Глава 16, частина 4

— Неправда, — не дивлячись у мій бік, спокійно заперечив хлопець.

— Сестра? — безпорадно запитала. Ну а що ще залишалося робити, тільки шукати вихід!

Ось тепер Артем озирнувся. Подивився на мене уважно — холодно й уїдливо, немов хотів прибити до місця.

— Досить, Чиже! — гаркнув неголосно. — Це не їхня собача справа.

— Значить, справді сестра, — реготнула руда. — Я вгадала! — плеснула в долоні, але зразу зупинилася, почувши від Сокола роздратоване:

— Не вгадала, Заю. Ми живемо разом, — повернувшись, відповів він високому з хитринкою в обличчі, і, здається, від такої правди-зізнання не тільки в мене роззявився рот. — І закругляйся із запитаннями, зрозуміло, Марджанов? Тут не вечір запитань і відповідей, а я тобі не новорічний фант.

— Ого! — присвиснув брюнет. — Та облиш, Соколе! Розігруєш? — він натягнуто засміявся. Дрібнувато і глухо, поки не затих. — Справді, чи що?

— А що, схоже на розіграш?

— Та ні, — серйозно здивувався брюнет. — Не так щоб дуже, — винувато глянув на мене й раптом простягнув руку. — Руслан Марджанов, приємно познайомитися! Ми з Артемом колись грали разом. Та й узагалі веселилися по життю, — повідомив із натяком. — Він у тебе красень! Не тільки за паспортом, а й на полі справжній Сокіл!

А я з переляку цю руку потиснула.

— Анфіса, — сказала й навіщось додала: — Чижик!

— Пташка? — зразу  посміхнувся хлопець. — Треба ж! Тоді не дивно, молодь, що ви двоє зійшлися.

Він представив друзів, але я все одно не запам’ятала їхніх імен, і повернувся поглядом до Сокольського.

— А це моя сестра Лейла, — гордо притягнув до плеча пекучу брюнетку — худеньку чорнооку дівчину з видатними грудьми. Та помітно пожвавилася, розтягнувши в усмішці «пю» повні губи, нафарбовані товстим шаром блиску. — Давно хотів вас познайомити, але, видно, запізнився.

Сокіл відреагував сухим кивком, і дівчина зажурилася. Брат, сам того не підозрюючи, засмутив її ще більше.

— Пам’ятаєш, я тобі говорив про хлопця-футболіста з великими спортивними перспективами? Так от, Лейло, це він. Сам пишаюся знайомством із ним. Артеме, як щодо того, щоб зробити селфі на пам’ять? Для сестри прошу, не для себе. Раптом ти зазвездишся, а ми на твоїй славі трохи заробимо?

— Марджанов, пішов би ти сам за відомою адресою, поки я тобі на обличчі маршрут відступу не намалював. А то ж я можу, — підтвердив Сокольський свою славу задираки. Й особисто я його за це звинувачувати не могла.

— Знаю, — кивнув хлопець. — Я чого підійшов, Тьомо. Не хочеш відігратися? — як ні в чому не бувало запропонував. — Минулого разу ти продув мені ящик пива — час знову спробувати удачу.

— Досить із мене і футболу. Не можна бути досконалим у всьому, — Сокіл зло посміхнувся, а я здогадалася, що цей Марджанов усе-таки неприємна особистість. — І я тут не один, як бачиш.

— А якщо я вмовлю наших дівчаток позмагатися між собою? — спробував наполягти на своєму брюнет.

— Виключено. Анфіса вперше в боулінгу.

— Моя Лєнка теж не ас, — кивнув хлопець у бік рудої. — До того ж береже свій манікюр як зіницю ока — це зрівняє шанси.

— Руслане, — образилася дівчина, — не говори за мене, будь ласка!

— Ну то як? — не почув її Руслан, звертаючись до Сокола.

— А ти, Марджанов, я дивлюся, усе сперечаєшся, — відгукнувся Артем.

