Глава 7, частина 6

Я відстебнула ремінь безпеки й потягнулася до заднього сидіння. Діставшись сумки, намацала ватрушку і простягнула хлопцеві.

— Тримай, голодуючий.

Коли побачила, як швидко він її з’їв у два укуси, полізла за наступною.

— Смачно-смачно!

— Ще б пак! — ні крапельки не здивувалася. — У мене мама так готує, що ух… Пальчики оближеш!

— А там багато залишилося? — поцікавився Сокіл. — У сумці?

— Ну, штук десять є. А що?

— А можна ще одну, Чиже? Правда, дуже хочеться.

— А не лопнеш, крихітко?

— Ніт, навіть від двох не відмовлюся! Хочеш, перевіримо? — і посмішка така багатообіцяльна. Хитра навіть. От же лис!

Перевіряти не стала, а ватрушку дала. Та нехай їсть на здоров’я, шкода, чи що! Захочу, ще спечу. Кухня є, піч теж, подумаєш! Ми з мамою звикли на нашу велику сім’ю тазиками готувати.

Знову влаштувалася зручніше на сидінні й видихнула. Раптом подумалося: ну їду і їду, хай буде що буде, чого переживати?

Мабуть, думки Сокола теж крутилися на схожій орбіті, бо хлопець раптом запитав:

— Слухай, а твої що, справді подумали, що в нас усе навсправжки?

— А то! Інакше б нізащо не відпустили. Сам же бачив, скільки мама сумок зібрала. Навіть капці нові сунула для тебе.

— Капці? — брови Сокольського поповзли вгору.

— Ага. І знаєш, — я засміялася, — добре, що я тобі зізналася раніше, ніж ти побачив подарунок, а то б точно довелося червоніти! Безглуздо, але це ж мама, розумієш?

Сокольський не розсміявся і не відповів. Мовчки відвернувся до дороги й далі собі кермувати. А я замислилася: хм, може, я зачепила щось особисте й колюче? Глибоко заховане? Тато-то в нього є, майже мачуха — теж. Бракує матері, але, здається, питати зараз про неї — не найвдаліший момент.

— М-так, негарно буде виглядати, коли роз’їдемося, — нарешті відгукнувся. — Якщо захочеш, я з твоїм батьком сам поговорю. Поясню все як є, а ти підтвердиш.

Я уявила собі цю розмову. І бідного тата, який у будь-яких словах почує від хлопця одне — візьміть свою доньку назад, не підійшла-ся! Так він і стане мене слухати!

— Краще не треба. Та, гаразд, — відмахнулася, — не переживай, придумаю що-небудь. Скажу, що ти виявився жаднюгою або зрадником. Останнє точно спрацює.

— Тобто як це? — Сокіл несподівано напружився. — Чому відразу зрадником?

— Тому що «не зійшлися характерами» прозвучить надто по-дорослому і для пояснення причини сварки абсолютно не згодиться. Не те формулювання. А що, як мої захочуть нас помирити? Вони можуть. А чим тобі причина не підходить?

— Не знаю, — Сокіл міцніше стиснув кермо. — Не подобається. Не по-чоловічому якось.

— Та невже? — я навіть здивувалася. — А мені здавалося, навпаки. Ти ж сам казав, що спиш, із ким хочеш і коли хочеш. Сам типу вибираєш.

— Сплю. Без зобов’язань і обіцянок, а це інше.

— Ніби як чесно? — здогадалася я.

— А по-твоєму, ні?

— Хм, не знаю, — знизала плечима. Що я знаю про такі стосунки? Та майже нічого. Тільки те, що вони не для мене. Не до душі Анфісі Чижик. — Сокольський, — вирішила запитати, — ти що ж, ні з ким не зустрічався? По-справжньому, якщо так міркуєш?

— Ні.

— Ніколи?

— А навіщо? — Я не знайшлася з відповіддю, а хлопець вів далі. — Спроби, звісно, були — ще в школі, але нудно. Усі ці дівчачі ревнощі та вішання на шию — не для мене. Я свободу люблю, і, якщо хочеш знати — самотність. А уваги мені й так у житті вистачає, не скаржуся.

