Глава 7, частина 5

Я винувато ковтнула й хитнула головою. Оце так запитання. Коли від мами — так на засипку.

— Ні, у… у квартирі.

— Самі?

— Угу, — здається, я почервоніла. У всякому разі, погляд ковзнув за мамине плече й зачепився за квітчастого метелика — декор на тюлі.

— Давно?

— Ну… е-м-м…

— Анфісо?

От якщо ви коли-небудь брехали батькам, то ви мене зрозумієте. Немає нічого гіршого, ніж викручуватися перед рідною людиною. Це як голими ступнями на вугіллі танцювати. Але ж бувають випадки і правди не скажеш!

— Кілька днів вже. Він там… у нього… розумієш, без мене не виходить… не може… Я поїхала, а він ось зателефонував… а я тут… Каже, приїду зараз… Дурень, звісно, але шкода… буде біля під’їзду ночувати. О-о-ось, — й опустила погляд на мамині капці, не знаючи, чого ще до свого жалюгідного монологу додати.

Стало тихо. Підозріло тихо. Я обережно глянула на маму. І щойно знайшла зелені очі, що загорілися (ага, не дарма тато маму чаклункою називає), одразу ж захотілося стукнути себе долонею в чоло. Вона ж у мене романтик! Уся книжкова шафа забита татовою навчальною літературою і маминими любовними романами. Зараз точно нафантазує собі не зрозуміло що і вимагатиме Сокольського в гості — знайомитися. Дарма що темна ніч. Ну я і дурепа…

— Ма-амо, тільки не здумай його до нас кликати! Він нізащо не піде, чуєш?! Тим більше зараз!

— Чому? — запитала здивовано матір. Ну ось, кажу ж. Напевно, вже подумки підрахунок продуктів у холодильнику робить. Що там є смачненького гостя пригостити.

— Він дуже, просто страшенно сором’язливий!

— Худенький, напевно? — раптом ошелешила мене здогадкою мама, якось сумно.

Напевно, колишнього згадала. Тут я її звинувачувати не могла. Кожній мамі хочеться, щоб кривдникові її доньки провидіння втерло носа і на горизонті її улюбленого чада з’явився впевнений у собі, сильний і красивий суперник. Щоб не соромно було сусідам показати! Власне, Сокольський-то під усі ці пункти дуже навіть підходив. Якби не одне дуже вагоме «але». Угода.

— Чому це? — розгубилася я.

— Тому що в гості ходити соромиться. Отже, по життю скромний і ненав’язливий хлопець.

— Ну, напевно.

— А ти його кохаєш, Фаню?

Ось це запитання! Впіймалася рибка! Порожньою відповіддю не обійдешся.

Мусила закусити губи і сховати погляд. Кажу ж, соромно брехати.

— Він мені подобається. — І, щоб не розчарувати маму, додала: — Дуже! Не можу я його одного на вулиці залишити, я обіцяла…

— Отже, точно вирішила їхати? Мені хвилюватися не треба?

— Ну що ти, мамусю! — обійняла маму. — Ні, звісно! Вибач, що так вийшло! Він мене не образить, не бійся! — ось тут точно не збрехала. Уже в чому-чому, а щодо своєї безпеки в Сокольському я була впевнена. Усе-таки три ночі разом в одній квартирі провели.

Коли я одягнулася і ми попили чай із ватрушками, мама взялася за свої звичайні збори мене в дорогу. Метушилася на кухні, вивертаючи засіки. Хто приїжджав до батьків, той зрозуміє, як це в мам відбувається.

— Це тобі масло вершкове, Фаню, ось олійку візьми. Це ковбаска, сир… А ось я для тебе дві баночки згущеного молока купила й ікорочку тріски, ти ж любиш. І чай, і каву візьми — нічого в місті на дурниці витрачатися. Ватрушки теж усі забирай…

— Мамо…

— Нічого! У мене пів кіло сиру кисне, я вранці ще спечу.

— Дякую.

— Слухай, Анфісо, яка ж я дурепа! — схаменулася мама. — Ти ж на машині повернешся! Давай консервації дам?

— Що? Ні, мам…

— Давай! Чому це ні? Вам же не в руках нести, тепер у тебе хлопець є, він і допоможе! — усміхнулася. Ех, точно зранку татові й бабі Фісі першою новиною розповість. — Я всього-то по парі баночок! Огірочки, помідорчики, варення… Ой, слухай! Нам же бабуля двох півників зарубала! Візьмеш одного?

— Е-е, ні…

— Бери! Я тобі одразу й на супчик овочів збагну. Як приїдете — так і звариш! Ще мамі спасибі скажеш!

Загалом, коли Сокіл за півтори години під’їхав до будинку, я стояла біля під’їзду, оточена банками та сумками, до яких додалися кілька рушників, постільна білизна, овочерізка, турка, каструля для супу, три кіло крупи й нові татові капці. Навіщо останні, не питайте — не знаю!

Коли спробувала чинити опір, отримала у відповідь — бери, Фаню, не сперечайся!.. Ну й мама, звісно, стояла поруч, геть відмовившись сховатися.

Щоправда, щойно хлопець показався з машини, зробила кілька тактовних кроків назад.