— А що мені залишається робити? — хлопець розвів руками й розсміявся. — Світ нудний і сірий. Адреналін — наркотик здорових людей! До того ж я завжди виграю — це моя особиста зона комфорту. То що скажеш? Призначай ставку, я заздалегідь на все згоден — у розумних межах, звісно.

— Скажу ні. Нецікаво.

— Та облиш, Соколе, ти даремно напружився. Ще й як цікаво! — Брюнет анітрохи не засмутився відмовою. Окинувши мене дивним поглядом, попрямував до столів у зону відпочинку, де між диванами стояла ваза з квітами. Витягнувши з букета найбільшу троянду на довгому стеблі — рожеву й ніжну, повернувся, задоволено посміхаючись.

— А якщо посперечаємося ось на це? — покрутив квітку в пальцях. — А, Соколе? Як щодо того, щоб виграти цю дріб’язкову троянду для своєї дівчини? Тільки не кажи, що мені доведеться нести її назад. Залишимо здобич хижакам, таким як ми. Купити й дурень зможе.

— Облиш, Русику, — невпевнено хихикнула руда, — це ж дурниця! — Але зрозумівши, що її хлопець не жартує, замовкла.

— Я її в тебе за дві секунди виграю для своєї Лєнки, — Марджанов знову подивився на мене. — Або ні! Для твоєї Анфіси? Точно, чому ні? Вирішено! Мені буде приємно порадувати твою дівчину.

Я знайшла руку Сокольського й опустила пальці на його стиснутий кулак. Він мовчав, і брюнет із досадою знизав плечима, збираючись віддати троянду рудій. Як на мене, так котилися б вони всі куди якомога далі! Тією ж доріжкою, звідки прийшли!

— Ну як хочеш. Отже, я все неправильно розцінив. Буває!

— Чорт із тобою, Руслане! Я згоден. Граємо! — раптом рішуче кинув Сокіл.

— Артеме!

— Усе нормально, Чиже. Я виграю.

Його давній знайомий передав троянду в руки своєму другові й азартно потер долоні.

— Розмріявся, капітане! — вищирився в посмішці. — Це тобі не футбол. Це на полі ти цар і бог, а тут кишка тонка.

— Марджанов, видихни, — я з подивом побачила, як на губи Сокольського ковзнула схожа посмішка-усмішка. — Минулого разу ти обійшов мене всього на два очки.

— Два! Очки! Зауваж, Соколе, не я це сказав! Усього два мізерних очка, які коштували тобі випивки для всієї компанії. А ще ти давно не грав. Мені здається, чи з того самого разу, коли я тебе зробив?

— Тобі здається. Нічого, покладуся на удачу.

— Артеме, не треба. Не слухай його, — я занервувала. Усе це було схоже на бійцівську пісочницю, у якій могло статися все, що завгодно! Але Сокіл раптом обернувся до мене і взяв за плечі. Заглянув в очі.

— Усе буде добре, Чиже! — сказав упевнено. — Ти, головне, вір у мене, гаразд? — тихо попросив, і в цей момент немов щось важливе пронеслося між нами. Я, не відриваючи від нього погляд, кивнула:

— Так. Я вірю в тебе, чуєш?! Ти переможеш!

Що таке чоловічий азарт — розповідати не треба. Я знала, що він буває різним — коротким, тривалим, тим, що зачаївся, й емоційно-яскравим, але однаково нищівним, що розтрощує будь-які перешкоди на своєму шляху. Дієвою енергією, що суперечить здоровому глузду.

Наша компанія вишикувалася біля доріжки, де грали хлопці. Дівчата невдоволено поглядали на мене, але мені було начхати. Я не змушувала цього Руслана надавати мені знаки уваги. Поготів знаючи, що він хоче зачепити цим Сокола.

Що далі йшли фрейми, то ретельніше готувалися хлопці до кидка, і серйознішим ставав сам настрій гри. До кінця дев’ятого фрейму Сокіл знову програвав Руслану два очки, й той, помітно розслабившись, посміювався, жартуючи над суперником. І тільки коли Сокіл вибив у десятому фреймі страйк — напружився, розуміючи, що, якщо він хоче обійти Артема, йому так само необхідно закрити останній фрейм страйком або збити щонайменше дев’ять кеглів. Про рахунок внічию не могло бути й мови.

