Глава 11, частина 2

Я теж лежала, щоб він мене не чув, тихо-тихо, шкірою відчуваючи присутність хлопця. Напевно, було б непогано його обійняти, але сміливості на це забракло — он як сестрі відповів грубо, ще й мені перепаде. Тільки відчула раптом різкий вдих, як натужно розвернулися міцні груди… й одразу за ним видих. Чомусь дивно-болісний.

Я розплющила очі й підняла обличчя. Сірі очі блищали занадто близько.

— Ді-ідько, Чиже. Ну й що мені тепер з усім цим робити? — тихо запитав Сокольський. — Що робити з тобою?

— Зі мною? Нічого, — відповіла так само тихо. Припустила невпевнено: — Може, спокійно спати?

— Спокійно, значить?

Я кивнула, відчуваючи теплий подих Сокола. Лежати з ним поруч, так само як жити, незважаючи ні на що було приємно й затишно, хоч і незвично.

— Так.

Щойно зібралася заплющити очі, як рука Артема впевнено лягла під груди й майже зі злістю здійняла мене догори, розвертаючи й притискаючи до нього. Я не встигла ойкнути й до пуття нічого зрозуміти, тільки помітила, як голова і плечі Сокольського відірвалися від подушки й хлопець навис зверху, коли відчула на собі його губи.

Вимогливо й легко Сокіл розкрив мій рот, притиснув собою до ліжка і ковзнув язиком так глибоко й люто, наче хотів випити, що з несподіванки й повноти відчуттів у мене завмерло серце й перехопило дух. Відпустивши на короткий подих, знову припав до губ, стискаючи пальцями спину, цілуючи вже набагато протяжніше й ніжніше, але від того не менш наполегливо у своєму бажанні.

Покарати? Довести? Я не могла зрозуміти, тільки силкувалася зітхнути, коли він нарешті мене відпустив. Серце, пірнувши в прірву, забилося як запекле. (Оце поцілунок! Не знала, що такі бувають!) Завмер наді мною, так само як я, важко дихаючи. Дивлячись у мої здивовано-розплющені очі, провів язиком по своїх зубах, мов справжній вампір, і схилився до вуха…

— А ось тепер, Чиже, спи спокійно, — неголосно гаркнув не без роздратування. — Якщо в тебе вийде!

Якщо в мене що?!

— Божевільний!

Виходило в мене насилу: тіло горіло, у скронях стукало, і близькість хлопця відчувалася по-новому гостро — кожною клітинкою шкіри, — а ось у Сокола, здається, справи зі сном були й того гірше. І навіщо я тільки зі страху повернулася до нього попою? Не встигла шмигнути носом, як тут же відчула…

— Лежи спокійно, Чиже, і пам’ятай про фізіологію та рефлекси. Я, чорт забирай, нічого із собою зробити не можу!

Але, хоч би як важко Соколу не було, руку з талії не прибрав. Тільки підняв вище, під самі груди, притискаючи до себе. Дихнув носом у волосся. Дивак! Під ковдрою Ілоночці все одно нічого не видно!

POV Сокіл

Під кінець ночі. Дуже рано вранці.

— Ілоно, прокидайся. Давай, одягайся, і тихо мені! Якщо Чижа розбудиш — клянуся, пошкодуєш! Таксі вже чекає. Цього разу плачу я, але це вперше й востаннє — запам’ятай! Анфісі спасибі скажи, що взяла з мене обіцянку. Якщо ще раз із Сусанною викинете таку дурницю — пошкодуєте, що маєте до мене хоч якесь відношення. Зрозуміла?

— Артеме, але я справді…

— Не бреши! Я тобі не мій батько.

— Тоді чому? Звідки взялося це кохання?

— Не сподівайся, що відповім. Хоча, мабуть, відповім — не твоя справа, зрозуміла? Ну все, пішли, тобі пора!

POV Чиж

Прокидатися не хотілося. Категорично не хотілося! Позаду залишився навчальний тиждень із домашкою і заліками, з ранньою біганиною, і тіло пам’ятало, що сьогодні субота місяця грудня, за вікном мінус десять, а значить, можна вдосталь поспати.

Ось я і спала, і ще спала, і ще… дивно-довго, ніжачись у теплі й затишку похмурого ранку, і, найімовірніше, спала б довше, якби раптом хтось не забурмотів мені у вухо. Тихенько, але дуже чуттєво:

— М-м-м… — так, немов йому дуже добре.

Я позіхнула і розплющила око. Заплющила. Здається, свідомість прокинулася, а ось я — ні. Уперто кишнула її геть, повертаючись у сон, але вона підленько підсунула мені картинки минулого вечора. Я, Ілоночка, Сокольський, ліжко… поцілунок.

Поцілунок? Сама собі відповіла із задоволенням: «О та-а-ак. Та ще і який! Пів ночі потім заснути не могла, так усе горіло. Ну й діла…»

Стоп. Сокольський?!