— Кхе-кхе! Анфісо! — шепнула в потилицю і за косу — смик! — Ти своєму-то скажи, щоб не боявся мене! Не кусаюся, мовляв, ну і… далі сама знаєш! Ох, донечко, здається мені, що у вас усе серйозно! Не пам’ятаю я, щоб ти про когось так турбувалася!

— Угу.

Ніч стояла глуха та сніжна, біля під’їзду горів ліхтар… Я відчула потилицею, як розплющилися очі матусі, коли красень Сокіл потрапив у поле її зору. Виступив у коло світла в дорогому прикиді впевненого в собі мажора, розсікаючи ніч широкими плечима і спортивною фігурою. Ледь не заскиглила від відчаю, по-новому оцінюючи ліниву ходу хлопця.

Ех, Сокіл-Сокіл. Спортивки, чи що, старі не міг вдягнути й ватничок потертий? Мама ж тепер точно до капців ще чогось придумає!

— Ого! — наблизившись до мене, витріщив очі. — Чиже, це що, усе твоє?! — відпустив здивований смішок. — Жартуєш?

Якби ж! Я мовчки втупилася на Сокола, він — на мене. Я на нього — Сокіл напружився. Довелося насупити брови, стрельнути в бік мами очима, і надати погляду більшої виразності. Ну і?

Ні, ось точно дятел. Стоїть, дивиться. Ще хвилина, і провалить же операцію під три чорти!

— С-сокольський, капець! — радше прошипіла, ніж вимовила. Тихо, крізь зуби. — Міркуй!

Ну, нарешті, здогадався! Кашлянув у кулак, зиркнув на матір, підійшов і, схилившись до обличчя, чмокнув мене в щоку:

— Привіт. — І ввічливо мамі: — Здрастуйте! Вибачте, що так пізно потурбував. Скучив. Сподіваюся, ви Анфісу не лаяли? Каюсь, це я в усьому винен. — І руку мамі тицьнув: — Артем, приємно познайомитися!

Ну от, може, коли хоче! І байдуже, що час невідповідний, головне — щирий порив, усмішка й чесні очі! Прям від серця відлягло. Тепер можна й поїхати спокійно, а до завтрашніх татових телефонних розпитувань ще дожити треба!

У машину завантажувалися мовчки — добре, що вийшло списати на збентеження. З матір’ю попрощалися і навіть почекали, поки на кухні запалиться світло. Знаючи свій двір, щиро понадіялася, що місцевий Мюллер — баба Шура, бачить десятий сон, а не зирить шпигуном у вікно. Від’їхали. Коли опинилися на заміській трасі, я нарешті видихнула.

— Ну, Сокольський, ти даєш! З глузду з’їхав? Такої пригоди в моєму житті ще не було!

— Я даю? — здивувався хлопець. — Та ти не менше за мене даєш, Чиже! Хоч би попередила, що мама зустрічатиме і чого від мене хочеш. Почувався останнім дурнем!

— А міг би і здогадатися, якщо такий розумний! Мало очі не покосилися! Чи ти думав — я одна буду вночі стояти на вулиці? Скажи спасибі, що зустрічав не тато. Тоді б ти точно одним рукостисканням не відбувся! Довелося б збрехати, як сильно ти мене любиш, якщо вже примчав, а я пішла.

— Нічого б не сталося з твоїм татом. Мій таку новину з’їв, і твій би проковтнув!

— Можливо. Тільки, знаєш, ти все-таки хлопець, не забувай. Сказав батькові, мовляв, кинув-розлюбив, зів’яли помідори, з тебе й не візьмеш нічого. Зацвірінькав собі далі. А моєму за мене переживай. Та що я тобі пояснюю, Сокольський? — сама собі здивувалася. — Ну тебе! Ти ж дерев’яка нечутлива, усе одно не зрозумієш! — і відмахнулася, відвертаючись.

— Знаєш що, Чиже?

— Що?

— Пристебнися! — гаркнув хлопець. — І скажи спасибі, що не доведеться спозаранку в автобусі штовхатися! Я, між іншим, ще ні за ким ось так не мотався вночі, як за тобою, містами, намотуючи кілометри. І мамам дурнем не скалився!

— Так тобі ж, начебто, треба? Хіба ні?

— А тобі?

Ми подивилися одне на одного сердито і відвернулися кожен у свій бік. Втупилися він у лобове скло, а я в бокове вікно.

— Чиже? — покликав Сокіл трохи згодом, коли, трохи заспокоївшись, поглядаючи, знову ненавмисно зустрілися поглядами.

— Що?

— Слухай, а чим це ти так пахла?

— Коли?

— Ну, тоді, коли я тебе в щоку… — хлопець хмикнув, але я вже й сама здогадалася. — Наче теплою ваніллю?

— А-а. Ватрушками, напевно, — відповіла.

— Ватрушками? — Сокольський дивно моргнув, замовк, а потім, дивлячись на дорогу, сковтнув.

Теж мені. Чим це він, цікаво, у «Маракані» весь вечір займався? Якщо вже спиртного не пив, то хоч би перекусив чогось ситнішого перед дорогою.