Розбіг, замах…

— Марджанов, мені здається, чи в тебе тремтять руки? Змирися, сьогодні удача на моєму боці.

— Не кажи гоп, Соколе! Зараз дізнаємося, на чиєму!

…Кручена куля гулко покотилася кленовою доріжкою до кеглів, а ми всі затамували подих. Бах! Пройшовши лівим краєм, збила шість кеглів і зникла в ніші.

Фінал гри. На табло висвітилися очки та ім’я переможця.

— Але як?! Не розумію… — брюнет стояв, стиснувши пальці біля волосся, не вірячи своїм очам. — Твою матір!

Якщо чесно, я теж не розуміла секунди дві, що сталося, а потім мене осяяло, коли навколо утворилася тиша.

Сокіл виграв. Виграв! Він справді переміг, як і обіцяв! Я так перехвилювалася, що з радістю кинулася йому на шию.

— Ура-а-а! Артеме! Ти виграв! Я вірила, чесне слово вірила! Ура-а-а!

Було так легко і просто обіймати його, і однаково, що думають інші.

— Так. Вона твоя, Чиже, — почула сміх і відчула, як мене у відповідь обійняли сильні руки, відриваючи від землі. — Ця клята троянда твоя!

— Ура-а-а! — зал боулінгу заворушився навколо.

Сокіл обережно поставив мене на ноги й підійшов до одного з хлопців, щоб забрати з його рук квітку.

— Марджанов, присягаюся, — обернувся до Руслана, — іншого разу краще не попадайся мені на очі! Скажи спасибі Анфісі, що я вчасно стримався.

— Анфісо, дякую! — анітрохи не образився той. Дивний тип! — А я що, я нічого, — знизав плечима. — Згоден, продув, як останній лох! Тепер готовий іти за випивкою — задобрювати удачу на майбутнє, — засміявся. — Ось тільки побачу на власні очі, як твоя дівчина тебе привітає, і відразу ж виставлюся! Обіцяю!

Вилиці на обличчі Сокола напружилися. Він відпустив мене, але ми, як і раніше, продовжували дивитися одне на одного. Сказане Русланом прозвучало цілком логічно для ситуації й радості закоханої пари, якщо не брати до уваги того, що парою ми не були. Адже не були?..

Я з несподіваним жалем зрозуміла, що Артем не зробить перший крок. Ось тут і зараз — не зробить. Сьогодні він і так зробив для мене дуже багато. Тепер була моя черга дякувати йому за вечір, і навіть ліпше, якщо це трапиться на очах у друзів, якщо вже він від мене не відмовився, коли була така можливість. Навряд чи б я зважилася на щось таке, якби ми залишилися самі. А я хотіла. Як будь-яке живе дівчисько, здатне відчувати вогонь, не переставала думати про поцілунок із ним із тієї самої ночі, коли він вирішив мене провчити.

Якби Улянка зараз ще раз запитала: чи подобається мені Сокіл, я б з упевненістю відповіла, що так. Подобається, дуже подобається! Як може не подобатися той, хто виграв для тебе найкрасивішу троянду на світі.

Який дивний сьогодні день — похмурий ранок і сонячний вечір. Ось вона — печаль, здавалося, щойно лежала на плечах… а зараз її й слід зник. Немов крізь хмари проглянула небесна синь, і знову хочеться розправити крила й дихати. Відчувати. Так, хочеться відчувати. У цю саму хвилину.

Начхати на погляди, я однаково не вмію грати на публіку. Неважливо, що буде завтра. Зараз, коли я дивлюся на Артема, усе здається таким далеким і несуттєвим, прикрою прикрістю з минулого життя. Радість додає сили, вселяє сміливість і туманить розум. Це небезпечно, Фанько, гратися з таким хлопцем, але так солодко ступити на вистелену його увагою стежину.

