Глава 16, частина 3

Далі був затишний італійський ресторанчик і просто смачнюча піца із шинкою і грибами на тонкому хрусткому коржі з рум’яною сирною скоринкою зверху.

— М-м, смакота! Треба буде вдома спекти таку ж!

— Як щодо десерту, Чиже?

— Я не проти. А ти?

— І я.

— Давай!

— Дівчино, — до офіціантки, — у вас є фісташкове морозиво? Зробіть, будь ласка, дві порції із шоколадною крихтою!

Подумаєш, зачіска! І простий светрик із джинсами! Після смачної вечері я і думати забула про такі дрібниці! Я ж не знала, що на мене на зупинці чекає зустріч із Соколом і найбожевільніша в моєму житті прогулянка. Тим паче, що всі навколо все одно більше уваги звертали на спортивного хлопця — особливо дівчата, а він, навіть дивно, зовсім не помічав цих поглядів. Посміхаючись, розповідав про своє спортивне життя, про поїздки й мрії, так! І сам розпитував мене — особливо про дитинство і школу. Мусила зізнатися, що я справді вмію розпалювати багаття і ставити намет. А ще орієнтуватися в лісі, збирати гриби й трохи ловити рибу — спасибі татові, шкільному гуртку «Юний натураліст» і сімейним походам на природу.

— Усе! Домовлено, Чиже! Влітку йдемо в похід, і ти вчиш мене ловити карася! І Луку візьмемо, добре?

— Гаразд, — махнула я, ніби це справді вирішена справа.

— Маршрут твій! Моя машина і провіант. Ну, і все, що знадобиться.

— Гадаю, насамперед тобі знадобляться гумові чоботи. На складну ділянку маршруту! Якщо ноги промокли — вважай, похід закінчено.

— Домовилися, Чиже! Нехай будуть чоботи!

Нам було здорово й комфортно удвох, додому йти не хотілося, і, коли Сокіл запропонував мені на вибір кіно або боулінг (і не думаючи закінчувати вечір), я зізналася, що, на відміну від кінотеатру, у боулінгу ніколи не була, і впевнено вибрала останній.

Навіть дивно, що ми туди так і вирушили — тримаючись за руки.

— Чиже, раптом ти загубишся? Що я твоїм батькам скажу? Дивись, скільки навколо народу! — пояснив Сокольський своє міцне захоплення моїх пальців, а я сперечатися не стала, якщо вже так вийшло, що сьогодні саме він господар вечора.

Сам боулінг був широким і просторим приміщенням із гардеробом, більярдними столами, зоною відпочинку, де на диванах і кріслах розташувалася весела компанія, дюжиною доріжок і невеликим, але гарно оформленим баром.

Людей у залі було небагато. Тихим, затишним фоном звучала музика, чувся тихий шум голосів… До мене раптово донісся звук удару кулі об дерев’яну підлогу доріжки, важкий гул прокату і специфічний гуркіт кеглів, що падали. Я тут же із цікавістю повернула голову.

— Почекай, Чиже, — відгукнувся Сокіл. — Розумію, що тобі все ново й цікаво, але спочатку треба б перевзутися, — повідомив, коли ми, відмітившись біля стійки адміністратора, підійшли до гардероба і він здав на зберігання наші речі. — У боулінг грають у спеціальному взутті зі шкіряною підошвою та гумовими підборами, — пояснив, — у ньому зручніше ковзати й гальмувати на полірованій поверхні, і менший ризик випадково пошкодити дороге покриття.

— Ясно, — я вибрала черевики потрібного розміру і слухняно перевзулася.

— Вам одну доріжку чи дві? — звернувся до нас оператор — молодий повненький хлопчина. — Зараз із шістнадцяти — вісім вільно. Дві з них — дитячі зі спеціальними бортиками, решта у вашому розпорядженні.

— Одну. П’яту, будь ласка.

— Два гравці?

— Так.

— Імена?

— Анфіса та Артем.

— Окей, — хлопець привітно посміхнувся і вказав у зал рукою. — Доріжка ввімкнена й готова до гри. Приємного вечора!

