Глава 7, частина 4

Пройшла повз батьківську спальню, постояла, послухала, як хропе татко, і повернулася до себе. Забравшись у ліжко, притихла. Сон ніяк не йшов, у голові крутилися різні думки, згадувалася юність і перші поцілунки… те, яка я була щаслива колись — дурепа, закохана в сусіда-хлопчиська школярка, і знову відчайдушно захотілося ревіти. Та що там ревіти — вити!

Невже немає на світі кохання — вірного і справжнього? Теплого, сонячного, надійного? Невже, щоб стати щасливою, треба прощати й розуміти? Жертвувати в ім’я чужої забаганки? А як же я? Як же моє серце? Адже воно відчуває і болить.

Схлипнула раз, схлипнула два… Якщо зараз не почитаю чогось про кохання — точно розревуся і остаточно зневірюся в цьому почутті.

Утерши ніс, вирішила плюнути на сусіда й увімкнути телефон. Там у мене книжечок — тьма! І половина про кохання! Я якраз не дочитала сцену сутички капітана Джона з Кривим Біллом за життя своєї коханої — прекрасної маркізи Габріель. Красуню ледь не викрали пірати, коли сьогодні вранці міжміський автобус загальмував біля будинку моїх батьків.

Схлип. Схлип. Е-ех… Ще раз зітхнула, вмикаючи електронну читанку й потрібну закладку.

«…Противники схопили шпаги, розсікли повітря, і благородна сталь задзвеніла від напруженої сутички, що розгорнулася на капітанському містку "Пегаса". У вітрила бив вітер, ніс шхуни розсікав високі гребені хвиль, і все, що залишилося в змученої Габрієль, — це надія, що Бог не залишить їх із Луїзою і поранений капітан переможе породження пекла. Ватажка піратів і найстрашнішої людини в морі — Кривого Білла.

Раптово супротивники завмерли, і бідна дівчина побачила, як білосніжну сорочку капітана пофарбували червоні плями крові.

— Джоне! — впавши на коліна, вигукнула Габріель, і…»

Тю-ю, я розчаровано заморгала, побачивши на екрані вхідний дзвінок. У такий-то час доби? Довелося сісти в ліжку, прийняти дзвінок й пошепки запитати:

— С-сокольський?

— Ну нарешті! — полегшений видих, і замість привітання: — Ти де, Чиже? Чому телефон у відключці? Втекла? Ми так не домовлялися! — і голос, головне, такий сердитий, що одразу захотілося обуритися.

— От іще. Не дочекаєшся!

— Тоді де? Ти час бачила? Чому не вдома?

— Не твоя пташина справа!

Так, відповіла неввічливо, але Сокіл (після витівки в кафе) на ввічливе й не заслужив.

— Я в «Маракані», якщо що. І тебе тут немає.

Ну й логіка в цих чоловіків! Жодної фантазії. А може, я в Таїланд рвонула, або ще куди. Сам-то, напевно, з дружками в барі сидить. Суботній вечір, дівчатка, усі справи. Здається, учора я йому добряче засмутила плани. Навіть дивно, що про мене згадав.

— Звісно, ні! — відповіла не менш сердитим шепотом. — У мене взагалі-то вихідні й особисте життя! Маю право!

— Справді? А чого тоді ревеш, якщо особисте життя? Чого шмигаєш у слухавку? Не клеїться? Гей, ти там що, не одна?

— Слухай, Сокольський, — пихнула обурено. — Ти ще бінокль у телефон сунь! Ось точно «зовсім очманів» — це про тебе. Чи не забагато особистих запитань о пів на першу ночі?

— Значить, одна. Була б із кимось — слухавку не підняла.

А чого ми такі задоволені, цікаво? Зловтішаємося? Мало він мені вчора свій трофей довгоногий демонстрував, то вирішив і тут вкусити, везунчик. Непомітно для себе сповзла з дивана і встала посеред спальні, уперши руку в бік.

— Та яке тобі діло взагалі? Шерлок, капець! Та ти радіти повинен, що мене немає! Така можливість приділити увагу Заям! Краще б моментом скористався, принц дятлів, поки сестра-лунатик у мандрах за нечистю! А то дивись, я угоду переривати не збираюся! Мені жити ніде!

— А раніше ти не могла сказати про особисте життя? Домовлялися ж попереджати! Хоч би телефон увімкнула, три години надзвонюю в глуху рейку! — і запізніле: — Хто-о?!

Я чомусь промовчала, а Сокіл видихнув. Сказав уже спокійніше.

— Значить так, Чиже, ти будеш сьогодні у квартирі чи ні? Ти маєш рацію, у мене на неї плани. Короткострокові.

— Ні.

— Чудово. Де ти? І дивись не бреши. Мене цікавлять «робочі моменти», а не твоє особисте життя.

— Я в батьків. Приїду післязавтра вранці. Можу з автобуса відразу на навчання, щоб тобі очі не муляти. Тож побачимося тільки в понеділок увечері. Точніше — вдень. У барі ж вихідний…

— Усе сказала? — і знову усмішка з голосу зникла. Цікаво, чому?

— Усе. А що?

— А те! У мене у квартирі були гості. Точніше, гостя. Я їхав у справах, а коли повернувся — усе пропахло духами Сусанни. Напевно, скористалася ключами батька. Я їй матюків телефоном нагнув, тільки толку-то? Ясен пень, прошерстила кутками. Вона була, а тебе, Чиже, — не було! Я з ким угоду укладав?

— Так я ж…

— Так я ж, — передражнив мене Сокіл (от же гад!) — Образилася, так? Картинки дурнуваті надумала малювати? Ще одна істеричка, терпіти таких не можу!

— Знаєш що?