Очі миттєво розплющилися, і я протверезілим лемуром втупилася в стелю. Обережно повернула голову… Точно, він! Лежить, красунчик, поруч. Рідний і врослий, немов сіамський близнюк, тому й тепло так. Нічогенько такий! Дихає розмірено, ледь помітно. Спить глибоко, спокійно, зімкнувши повіки й прочинивши губи… Ох, і гарні вони в нього — губи, зовсім не такі тверді й уперті, тепер я знаю. Вимогливі, звісно, ну так я сама винна, загралася з вогнем. Ледь не обпіклася, так жаром спалахнуло! Брови й вії темні, пухнасті, тому і здається сіроокий погляд таким гострим…

Ну ось, і не хотіла, а знову мимоволі замилувалася Соколом. У голові червоною табличкою спалахнув знак «Обережно, Фанько, небезпечно для життя! Не лізь — уб’є!» Насупилася — такий може. Якщо й не вбити, то потикає серце голками будь здоровий, уже я-то знаю. Тільки б не напридумувати собі на дурну голову зайвого з того поцілунку «на публіку», вистачить із мене й колишнього!

Сокіл лежав, обхопивши мої плечі рукою, закинувши на мене ногу, наче спав так із Чижиком щоночі. Я спробувала поворухнутися. (Це скільки ж ми так лежимо, на зло Ілонці, як два голубки?) Сором’язливо прибрала пальці, що накрили чоловічу долоню, і посунула попу вбік. Сокольський тут же, так само глибоко й тихо дихаючи, запротестував. Точніше, рука хлопця запротестувала, вперто притягнувши до нього. Мало того, мабуть, поворухнувшись, я потурбувала сон Сокола, бо він раптом уві сні невдоволено рикнув і притулився до мене стегнами. Зробив недвозначний рух, від якого в мене не тільки запалилися в животі іскри, а і спалахнули вогнем щоки. Знову застогнав: «М-м-м», і задихав шумно, ворушачи волосся на шиї. Зарився носом під вухо, і не думаючи мене відпускати.

Матінко рідна! Я ж зараз задихнуся! Чи то від нестачі кисню — так стиснув, а чи то від сорому й дечого ще! І головне, тіло моє і не думає обурюватися такому нахабному рукатому наміру хлопця. Йому, що цікаво, усе подобається.

Я відчула, як вуха торкнувся гарячий і вологий язик. І якщо чесно, ще дещо відчула…

Ой! Пальці Сокола, ковзнувши під піжаму, лягли на живіт і поповзли вниз…

Геть забувши про Ілонку, що спить на підлозі, я обурилася. Засмикалася в марній спробі звільнитися, проганяючи язички полум’я. І начхати, що «недозведена» подумає, зараз би до тями прийти. Табличка з попередженням відчайдушно замигала яскраво-червоним.

— Е-е-ей! С-сокольський, ти що, здурів?! Зараз же прибери руки, це ж я — Фаня!

Рука миттєво зникла. Фух. Очі Сокола розплющилися і втупилися в мене ранковим, пронизливо-сірим поглядом. Оцінивши обставини, здивовано моргнули.

— Чиж?

— Прокинувся? Я. Ану відсунься! — грізно наказала. — Відсунь від мене свою фізіологію, чуєш! Кажеш, не машина, щоб за сім секунд розігнатися? Та ти ще не прокинувся, а вже на граничній швидкості! Мало не протаранив! Більше мені казки про каніфоль не розповідай, коли відправиш на морозі гуляти! Я тепер знаю про твій настрій! Бабій!

Сказала і тут же згадала про Ілоночку. Ой!

Голосно ойкнув, сіла, винувато прикривши рот долонею. Обережно озирнулася…

Ну що за капость! Невже гостя все чула?

На щастя, матрац на підлозі виявився порожнім. Обвела кімнату поглядом — вчорашньою гостею і не пахло. Дивно.

— А де Ілонка? — обернулася до Сокола. Той теж уже піднявся і тепер сидів у ліжку, витираючи обличчя долонями, виблискуючи голим м’язистим торсом.

— Пішла, — хрипло відповів.

— Куди? — здивувалася я.

— Тобі не все одно, Чиже? — звично гримнув. — Додому. Решта мене не хвилює.

— Коли?

— Я часу не засікав, якщо тобі цікаво, — викарбував байдуже.

— Але… а як же тоді ми? — розгубилася. — Якщо Ілонка пішла, чого лежимо разом? О-обійнявшись?

Брова Сокола вигнулася, а слідом за нею по мені ковзнув здивований погляд.

— Ми? Не знаю. Я взагалі-то спав, Чиже, і навряд чи себе контролював. Це ти до мене прийшла, якщо пам’ятаєш.

Пам’ятаю, ще і як пам’ятаю. Хіба таке забудеш? І як Ілонку впустила, і як уклала спати. І як сама влаштувалася поруч із хлопцем, з побажанням йому наснитися.

