Глава 12, частина 1

POV Сокіл

Але це так. Чорт забирай! Це завжди було так, і ніколи за свої бажання я не відчував сорому. Однаково з ким, аби тілу подобалося. Красиві дівчата, побачення, які ні до чого не зобов’язують. Секс, секс і ще раз секс. До взаємного задоволення обох, короткий, без зобов’язань, завжди з холодним підходом на тверезу голову. Одна Зая, інша, третя… Вони завжди знаходилися самі й дозволяли вибирати. Усе гранично чесно від самого початку, жодних обіцянок і почуттів. Чому, до чортової матері, зараз усе має бути по-іншому?!

Чиж… Анфіса Чижик… Фанька. Мій непроханий мешканець — метушлива пташка, яка дивом потрапила у квартиру й за тиждень перетворила її на дім, у який хочеться повернутися. Розповіли б мені про те ще місяць тому — не повірив би. Про те, що буду з кимось ділити житло, — не повірив. Я і присутність друзів насилу виношу, а тут…

Не мисливиця на Сокола, як інші. Легке й безпосереднє дівчисько, що живе у світі інших цінностей — радше приманка для нього, цікава й жива. Здобич у небезпечній близькості, до якої просто не підступити, бо чесно й чітко обведені кордони. За ними — не до ігор і взаємних зустрічей-задоволень, можна зламати. А що далі? Хіба в такого, як я, є відповідь?..

Ні. Усе розумію, то якого ж біса знову і знову думаю про ту, кого раніше не помічав. Про гарненьку зеленооку Чижик із ніжними губами й відкритою усмішкою? Зі стрункими щиколотками й тонкими зап’ястями, що так і виблискують з-під піжами, дратуючи й злячи? Чому вчора так огиднула Лєрка, коли побачив її поруч із Максом? Поруч із собою — готову й таку, що чекає на увагу? Адже я хотів її, абсолютно точно хотів, і вона готова була йти…

Чому відповів «ні», коли Чиж запитала, піти їй чи залишитися? Усе можна було б вирішити парою слів і забути. Повернути своє звичне життя до дівчини. Можна, якби тіло вже не боліло нею, а я сам остаточно знав, чого хочу, а чого ні. Не бачив страху відмови в її очах. Не дивився на неї — сплячу — щоранку, неохоче зізнаючись собі, що бачити її мені подобається. Вигляд довгого волосся, що розкинулося по подушці й щоках, подобається. Подобається, твою матір! Як подобається те, що вона пахне пупсами й моїм шампунем, ходить навшпиньки вранці, боячись мене розбудити, метушиться поруч, носиться з пилососом або лопає, посміхаючись, свій шоколад, увесь час підсуваючи мені найкращі шматочки. Не тому, що хоче припасти до душі, а просто тому, що по-іншому не вміє, я вже встиг її впізнати.

Ось і вчора гра зі мною Чижу не вдалася. Така собі з неї обманниця. До останнього був упевнений, що не наважиться, зізнається недосвідченій у нашій угоді. Коли все ж боязко потягнулася до мене, насилу стримав при собі руки. Сторопів від такої сміливості й обережного дотику губ. Але все одно зміг, стримався б, якби не долоня, що ласкаво погладила щоку. Гарячий погляд зелених очей, що блиснули в напівтемряві, і слова, що однією обіцянкою викрутили нутро: «Сподіваюся, цієї ночі тобі наснюся саме я».

Жорстоко.

Ледь не завив, схопивши дівчину й підім’явши під себе: «Чиже, ти й так мені снишся щоночі, і це чортова мука!»

Їй сподобалося те, що трапилося після — моїй дрібній провокаторці, нехай і сталося несподівано. Я чув, як стукає її серце, коли дав змогу їй зітхнути. Нам обом сподобалося. Що до мене, то ледь дах не зірвало, так захотілося дівчину. Уперше відчув, як це, коли від бажання ламає кістки, вибиває дух і хочеться брати. Ще й ще, досита, бо запах і ніжність Чижа п’янить, а смак близькості добре знайомий. Якби не боявся її налякати — викинув би Ілонку під три чорти й не відпустив.

