Глава 8, частина 1

Цікаво, ви коли-небудь замислювалися над питанням: до скількох років людина «звичайна» починає ставитися до сну не як до задоволення, а як до речі, безперечно, потрібної, для здоров’я корисної, але трохи настирливої? Що нещадно з’їдає безцінний час?

Пам’ятається, у дитинстві я наспатися не могла. Ось тільки-но солодкий сон спіймаю, слину пущу, як мама вже будить: «Анфісо-о! Час вставати в дитячий садок!.. Анфісо-о, запізнишся до школи!.. Анфісо-о (у телефонному режимі), у тебе перша пара, донечко, не забула?» Я завжди чекала вихідних, як діти чекають на день народження! З величезною надією поспати! І завжди дивувалася, чому мамі з татом на цю надію начхати? Особливо татові! Прокидаючись у будні дні на роботу о шостій ранку, він у вихідні на риболовлю запросто встає о четвертій. Де логіка?.. Ось і батько Сокольського цього недільного дня подзвонив у двері квартири сина якраз о восьмій годині ранку, як останній і обіцяв. До цього часу встигнувши проїхати на автомобілі до міста не один десяток кілометрів. Тож на кухні ми із Соколом сиділи сонні як сновиди, неабияк втомлені, але зате ситі й задоволені. І знаєте, що робили? Нізащо не здогадаєтеся! Ми різалися в шашки!

Саме так! Ну а чим ще займатися двом молодим студентам недільного ранку в окремій квартирі? Ось так! Тільки в шашки й грати!

— Твій хід, Чиже.

— А я ось так!

— Зрубав.

— Що-о? Так нечесно! Ти мене спеціально відволік!

— Менше будеш позіхати. Тепер я…

— Х-ха! Це ти проморгав! У мене дамка!

— Як? Почекай…

— Усе, Сокольський! Вважай, що ти продув! Це тобі за твій підлий фук! Немає його в правилах!

— Розмріялася, Пижику! Є!

— Ні, немає!

— Ні, є!

Тре-е-ень!

Тре-е-е-е-ень! — у двері подзвонили. Сокіл відсунув шашки вбік і глянув на мене.

— Батько! — коротко повідомив. — Б’юся об заклад, Чиже, він і Сусанну із собою привіз!

Азарт гри міцно тримав обох за грудки.

— А закладаємося, й Ілоночку! Якщо продуєш, наступного разу сміття тобі виносити!

— Йде!

— По руках!

Ура-а-а! Я виграла!!! Ледь не застрибала від власного везіння, побачивши, що Сокольський-старший привіз із собою не тільки Сусанну з Ілоночкою, а і знайому валізу!

Оце так гості! Усі троє, помітивши мене, дружно роззявили роти. Уявляю, як вони здивувалися моїй недоречній радості, але не перепрошувати ж за неї, справді!

— Е-е, доброго ранку, молодь, — бадьоро, але трохи розгублено привітався «тато», дивлячись на мою посмішку. — А ви що ж, усе ще вдвох? — здивовано поцікавився.

От же йодована сіль! Знову забула в Сокола запитати, як його тата по батькові звуть. Помітивши, як невдоволено зиркнув на гостей хлопець, наче зібрався їх гнати в шию, висунулася вперед і відрапортувала:

— Здрастуйте, дядьку Васю! Звісно, удвох! Думаю, нам з Артемом рано ще третього заводити! — ткнула Сокола ліктем у бік і засміялася…

Дивно це, я вам скажу, сміятися на самоті. Особливо, коли на тебе дивляться чотири пари колючих очей.

Довелося удати, що страждаю на кашлюк. О-кхо-кхо-кхо-кхо-о-о-о!

— О, Ілонко, привіт! — привіталася з дівчиною, як зі старою знайомою. Але тільки тому, що Сокіл, здається, надумав лаятися, і мусила рятувати ситуацію. — Класна в тебе кишенькова сумочка! Не загубиться! Та ви проходьте, проходьте, — самовпевнено запросила гостей до квартири, — а ми на вас чекали.

— Чекали? — здивувався «дядя Вася».

— Звідки ти взялася? Тебе ж учора тут не було? — здивувалася Сусанночка.

