7. Професор

Вони схожі — мати і дочка. Риси обличчя, манера мовлення, звички. Та вони навіть стоять однаково: голова нахилена вбік, руки стиснуті в кулаки, очі злущені.

Очі...

У Варі вони сині-сині, як серпневе небо. А у Дарі — зелені вири. І колір волосся різний. А все інше...навіть якби я не знав, що вони рідні – не помилився б.

— Мамо? — повторює Варя тихіше і робить крок у мій бік.

Вона що, боїться власну матір? Якого біса?

— Варя? — голос Ластівки хрумтить точно пісок під ногами.

Вона дивиться на дочку, яка приставним кроком рухається до мене і на дні її зелених очей народжується паніка. Справжнісінька. Закручується темними вихорами, ховаючи сонячні промені у зіниць.

Прокляття. Не вистачало ще, щоб Ластівка знепритомніла або в істерику грюкнулася.  Подумки прикинув, чи є в будинку заспокійливе. Не згадав і тихо вилаявся, коли на моїх очах сусідський хлопчисько, що ледь стояв на ногах, вчепившись у ворота, став повільно осідати на землю.

Варя скрикнула. Ластівка кинулася до пацана, зловила, не давши йому шльопнутися на землю. З його вагою і ростом це могло скінчитися погано. Тарас, що кидав злісні погляди на Варю, і розмазував по замурзаному обличчю кров, яка все ж таки потекла з носа, зблід і теж приготувався пропахати носом землю.

— Тарасе, не смій! — гаркнув так, що хлопчик враз передумав втрачати свідомість. Тільки носом шмигнув так жалібно, що захотілося вилаятися вголос. Ледве стримався. — Варваро, Тарасе, бігом у будинок! Варя, його відмити і чаєм напоїти. А на перенісся лід, поки кров не зупиниться.

Глянув на Варю, яка злякано дивилася на матір, що намагалася привести до тями ще одного потерпілого. Виходило у неї відверто погано, хоча трималася Ластівка добре.

— Варя, — зворушив дівчинку за гостре плече в дірі розірваної сорочки. — Ти ні в чому не винна, чуєш?

Вона кивнула, не зводячи очей з матері.

— Хто ж винен, що вони такі...слабаки, — підморгнув, відмічаючи, як дівчинку відпускає напруга. — Але нічого, ми їх підтягнемо. Думаю, ранкові тренування їм не завадять, як вважаєш?

— А ти ... ти вмієш? — у синіх очах запалилося щось схоже на надію.

Видихнув. Ось і славно.

— Ось завтра і дізнаємося.

Вона знову кивнула, метнулася до Тараса, підставляючи йому своє крихке плече. Хлопчисько чинити опір не став, обійняв Варю, і вони удвох зникли в будинку.

А я підійшов до Ластівки. Її трясло і, здавалося, ще трохи і вона точно зірветься якщо не в істерику, то в плач.

Мені зараз тільки жіночих сліз не вистачало.

— Платоне, — схлипнула, в момент перейшовши на «ти», — він не приходить до тями. Я...не знаю, що робити. Я ... Варя, вона ... розумієш…

Нічого я не розумів, окрім того, що очі у неї точно намальовані геніальним художником, який змішав усі відтінки зеленого. І останньої миті додав краплю жовтого, що розтікалося навколо чорних крапок зіниць.

Чаклунські очі.

— Платоне... — тепер у голосі відчувалася паніка.

— Давай-но його сюди, — труснув головою, розганяючи недоречні думки, і перехопив хлопця на руки.

Хлопчисько виявився важким і мокрим, але дихав рівно. Вже добре. Значить, просто непритомність.

У будинку хлопчик швидко прийшов до тями, правда довелося влаштувати йому холодний душ. Загалом, поки він відфиркувався від вилитої йому на голову склянки води, Варя відмила Тараса, якому тепер надавала першу допомогу Ластівка. Робила вона це, треба відзначити, професійно. І, здається, заспокоїлася.

Загалом, через півгодини метушні і дитячих охань, ми сиділи на кухні і пили чай. Тарас з турундами в розпухлому носі, і Ванька, що навіть зараз дивився на Варю, як на кракена морського, з пластиром на щоці і в моїй футболці, що була йому майже впору, сьорбали чай і ледь помітно кривились від болю.

Мабуть, тренування доведеться відкласти, поки ці двоє не прийдуть у норму після зустрічі з Варварою. Сама хуліганка в сухих джинсах і чистій футболці мирно сиділа за столом, опустивши очі в пузату чашку, яку вона прибрала до рук ще вчора ввечері. На білому круглому боці була намальована панда в бойовій стійці і написано: «Хвилинка доброти...минула». Ну сама невинність просто.

— Ну-с, шановні діти, каятися будемо? — схрестив на грудях руки, побіжно глянувши на застиглу в дверях Ластівку, що кусає губи.

Вона що, сміятися надумала?

— Так це не до нас, так, хлопчики? — простягнула Варя, хитро глянувши на завмерлих хлопчаків. Судячи з нещасних облич зараз їм хотілося тільки одного — втекти звідси якнайдалі. — Це до воріт. Я ж не винна, що вони у тебе такі важкі, татусю. А хлопці просто в гості зайшли ну і ось, — вона зітхнула нещасно. — Так, хлопчики?

Хлопчики синхронно кивнули і покосилися на двері, як на єдиний порятунок.

— Ворота, значить? — хмикнув, дивлячись на безтурботну Варю.

Від переляканої дівчинки, що ховалася за моєю спиною, не залишилося і сліду. Вона лише потиснула своїми гострими плічками.

— Ну...і я трошки, звичайно, — зробила ковток чаю, — зовсім трохи.

І двома пальцями показала це саме трохи з таким виглядом, що хлопчаків вітром здуло. Ластівка зиркнула на дівчинку недобро так, немов точно знала, що тут щось нечисто.

— А я що? — не знітилася ця маленька пустунка. — Не треба мене потворою називати. Яка я потвора. Я принцеса.

І з незалежним виглядом заправила за вухо білосніжне пасмо, відкриваючи щоку, що наливалася багрянцем.

 Ластівка не витримала першою: впала на стілець і, прикривши долонями обличчя, затряслася від сміху. Ми з Варею переглянулися і теж вибухнули реготом.

Так нас і застукали.