Видихнувши, сором’язливо сповзла з ліжка, обсмикуючи піжаму.

— Ти ж знаєш, що я хотіла як краще, — винувато зізналася. — І виявилося, що мені ніде спати. Не на вулицю ж іти? А ти, Сокольський, узяв і мало мене не з’їв! Хоч би попередив…

— Ти теж не попередила, коли надумала лащитися, — отримала справедливий докір у відповідь. — Я тобі що, Залізний Дроворуб марно дрова рубати? Думаєш, мені легше, Чиже?

— Ні, — погодилася, — не думаю. Я, звісно, перегнула, але тобі не може бути байдуже, кого цілувати, Артеме. Це неправильно.

Сокіл встав із ліжка, прикрившись ковдрою. Мабуть, рефлекси швидкість так і не скинули, відмовляючись гальмувати, і хлопець вважав за краще стояти сніговиком. Посміхнувся холодною, колючою усмішкою.

— Тобі що, не сподобалося?

Я заморгала, покриваючись рум’янцем. Гарячим, плямистим, прямо від вилиць. Таким, що не приховати від чужих очей. Дихання одразу ж стало переривчастим, зовсім як під час нічного поцілунку. Здається, навіть губи набрякли, згадавши наполегливий дотик, й одразу ж під поглядом Сокола розкрилися. Довелося їх покусати й відвести очі. Відступити про всяк випадок трохи далі.

Ну от як можна бути таким самовпевненим? Ні краплі не сумніватися в собі? Так і захотілося відповісти: «Бе! Фу-у! Звичайно ж ні-і!», але замість цього відповіла гранично чесно, як відчувала:

— Річ не в цьому.

— А в чому, Чиже? — не залишився в боргу із запитанням Сокольський.

— У тому, що я тобі навіть не подобаюся. То чому вам однаково, з ким? Тобі й таким, як ти? Однаково, кого цілувати й… і не тільки цілувати. Хіба так можна?

І поки хлопець не висміяв мою відповідь, відчуваючи, що зараз розревуся, під виглядом звичайного ранкового «переодягнутися», взявши свої речі із шафи, пішла у ванну кімнату. А там — умившись — одразу на кухню, звільнивши господареві душ. Уже за звичкою приготувала каву на двох і зробила бутерброди.

— Цукор ось-ось закінчиться, — навіщось сказала, коли Сокіл з’явився поруч. Сів снідати, похмуро буравлячи мене поглядом.

Значить, усе ж зіпсувала йому настрій, гм-м. Звично сердито пілікнув телефон. Навіть дивитися не стала, знаючи, від кого повідомлення. Десяток повідомлень. «Де ти?», «Чому тебе немає в Матильди?», «Ти що, не збрехала і в тебе хтось є?», «Ти моя, зрозуміла?!» І знову: «Де ти?», «Фанько, відповідай!» І так по десятому колу. Як і завжди суботнього ранку. Нічого, до вечора забуде за розвагами й новими подвигами про колишнє кохання. Не хочу про нього думати, не хочу згадувати. Бо теж були поцілунки, а крім них обіцянки, що так окриляли дурне серце. Тоді я вірила, що вони для мене однієї. Що весь його світ для мене.

На думку спало те, від чого мимоволі посміхнулася крізь смуток. Але ж справді не збрехала колишньому, коли відповідала, що сплю з хлопцем, що він у мене є.

Тепер ось навіть совістити себе за брехню не можу. Нехай не мій, але поруч. Хоча, напевно, після моїх слів уже й закінчилося все — наша таємна угода. Настав час збирати валізи.

Я допила каву і відставила чашку вбік. Подивилася на стіл, де на тарілці самотньо лежала половина останньої котлети, вперто залишена для мене Соколом.

— Я не хочу, Артеме, правда. Візьми.

— Я теж не хочу.

— А що хочеш?

— Повір, тобі краще не знати, Чиже.

— Мені здається, я здогадалася. Напевно, хочеш, щоб я пішла? Назовсім?

— Тобі неправильно здається.

— Але як же мій прокол з Ілонкою? Ти ж сердишся на мене, я знаю.

— А як же умови угоди?

— Так ти мене не гониш, чи що?

— А що, схоже на те, що жену?

Я розгубилася, зніяковіло втупившись на свої руки. Ставлячи запитання, я намагалася не дивитися на Сокола, бувши впевненою в тому, що це мій останній сніданок у його квартирі, і зараз не знала, що сказати. Мені, як і раніше, не було куди йти.

Сокіл сказав сам, встаючи з-за столу і згрібаючи в мийку посуд.

— Ти не повіриш, Чиже, але таким, як я, теж не однаково з ким, — вимовив різкіше, ніж слід було. — Або не завжди однаково. Чорт! Я ще не знаю напевно, але, здається, це не так…