— Мамо, мені що, валізу знову вниз тягнути? — уже не здивувалася, а просто обурилася Ілоночка. І, знаєте, я на неї за це обурення навіть не образилася. Ще б пак, кому сподобається таку дуру-бандуру на своєму горбу туди-сюди тягати!

Ех, промахнулася Сусанна з орієнтуванням на місцевості та розвідданими для донечки. Не таким простим птахом виявився Сокіл, а із сюрпризом Чижиком під крилом. А ми — Чижики — свою територію за фук не здаємо! Тобто я хотіла сказати — спальне місце! Тож хоч і прокинулися красуні спозаранку й вичепурилися як годиться, а перепустка на ім’я Василь не спрацювала!

Я глянула на Сусанночку та її доньку. Перехопивши чіпкі погляди, кинуті родичками на хлопця, і сама покосилася на Сокольського. Невже Сокіл і справді такий завидний варіант, що мама з донькою готові на все, навіть на таке нахабне вторгнення, щоб його здобути? Ось такого — буку, грубіяна й багатолюба? Який ще трохи й, судячи з підібганих губ і непривітного мовчання, нецензурно пошле їх під три чорти?.. Мабуть, так, якщо вже дівчатка так зажурилися. Цих двох у недалекоглядності не запідозриш.

Але нічого, не все комару кров, а падишаху халва, у будь-якому спорті треба вміти й програвати!

Увійшовши в роль дівчини Сокола, повернулася до хлопця і провела долонею по міцному плечу. (Ого! Нічого собі рельєфчик!) Ніжно так провела, ну, ви розумієте. Відпрацювала на глядача, так би мовити.

— Артеме, ти чого мовчиш? — з докором запитала. — Чому тата в дім не запрошуєш? Ти ж сам казав, що приїде, що справи в місті. Дядьку Васю, — обернулася до гостя, — та ви не тупцюйте на порозі! Подумаєш, рано! Та хто в такий час у вихідний відпочиває? Це ж неділя! Проходьте, у нас для вас і капці є!

— Для мене?! — здається, чоловік не повірив. Інакше із чого б так оторопів.

— Ну так. — І тиць взуття гостю під ніс. Дрібна справа — взяти і красиво подати.

— Ілоне, а ти валізу до хати не тягни! — запротестувала, нахабніючи. (А що? Вони з матусею перші почали!) — Ось тут на килимку й залиш! Усе одно скоро вниз спускати! А то в мене тут банки-соління, ще розіб’єш. — І показала на стрункий ряд баночок, вишикуваних шеренгою в передпокої. — Не хочу маму засмучувати, вона для Артемки так старалася. Він же в нас страшенно огірочки любить і варення чорничне!

— Ти дивись, які зручні… Маму? Чию маму? — влізаючи в капці, роззявив рота дядько Вася.

Я знизала плечима, здивувавшись:

— Мою, звісно!

— Артеме, — чоловік, насупивши чоло, зажадав відповіді від сина. — Не зрозумів. Ви що ж, хіба знайомі?

Сокольський не підвів. Відповів упевнено, дивлячись із господарською лінню.

— Звичайно. Це ж Анфісина мама, тато, міркуй. Я думав, ти ще минулого разу мене почув. А ви надовго? — нарешті спромігся подати голос. — А то в нас з Анфісою плани особисті, на двох. — І хвать мене за плече до себе, притиснув до боку. А я що, я слухняно затихла. Я ж тут узагалі на пташиних правах!

Тато відкашлявся, Сусаночка промовчала, а Ілонка так сумно й тяжко зітхнула, почувши про плани, що захотілося бідолаху хоч нагодувати на доріжку. Тим паче що бідолаха, здається, і сама не була проти чогось з’їсти. Першою, відчувши запах бульйону з півника, подивилася тужливо в бік кухні, ковтаючи слину.

— А ось як приймеш, сину, так і затримаємося. Бачу, охазяйнувалися ви тут, молодь!

Затрималися гості ненадовго. Суп переполовинили (дядько Вася старався за двох), півника обгризли, а ось гірку ватрушок ум’яли дочиста! Я коли останню булочку Ілонці до чаю підсунути захотіла, її в мене Сокіл спер! Зжер, засранець, красиво, у зведеної на очах, і сказав неввічливо — ну все, мовляв, гості, вам пора. Затрималися! Мені ще Анфісу за культурною програмою місто-кіно вигуляти треба.