Уваги Соколу вистачало з лишком щодня, сама була тому свідком. І байдуже, що він забув уточнити «жіночої». Усе одно від своєї правоти стало неприємно й сумно.

— Зрозуміло.

— Що тобі зрозуміло, Чиж?

— А то і зрозуміло, — зітхнула, — що підходить причина, кажу. Тож і вигадувати більше нічого не потрібно. Варто тільки поглянути на тебе, й одразу все зрозуміло. Учора одна, сьогодні — інша, завтра — третя. Таня, Оля, Анфіса… Яка різниця, Сокольський? Ти і твої дружки всі такі. Тож для тата відповідь цілком згодиться. Не переживай.

Сперечатися зі мною Сокіл не став, відвернувся, і я замовкла. Мабуть, не надто йому ця тема була цікава. Увімкнув радіо голосніше, щоб за кермом не заснути, зробив кондиціонер теплішим, втупився в дорогу, так мовчки і прикотилися в місто.

Коли зупинилися біля під’їзду і вивантажили сумки-соління, хлопець невдоволено буркнув, наказавши стояти біля машини, підхопивши на спину сумку, а під боки пляшки з огірками.

— Таке враження, Чиже, що я тебе з посагом до хати привіз. Дурниця якась, — струснув головою і попрямував у під’їзд. — Ну нічого, — зронив похмуро, — залишилося два з половиною тижні потерпіти, і життя налагодиться…

Я сподівалася, що життя налагодиться трохи раніше, а тому нічого не відповіла. Дочекалася, доки Сокіл повернеться, допомогла йому донести соління і, на свій подив, втомлено видихнула, раптом опинившись «удома».

Час був ранній — перші хвилини шостої, за спиною залишилася безсонна ніч, і тягуче позіхання долало як ніколи. Але справи не чекали, як і домовленість, і я одразу за них взялася, пам’ятаючи про свою частину угоди. Роздяглася, вмилася, розвантажила сумки, розставила по місцях мамин продпайок і завозилася біля плити з каструлею…

— Чиже, ти прибирати взагалі збираєшся, чи як? — Сокіл незадоволений намалювався на порозі кухні. Для різноманітності вже у футболці та спортивках. Пильно оглянувши свою територію, поклав кулаки в кишені. — Щось не бачу завзяття. Не хочу, щоб Сусанна нам кістки мила, поки ти в мене живеш. І речі свої прибери в шафу, просила ж полицю! Досі підручники на підлозі лежать.

Скажіть, будь ласка, який грізний. Аж захотілося по носі клацнути. Чи давно він цю полицю звільнив? Ой, щось мені підказує, що комусь не мої підручники, а нез’їдені ватрушки жити заважають! Он як на тарілку з гіркою поглядає.

— А ти їсти хочеш? — поставила зустрічне запитання.

Сокіл навіть не задумався.

— Ну, думаю, можна.

Хто б сумнівався!

— Чудово! А якщо хочеш, тоді не стій стовпом, а візьми ніж і оброби півника! Ось! — поставила підморожену тушку на стіл і присунула до себе хлопця. — Птах домашній, відгодований, бабуся постаралася. Мені одній точно швидко не впоратися. А я, так і бути, беруся за прибирання!

І пішла собі у вітальню, залишивши Сокола з ножем у руці. Особисто в нас у сім’ї обробленням завжди займається тато, чого це Сокольський ухилятися повинен? У нього руки он які сильні, не те що в мене! Нехай скаже спасибі, що не пір’я общипати змусила!

Через двадцять хвилин Сокольський нарешті впорався. (Щось довго. Сподіваюся, він там півника не на фарш порубав?) Я якраз витягнула з тумби знайдений пилосос і майже закінчила боротися з пилом, коли хлопець знову намалювався поруч.

— Чиже, і чого з ним далі робити? — запитав дуже спантеличено й по-чоловічому.

— Так суп вари!

Гробове мовчання, яке настало за моїми словами, я розцінила правильно й зауважила вже не так бадьоро (а то ж справді викине на вулицю, як знахабніле цуценя, і куди піду?)

— Сокольський, ну хоча б картоплю почисть? Мені ж тут, правда, зовсім трошки залишилося прибрати!