Утім, я і так не зміг відпустити дівчину, відчуваючи гостру потребу відчувати поруч, щойно вона сама прийшла до мене. Довго дивився на неї в темряві, згадуючи картини зі сну, стримуючи руку, щоб не торкнутися грудей і не притиснутися самому. Запитуючи себе — чи так потрібна мені ця гра в нове, незнайоме раніше почуття власника? У її хлопця?

Відповіді я не знав, але точно знав одне: якби я насправді виявився хлопцем Чижика, вона була б зараз піді мною або на мені, і безумовно ми були б у квартирі самі.

Точно пам’ятаю, як, випровадивши недозведену, повернувся в ліжко і відсунувся від дівчини, бажаючи, нарешті, заспокоїтися і заснути. Ліг на спину, закинувши руки за голову, твердо маючи намір до ранку протверезіти від її близькості й смаку губ. А коли прокинувся… Чорт! Про швидкість це Чиж правильно помітила. Тримаючи її в руках, я абсолютно точно не мав наміру гальмувати.

Це все голод. Проклятий голод і недотрах. Здається, у мене не було сексу до біса багато часу — відтоді, як Чиж прокинулася в моїй квартирі. Сподіваюся, сьогоднішній вечір поверне колишнього Сокола до життя і позбавить дурних думок, що відвернули вчора від Лєрки. І все вирішиться швидко і просто, як вирішувалося завжди.

Так, безумовно, потрібно закінчити вечір так, як він закінчувався не раз. Але це пізніше. А зараз я обіцяв декому зустріч і мав намір стримати обіцянку…

Я стопорнув автомобіль на перехресті й важко відтер обличчя долонею. Дочекавшись сигналу на поворот, звернув у провулок, промчав вулицею і зупинив «Тойоту» біля кованих воріт красивого двоповерхового котеджу із червоної цегли, з фігурним портиком і білими колонами біля входу. Менший, ніж у батька, але набагато пафосніший на вигляд. Телефонувати не став — я знав, що Лука вже чекає на мене, — але двері для пацана відчинив.

Він одразу ж, вискочивши з воріт із рюкзаком за спиною, без шапки, промчав тротуаром і ковзнув всередину салону, розтуливши рота в зухвалій хлоп’ячій усмішці.

— Привіт! — радісно видихнув, обіймаючи за шию, зустрічаючи мене таким же захопленим поглядом, яким зустрів одного разу шість років тому, коли вперше побачив після повернення матері з Південного Китаю. Зараз братові було дванадцять і нічого не змінилося.

Утім, я теж любив його.

— Артеме, як чудово, що ти приїхав! Я чекав! Уявляєш, Даршит купив мені новий плеєр зі змінним підсилювачем і суперськими навушниками. Хочеш, покажу?! Звук крутезний, відповідаю, ти в таких ще не слухав! Я сам вибирав!

Хлопчисько поліз за подарунком чергового мужика матері в рюкзак, скинувши його зі спини, але я вже схопив останній і кинув на заднє сидіння.

— Потім, Луко! Пристебнися, — наказав, скеровуючи на дорогу і прямуючи до центру міста. Зараз я хотів забратися звідси якнайдалі.

— Ну, Артеме, чого ти? — обурився хлопчисько. — Що я, маленький…

Не маленький. За останній рік он як вимахав, майже до плеча старшому братові доріс, але ще й не підліток.

— Кому сказав! І шапку одягни. Куди мати дивиться?

Вона дивилася у вікно — усе ще яскрава тінь на такому ж яскравому тлі. Треба ж. Я намагався не думати, скільки часу її не бачив. Сьогодні прогнати думку про неї виявилося досить легко.