Я зійшла з місця і зупинилася перед Соколом. Погляд сам упав на стиснутий у тверду лінію рот із чітким контуром губ. Красивих губ. Колись я обов’язково проведу по них пальцями, і вони відгукнуться на дотик, я знаю, що відгукнуться. Ось і зараз під моїм поглядом ледь прочинилися на вдиху, немов обіцяючи, що так, усе так і буде.

Я підняла голову і знайшла сірі очі — так само як мої, вони світилися очікуванням. Руки лягли на груди й ковзнули до широких плечей. Артем затамував подих, і його готовність підстьобнула бажання. Знання, що він хоче цього не менше за мене, змусило серце битися як божевільне.

Тук! Тук-тук! Тук-тук!

Сокіл був вищим і міцнішим, але хіба така дурниця могла зупинити закоханого Чижика. Закоханого?.. Ох, здається, сьогоднішній вечір остаточно закрутив мені голову. Я заплющила очі й потягнулася до губ хлопця. Не знаю, що мною рухало, може, в усьому винен вечір і тимчасове божевілля, але я вдруге в житті цілувала сама, й обидва рази — Артема Сокольського.

Торкнувшись рота, ніжно накрила губи. Він не відповів — зовсім як уперше, але й не відсторонився. Немов закам’янів під моїми руками, і я, насмілившись, притиснулася до нього в поцілунку міцніше. Заграла з губами — підхоплюючи й відпускаючи, показуючи, як вони мені подобаються. Як подобається хлопець, на міцну шию якого непомітно для себе підняла долоні, погладжуючи її, зустрічаючи раптом колючою памороззю на гарячій шкірі дотик Сокола. Відчуваючи, як його пальці зариваються в моє волосся.

— Анфісо! — видихнув і ожив, щоби буквально втиснути мене в себе. Більше не було несміливих обіймів. Мою жіночу сміливість захлеснуло розбуджене нею чоловіче бажання, і я віддала йому право першості. — Фаню! — звук імені стиснув серце, струм пробіг уздовж хребта і відгукнувся солодкою луною в пальцях, які тут же відповіли ласкою.

Сокіл смакував мене, пив, не відриваючись, повністю заволодівши моїми губами й почуттями. Абсолютно точно в моєму житті ніколи не було поцілунку відвертішого, ніж цей. Гаряча рука пробралася під светр і лягла на голу шкіру спини. Жадібно поповзла вгору. Він знову видихнув: «Анфіса», ковзнув розкритими губами до щоки…

— Твою матір… Ви теж це бачите? Клянуся, я так від порнухи не заводився, як зараз! Чорт, я маю їх закарбувати для нащадків. Твоїх нащадків, Соколе, чуєш?! Або я точно лох, якщо не перейнявся. Потім ще спасибі скажеш…

Що?

— Що?

Губи горіли, очі теж… Було майже неможливо відірватися одне від одного, і так не хотілося повертатися в реальність, де були чужі погляди й голоси. Биття серця все ще заглушало шепіт за спиною, але божевілля поцілунку вже відпускало, ми тяжко дихали, спостерігаючи, як світ довкола нас набуває деталей і кольору.

Я відчула, як на моїй талії стиснулися пальці Сокола.

— Артеме, вони дивляться, відпусти.

— Ні.

— Сокольський, — уткнулася чолом у його шию, усе ще чіпляючись за міцні плечі, — ти з глузду з’їхав?

Хоча це я, я збожеволіла! І навіщо тільки кажу?

— Так, Чиже, — почула у відповідь.

— Будь ласка, не треба, прошу тебе. Я не хочу, щоб нас хто-небудь побачив.

Сокіл і сам усе зрозумів. Знайшовши в собі сили мене відпустити, він повернувся до компанії.

— Марджанов, викладеш фото в «Інстаграм» — закопаю, зрозумів? — пообіцяв без тіні жарту.

— Триндець, Соколе, ну що ти за людина? — почула я голос брюнета. Дивитися на нього не хотілося. — Не обламуй стражденних на корені…

— Руслане, я не жартую.

_____________
**Руслан Марджанов — головний герой роману Я.Логвин "Крихке серце"