Йому. Мене. У кіно. Ржаки!

Ледь варенням чорничним не подавилася. Так і поскалила народу сині зуби. Ги-ги! Якби Сокольський не глянув суворо, як Дракула на недолугу нечисть, чесне слово, здала б контору! А так знову довелося кашлюком прикриватися.

Коли за гостями зачинилися двері, ми із Соколом дружно видихнули. Спати хотілося страшенно, на посуд було начхати, і хлопець озвучив дуже слушну і своєчасну думку:

— Ну що, Чиже, позицію відстояли, валізу спустили, тепер можна й до ліжок?

Я радісно кивнула — ось це нічка! Розреготалася, тримаючись за боки.

— До ліжок! — і стартанула із Сокольським із місця наввипередки, сподіваючись першою зайняти своє спальне місце!

Звісно, першим впорався Сокіл — просто плюхнувся спиною на ліжко й розкинув руки. Робити нічого, мусила заздрісно показати хлопцеві язик і пірнути за своїм матрацом. От же жук хитрий! Розстелити як слід на матраці мамину постіль, збити подушку, засмикнути штори і навіть пробігти у ванну кімнату й назад уже в піжамі, грізно крикнувши Сокольському: «Відвернись!»

— Та дуже треба, Чиже. На що в тебе там дивитися? На мультяшних мишей?..

— От і не дивись!

— І не буду.

— Зараховано! Мої миші мені подобаються!

— Та, будь ласка… — на тому й затихли, відвернувшись кожен до своєї стіни. Заснули за кілька миттєвостей, мирно вкрившись ковдрами, цього разу без жодних ляскань.

Спали ми із Соколом довго — цілий день і частину вечора. Поки на вулиці зовсім не стемніло. Напевно, я б іще й довше спала, якби мене не розбудив звук телевізора, що працював, і буркотіння господаря квартири. А точніше — тихе чортихання хлопця під специфічний голос коментатора.

Я хоч і звикла спати, вкрившись ковдрою до кінчика носа, а однаково очі розплющила. Складно не розплющити, коли за два метри від тебе працює півтораметрова плазма, на стадіоні галасує народ, а Сокольський сидить майже над головою, склавши ноги по-турецьки, і, кусаючи нігті, лається вигуками, як сажотрус.

— Так… нумо… праворуч, праворуч обходь… ні, рано… ось зараз пас, ну!.. Твою мати, Кореллі, як можна було м’яч втратити?! запікано Макаронник чортів! Такий гольовий момент просра… запікано!

Я сіла на матраці й потягнула ковдру на плечі.

— Чиже, тут чемпіонат Європи показують — півфінал, тож мені не до сну. Вибач, що розбудив. Я на цей матч місяць чекав!

— Та нормально все, — позіхнула. — Валяй, дивись, — відмахнулася, сонно втупившись в екран. — А хто грає?

— Італія з Португалією.

— Ого!

— Отож! Восьма хвилина першого тайму, тож уболіваю за своїх!

Своїх на полі стадіону «Стад де Франс» у Парижі точно не було, і я сонно поцікавилася в Сокольського — просто, щоби бути в курсі, що взагалі навколо мене відбувається?

— Так? А хто в нас свої?

— Збірна Італії, звісно!

— А-а…

— Чорт, Чиже, коли-небудь я теж із ними зіграю на одному полі, ось побачиш!

— Ага.

— Ти що ж, мені не віриш? — і така сила запитання в голосі (так емоційно і суворо), що навіть про гру забув.

— Ну… — Чесно? Вірилося через силу. Де ми і де Рим, розумієте, так? Хіба мало, чого там Соколу наснилося напередодні. Але відповіла, звісно, зовсім інакше в сірі, повні гострого очікування очі. — Вірю. Можу навіть за Португалію повболівати для рівноваги, Сокольський, хочеш? Якщо продуєш, дивись, тобі й посуд мити, — попередила. — А то мені без резону не цікаво за «своїх» португальців уболівати.

— Йде!

Знову вдарили по руках.