Лука не розгубився. Слухняно клацнувши біля стегна ременем безпеки, сказав зі сміхом:

— Мати дивиться на Сандхіра — друга Даршита. Мужик із Бомбея, і в нього свій фармацевтичний завод. А ще яхта й купа грошей! Він у нас теж буде новий завод купувати, вона мені сама розповіла!

— Цікаво… — але було, трясця, зовсім не цікаво. Швидше навпаки — нудно, як від Лєрки.

— А ще сказала, що стала старою і її вже все добряче дістало, — несподівано зізнався Лука. — І мужики — теж. Знаєш, — він раптом притихнув і зовсім по-дорослому зітхнув, — вона п’є, коли Даршит не бачить. Одного разу навіть валялася на підлозі, а потім просила нікому не говорити.

Це була не новина. Точніше, не та новина, яка приголомшує і змушує за неї зачепитися. Років п’ять тому батько поміщав Алісу в приватну клініку, і я думав, вона змогла впоратися.

— Артеме, — очі брата, дуже схожі на мої, заглянули в обличчя з боязкою надією. — Може, розкажеш йому, а? Я боюся за неї.

Мої пальці міцніше обхопили кермо.

Йому. Чоловіку, який дав братові прізвище, допомагав колишній дружині грошима і на цьому, мабуть, усе. Я вже був достатньо дорослим, щоби пам’ятати їхні сварки з Алісою. Пам’ятати, як мати йшла — просто одного дня зникала без попередження — потім поверталася. Завжди каялася, клялася в коханні… проклинала і знову зникала. На місяць, на два, на роки… відучивши мене плакати й чекати. Нескінченно довго чекати й вишукувати очима в натовпі її — маму.

Одного разу вона повернеться зі звісткою про дитину, знову з’явиться на порозі нашого будинку — ще гарніша й ласкавіша, ніж колись, але батько не повірить. У минулому простакуватий хлопець Василь уперше не прийме назад свою Алісу, нап’ється, розіб’є машину й потрапить у лікарню із серцевим нападом і переломом плеча. Душевним і фізичним болем, нарешті, закресливши минуле.

А я, чи вірив я тоді й зараз, що цей спритний гостроокий хлопчисько, точна копія своєї матері — син мого батька?

Я думав про це не раз, але завжди, згадуючи Луку, розумів, що мені начхати. Щойно побачив брата — начхати на вибір батьків і їхнє життя. Аліса змогла підкупити мене, давши хлопчику ім’я мого найкращого друга, який загинув у дитинстві на моїх очах, і це я теж не міг їй пробачити.

— Йому? Луко, може, уже назвеш його батьком? Яка, до біса, різниця, якщо він за тебе платить? Він не такий уже й поганий мужик…

— Ні, — хлопчисько вперто смикнув губами й відвернувся. — Ну й що, я його не просив! Ти теж не кличеш Алісу матір’ю. Ніколи, навіть при мені. І я не стану.

— Гаразд, скажу, — я виїхав на проспект і взяв напрямок до «МакДональдз». Один раз на місяць, іноді частіше, ми разом обідали в якійсь кафешці, після — гуляли або ходили в кіно. Це було найменше, що я міг дати Луці, як старший брат, і він завжди чекав наших зустрічей. — Адже це вона попросила тебе розповісти мені, так? — не важко було здогадатися. Для інтриг Аліси Лука був ще малий і довірливий.

За коротким поглядом, кинутим на почервонілі щоки брата, зрозумів, що мав рацію.

— Добре, скажу, — повторив. — Але не розраховуй особливо на допомогу батька, Луко. Він зібрався одружитися зі своєю Сусанною, тож не думаю, що йому є діло до Аліси.

— Погано.

— А як же цей ваш — Рашид? — запитав хлопчиська, коли він знову зітхнув. — Зовсім сліпий, чи що? Розкажи йому, може, допоможе?