— Артеме, а навіщо він запитав наші імена? — я крокувала поруч із Сокольським. — Це що, сервіс такий — знати всіх поіменно?

Ми підійшли до потрібної доріжки, і Сокіл хитнув головою вгору.

— Ні, Чиже, усе набагато простіше. Он бачиш, — він вказав рукою, — трохи вище екран? На ньому відображаються імена всіх гравців і автоматично йде підрахунок балів. Оскільки ми з тобою граємо удвох, автомату потрібні імена, щоб нас персоналізувати й наприкінці десятого фрейму оголосити за очками переможця. Усе дуже просто! Десять фреймів по два кидки в кожному!

— А! Зрозуміло!

Тільки зрозуміло нічого не було, й Артему довелося пихтіти, щоби пояснити мені основні правила гри й показати техніку кидка.

— Ось тут, Чиже, ліворуч від тебе розташована стійка для куль. Цифри позначають вагу у фунтах. Є кулі важчі, а є легші. Кожен гравець підбирає кулю під себе. Сімка для тебе занадто легка, бери вісімку, не помилишся!

— Взяла! — я обхопила кулю, підняла і притиснула до плеча. Сокіл, засміявшись, поправив захоплення.

— Дивись! — вибравши зі стійки кулю, прицілився, узяв невеликий розбіг і випустив кулю з руки. Та з важким гулом покотилася доріжкою. Досягнувши ряду кеглів, збила шість із десяти й зникла у заглибленні.

— Ух ти! — я захоплено втупилася на безлад. Страшно, ось прямо до корости захотілося повторити те ж саме.

— Це був перший кидок, зараз другий, і я закриваю фрейм! Чотири кроки до лінії заступа. Чиже, дивись! — Сокіл повільно виконав розбіг, а я і справді на нього задивилася — на гру рук і широких плечей. — Перший крок — найкоротший, останній — довгий, ковзний. Розмах, передаєш рушійну силу руці та… кидок! — Артем викинув руку вперед, м’яч зі швидкістю прокотився вздовж доріжки й збив чотири кеглі, що залишилися.

— Є! — він задоволено видихнув. — Не страйк, звісно, але для розминки непогано!

Я побачила, як на місце, де стояли кеглі, опустилася рамка й на табло вискочили цифри якраз навпроти імені гравця.

— Вітаю! — Чесне слово, я навіть підстрибнула.

— Рано, Чиже. Тепер твоя черга! — Артем поступився місцем, відійшовши вбік.

— Ага! Зараз!

Я обняла кулю, зафіксувала в руці, розбіглася, кинула… Куля, ліниво прокотившись діагоналлю доріжки, скотилася в бічний жолоб і повільно зникла з видимості.

— Ой! А як же… — я страшенно здивувалася, дивлячись йому вслід. — Артеме, як же так? Я ж цілилася!

На табло поруч із моїм ім’ям з’явився мінус.

Хлопець голосно і від душі розсміявся.

— Перший млинець грудкою, Чиже, не засмучуйся! Усе обов’язково вийде! Тебе підвела стійка, жорстка кисть і неправильний замах. Давай покажу поки що без кулі. Іди сюди!

Сокіл підійшов зі спини й обережно мене обійняв. Знайшовши руки, підняв їх, ковзаючи по зап’ястях долонями, згинаючи в ліктях і фіксуючи уявне захоплення на рівні між грудьми й животом. Опустивши голову, торкнувся носом мого волосся.

— Ось так, Чиже.

Серце відчайдушно застукало. Легені стиснулися, а тіло обдало зрадницьким жаром. Усі думки зникли, залишивши місце лише відчуттям — колючим і розбурхуючим.

Тук-тук, тук-тук, тук-тук, тук-тук. Мені здається, чи я чую биття ще одного серця?

— Дай руку, — Артем повільно переплів свої пальці з моїми й почав рахувати кроки…

— Перший крок — тримай кулю нижче грудей. На другому і третьому кроці опускаєш кулю і виконуєш розмах. На четвертому — ковзання і кидок. Потрібен імпульс і потрібна рухлива, сильна кисть. Ось так.