— Що?

— От якби ти опинився зараз поруч, Сокольський, я б тобі, щоби поправити мізки, так у вухо двинула, щоб ти не встав! Без жодних істерик. Краще скажи, що від мене потрібно. Добре, я приїду завтра ввечері.

— Вранці. Ти маєш бути в мене вранці, бажано до шостої. У батька завтра справи в місті, він із п’ятої ранку на ногах, тож із подання Сусанни стовідсотково до восьмої заявиться з перевіркою. Схоже, у них там щодо мене розроблено справжній план «Барбаросса». І сама розумієш, проти тих доводів, якими обробляє батька Сусанна, мені крити нічим. А ти, пам’ятаю, за порядком стежити обіцяла і функцію дівчини виконувати — тож уперед до зобов’язань, Чиже! Я безлад не люблю і батько — теж!

Що-о-о?! Знову сіла на диванчик. Щоб не розбудити брата, прикрила рот долонею.

— Ти з глузду з’їхав? Мені ж автобусом добиратися понад дві години! Якщо сяду на той, що вирушає о пів на шосту ранку, — у місті буду о восьмій. Потім до тебе від вокзалу дістатися ще пів години. Зараз майже перша ночі. Сокольський, ти наді мною знущаєшся, чи що? — здивувалася.

Пауза і глухе, дуже чоловіче:

— Ні.

— А мені чомусь здається, що так.

— Добре, Чиже, я сам тебе заберу, тільки не скигли.

— Тобто? — притихла біля слухавки. — Як це? — гвинтики в голові закрутилися.

— Дуже просто! Зараз приїду. Називай адресу.

— Стривай… Куди приїдеш? До мене в Гордіївськ, чи що? — запитала оторопіло. Ну й жарти в Сокола. — Ти що, п’яний? — засумнівалася у тверезій думці хлопця.

— Якби ж. Як тебе зустрів, то хрін знає, що в моєму житті коїться!

— Гей, взагалі-то я тут ні до чого!

— Так-так?! А хто до мене в ліжко зайцем пробрався? Витріщався на мій зад?

— Ти! Пф! Та знаєш що?!..

— Що?

— Нічого! А як же твої короткострокові плани? — заспокоївшись, вирішила знизити оберти. Як не крути, а домовленість є домовленість. Сама винна.

Сокіл зітхнув. Я ось прям відчула, як міцно він мене поважає. Міг би, задушив від сили почуттів.

— А мої плани, Чиже, — проричав невдоволено, — залишаться на твоїй совісті. Так я їду?

— Стривай, а-а що я батькам скажу?

— Не знаю. Придумай що-небудь.

— Я не можу, — закачала головою. — Вони ж у мене нормальні люди. Якщо скажу, що ось просто зараз повертаюся в місто — тому має бути вагома причина, ти ж розумієш.

— І що пропонуєш?

— Хм, не знаю. Може, все-таки відкладемо твій приїзд до ранку?

— Слухай, Чиже, давай чесно. Мені за тобою їхати на чортові паски — от узагалі не посміхається. Але якщо я ляжу спати — то вирублюся. Точно до чотирьох не дотягну. Або я їду за тобою просто зараз, або розриваємо договір, і можеш не повертатися.

— Що?

— Що чула! Арівідерчі, Зая. Ключі з Лисом передаси. — І головне, голос рівний такий. Точно назад не пустить.

Я встала, потім сіла. Знову встала. Походила кімнатою туди-сюди, поки Сокіл терпляче чекав моєї відповіді.

Ні, ну я так не граю! Це нечесно! Що за шантаж узагалі? Та в мене в самої через нього все догори дриґом! І навіщо я тільки з ним зв’язалася?

— З-записуй, гостродзьобе! — пошепки розсердилася в трубку. — Так і бути, їду! І я тобі, Сокольський, не Зая!

У батьківській спальні й далі хропів тато, коли я тихенько пробралася до коридору й затупцювала біля порога, відчинивши двері.

— Ма-амо! — ледве чутно покликала, але мама вже й сама виглянула.

— Чого не спиш, донечко? — із позіханням запитала, загортаючи на грудях халат. Попрямувала слідом за мною на кухню. — А я чую з дитячої бу-бу-бу… Роберт ніби як спить. Телефоном із кимось говорила?

— Ну, взагалі-то так.

— І що там? Якщо не секрет.

— Та ні-і… Який там секрет. Мам, розумієш, тут така справа…

Мама миттю напружилася. Навіть сонні очі одразу ж розплющилися.

— Спокійно! — я взяла маму за плечі. — Усі живі-здорові, я не вагітна, з університету не вигнали, тож жодних життєвих катаклізмів!

— А-а, — видихнула матір полегшено. — А що сталося?

— Загалом, я їду. Так вийшло.

— Куди? — мама розгублено заморгала.

— У місто.

— Коли?

Я подивилася на циферблат настінного годинника.

— Скоро. Гадаю, години за дві або близько того. Скільки взагалі потрібно часу легковій машині, щоб до нас дістатися? З міста?

— Ну, десь так. Стоп, Фаню, як їдеш? Вночі?! Куди? Одна?! Почекай-но, — мама мене рішуче відсунула, — я зараз Федю розбуджу…

— Ні! Мамо! — я зловила мамину руку. — Тільки не тата! Не треба його будити! Ти ж знаєш, тато мене точно не відпустить! А мені ось як треба, — для переконливості полоснула себе долонею по шиї. — Він зараз приїде й чекатиме!

Русява брова спантеличено піднялася.

— Хто «він»? — запитала мама. — Фаню, отже, я мала рацію і в тебе справді з’явився хлопець? — здогадалася. — Ви що, живете разом? У гуртожитку?