— Даршит — він індієць. Не можу, Артеме. Мама каже, що якщо Даршит дізнається — він її відразу кине. Він і так із нею ніяк не одружиться, хоча обіцяв. А ще вона думає, що в нього на батьківщині є сім’я. Бо дядько Даршит стає надто смиканим, коли вона запитує його про весілля. А мені здається, це тому, що він маму не любить. Ну, по-справжньому не любить. Інакше навіщо б їй пити, а йому йти, адже так?

— Багато ти розумієш, малий. У житті по-всякому буває.

Схоже, я спантеличив брата. Зараз, коли Чижик, як і раніше, не виходила з голови, а тіло пам’ятало тепло дівчини, зовсім не хотілося думати про матір. Але хлопчисько похмуро дивився на дорогу, і я відчував, що йому необхідна ця розмова. Хоч із кимось поговорити про неї.

Кому, як не мені, було про те знати.

— Не знаю. Мені просто здається, що це неправильно. Артеме?

Очі брата знову із захопленням дивилися на мене. Чесне слово, якби Лука був цуценям — у нього б зараз виляв хвіст, а вуха стояли сторчма. Я усміхнувся йому, поглядаючи на дорогу.

— Ну що ще, шкете? Знову щось придумав?

— Ага! — хлопчисько кивнув, хитнувшись на сидінні в мій бік. — А живімо разом! Тільки ти і я! Уявляєш, як буде здорово!

— Ні.

— Ну, Артеме! — руки брата вчепилися в мій рукав і засмикали. — Давай, а? Будемо скільки хочеш грати в «Дарк Соулс» і мочити зомбі! Я ж знаю, ти любиш! — він склав пальці пістолетом і став «стріляти» по машинах: — Або грати в стрілялки! Пах! Пах! Ти вже грав в останню версію «Батлфілд»? Бачив, які в них танки?! Скажи, круто!

— Ні.

— А я однаково до тебе втечу!

— Тільки спробуй, Луко! Я тобі не Рашит. Віддеру дупу так, що не сядеш, й викину на вулицю.

— І все ти брешеш!

— А ти перевір!

Лука образився і відвернувся. Засопів носом у скло, колупаючи пальцем сірий пластик консолі. Ця розмова повторилася не вперше, але чомусь саме сьогодні я вирішив братові відповісти чесно:

— Думаю, ти потрібен Алісі. У цьому вся справа.

Хлопчисько тут же повернув обличчя, забувши образу. Закліпав недовірливо довгими віями.

— А ти?

Я нічого не відповів, продовжуючи вести машину, і він запитав знову:

— Артеме, ти ж не жив із нею, звідки тобі знати: хто їй потрібен, а хто — ні?

— Ну чому ж. Жив. Колись давно. Але я був жахливою дитиною — шкідливою і неслухняною. Таким завжди дістаються батько й ремінь. Ти, Луко, не такий. Аліса тебе любить.

— І знову брешеш! Наче я, як і раніше, маленький, щоб це з’їсти! Коли-небудь ти обов’язково мені все розповіси, чуєш?!

Я знизав плечем, зупиняючи машину на паркуванні біля «МакДональдзу». Коли-небудь, можливо, і розповім.

— Виходь, шкете! — вискалився на правах старшого брата. — Розкричався тут.

— І шапку надягати не стану, не проси! Ти сам без шапки, а я що — рудий?

Мусив все ж таки дати «не рудому» запотиличника й смикнути за вухо. Наздогнавши за паркуванням, схопити зі сміхом в оберемок, дістати шапку з кишені й натягнути на ніс. А після — відстрілюватися від сніжків, що прилетіли в спину.

— Пішли вже їсти твій Біг-мак, малий! — легко спіймав хлопчиська, що реготав, за капюшон і притягнув до вхідних дверей у ресторан. Вибив із рук сніг. — А то дограєшся! Відвезу назад до твого Рашита!

— Не відвезеш! Чур, мені два! І МакШейк із МакФлурі! І взагалі, Артеме, ти обіцяв, що ми підемо в кіно. Візьмімо квитки на останній ряд?

— Чого?! Дорости спочатку до останнього…