Сокіл відвів мою руку назад, а потім послав уперед.

— Зрозуміла?

— Здається, — я спиною відчувала його тверді груди. А ще відчувала гарячу долоню, що завмерла на моєму животі.

— Нумо, Чиже, пробуй! Інакше нас знову попросять сховатися в лабіринті.

Я пробувала, знову і знову. Плюнувши на правила, заплутавшись у кроках, кидала кулю двома руками під сміх Артема, і десятий фрейм ми закінчили — він страйком, а я сімома збитими кеглями одночасно.

— Йухху! Ура-а-а, я це зробила! — застрибала на місці. — Артеме, я їх збила! Якщо так справа піде й далі, клянуся, я полюблю боулінг!

— Молодець, Чиже! Я тобою пишаюся!

— Соколе? Привіт!

Вони підійшли до сусідньої доріжки — компанія з трьох хлопців і двох дівчат, і ми не відразу помітили їх. Один із хлопців — худорлявий брюнет із хитринкою в обличчі, першим подав Сокольському руку і з цікавістю покосився на мене.

— От уже не очікував тебе сьогодні тут зустріти, — сказав цілком привітно. — Давно ти сюди не заходив.

— Привіт, Руслане, — відповів на рукостискання Артем. — Так, давно. Усе не було приводу.

— А зараз, виходить, привід з’явився? — високий незнайомець дивно посміхнувся, а я напружилася, не знаючи, чого від цієї п’ятірки очікувати.

— Виходить, — спокійно підтвердив Сокольський.

— Ми тебе одразу помітили, щойно ви увійшли, але не хотіли заважати, — зізнався хлопець. — Незвично бачити Сокола в жіночій компанії. Ти розумієш, про що я?

— Не зовсім.

— Та годі тобі, Артеме, — худорлявий розсміявся, — я ж із дружнього інтересу цікавлюся, ти мене знаєш. Ми навіть із дівчатами тут посперечалися на кілька коктейлів, хто ця незнайомка з тобою? Сестра чи твоя дівчина?

Я заправила пасмо волосся за вухо, відчуваючи, як ноги вростають у підлогу, усмішка сповзає з обличчя, а плечі дерев’яніють. Оце так запитання — на засипку! Уся конспірація летить під три чорти! І якщо Артем скаже, що випадково зустрілися, однокласниця, подруга дитинства, — навіть сестра! — усе одно не повірять, он як очі цікавістю горять. Ех, раніше треба було думати, Фанько, коли опинилася на людях! А зараз якщо Сокіл зізнається друзям, що вперше мене бачить — згорю від сорому!

А може, справді сказати, що вперше? Самій зізнатися? Раптом я найзатятіша на світі фанатка й ув’язалася за капітаном улюбленої команди? Ну а він із ввічливості погодився зі мною зіграти. Шкода, чи що?

Рудоволоса дівчина з високим хвостом зміряла мене зацікавленим поглядом. Уважно вивчила від черевиків до скуйовдженої маківки й, посміхнувшись, заспокоїлася.

— Привіт, Артеме, — кокетливо посміхнулася, повиснувши на руці в брюнета. — Як справи? Познайомиш зі своєю супутницею?

Сокіл не відповів, навряд чи взагалі розчувши руду. Тепер і він напружився. Немов ненароком зробив крок до хлопця.

— Слухай, Руслане, — сказав аж ніяк не ввічливо, — а не пішов би ти зі своєю дружнім інтересом і дівчатками в…

— Я, е-ем, сусідка! — брякнула голосніше,   навсправжки злякавшись можливого конфлікту. Я не знала хлопців, але Сокольського встигла дізнатися не із чуток. Ще не вистачало, щоб він через мене постраждав — один проти трьох! Мало йому позавчорашньої бійки! — Правда, Артеме? — з надією повернулася до Сокола, зробивши боягузливий крок назад.

Якщо все вдасться благополучно зам’яти — я непомітно змиюся. Вирішено!