечора у мене все валилося з рук. Моя перша закоханість виявилася нерозділеною, а мама знову назвала дурною ідеалісткою, яка замість того, щоб вчитися, десь літає у хмарах.

— Така ж дурна, як твій батько, — злилася вона, заставши мене з альбомом та олівцем. — Ніколи, чуєш, ніколи тобі не бути художницею, — гарчала, відібравши альбом і викинувши його в смітник, точно отруйну змію. — Дурепа, навіть малювати не навчилася.

Я замкнулася в своїй кімнаті, ревіла довго, поки не прийшла Дінка. Вона витягла мене з-під ковдри, змусила вмитися і припинити ревіти. А потім притягла кульок мого улюбленого вівсяного печива і величезну чашку чаю, і почала розповідати про свої пригоди. І про того єдиного, в якого закохалася без тями.

Я сама не помітила, як чай і печиво виявилися забутими, а в руках з'явився товстий зошит, який я ховала від усього світу, і простий олівець. Я просто слухала Дінку, що розповідала про чоловіка, який підкорив її серце, і малювала.

Тонкі лінії, гострі риси, трохи тіні і через, здавалося, цілу вічність, на листку в клітку застиг чорний Фенікс. Лютий, стрімкий і вільний. Як чоловік, чийого імені сестра так і не назвала.

— Ого, яка краса! — захопилася сестра, розглядаючи малюнок. — А можна…

— Його можна набити, — перебила я, вловивши сестринську невисловлену думку. — На чоловічій спині виглядало б відмінно.

— Дарино, ти диво! Дякую величезне!

Тоді я так і не дізналася, чи набив той чоловік собі мого Фенікса. Дінка втекла з дому, а я забула і про ту ніч, і про Фенікса. Поки не побачила його на спині майстра, який вкрав моє серце.

Замислившись, не помітила, як машина зупинилася біля дерев'яного пірсу, що довгою стрілою розрізає поверхню темного озера. Порізане берегом і заростями очеретів воно здавалося величезною плямою, поставленою недбалим художником.

Від пірсу вгору тягнулася стежка, що переходить у сходи, які губляться в густих кронах дерев. А десь за зеленими верхівками маячили дахи селища.

Платон же зупинив машину якраз між пірсом і альтанкою.

— Красиво, — простягнула, вибравшись з машини і вдихаючи аромат гаю й озерної води.

Вологе повітря з присмаком деревини дарувало якесь дивне умиротворення. І посмішка сама розтягувала губи.

— Красиво, — погодився Платон. — Взимку озеро замерзає і на ковзанці збирається вся селищна дітвора. А на тому березі є пляж, там влітку теж багатолюдно. А зараз...тихо. Пішли.

Він не чекає моєї відповіді, просто переплітає наші пальці і веде за собою. Вгору по тій самій стежці, що вузькою стрічкою в'ється між лип, які пахнуть медом. І по кам'яних сходах, оповитих плющем і мохом, що стелиться по широких щаблях зеленим килимом.

— А куди ми…

Договорити не встигаю, тому що через кілька сходинок ми опиняємося біля будинку Платона, звідки йшли вранці, тільки зовсім з іншого боку. І в будинок ми заходимо теж з  іншого входу.

І знову сходи, гвинтові,  запах дерева і акварелі. І цей запах лащиться до мене, немов старий знайомий, осідає на волоссі і пальцях, якими я торкаюсь шорстких стін.

— Вже майже прийшли, — чомусь шепоче Платон і я чую тремтіння в його завжди впевненому голосі.

І на мить гублюся і спотикаюся об поріжок, що відокремлює сходи від величезного простору, пронизаного сонячними променями.

Похилий дах замінює стелю, але не зменшує простору кімнати, в якій майже немає меблів. Тільки вузьке ліжко, чимось схоже на диван, і сила-силенна полиць на стіні. Подекуди вони заставлені яскравими книгами, а деякі пустують.

Проводжу пальцями по строкатих корінцях, посміхаюся.

— Ти як Карлсон живеш на даху?

— Швидше, під дахом, — хмикає Платон. — Обернися.

Я слухняно виконую його прохання і перестаю дихати.

На мене з величезного полотна дивлюся я сама.

Безглузду дівчинку-підлітка художник намалював красивою дівчиною з пронизливими зеленими очима і чорним волоссям, в яких причаївся Фенікс.

Його крила — кінчики мого волосся.

Його морда — чорним локоном лежить на плечі.

Його очі — вогняні сполохи на хижій морді.

Його гнучке тіло немов частина мене. Тут дівчина і птах — єдине ціле.

— Звідки? — шепочу  і дихання в легенях більше немає.

— Вкрав, — опинившись поруч відповідає цей неможливий чоловік і в його очах, в його твердому голосі ні тіні брехні, — у одного божевільного художника.