***

На фермі панувала підозріла тиша. Сонце нещадно пломеніло над випаленою землею. Запах розпеченого пилу та сухих трав важко висів у нерухомій тиші, й навіть цикади, що зазвичай невтомно стрекотали, замовкли, наче приглушені нестерпною спекою.

Соло рішуче прямувала в сторону конюшні, міцно стискаючи в руці сумку. Вона встигла переодягнутися в широкі лляні штани з високою талією, що вільно спадали донизу, та чисту бавовняну сорочку в дрібну смужку, кінці якої зав'язала на талії, відкриваючи вузьку смужку живота. Це поєднання, надзвичайно сміливе для жінки того часу, виглядало водночас зухвало і практично. Зібравши волосся у недбалий пучок, вона перев'язала його темно-фіолетовою шовковою стрічкою, що контрастувала з її блідим обличчям, й натягнула на голову широкополий солом'яний капелюх, який хоч трохи захищав від палючого техаського сонця. 

Конюшня виглядала старою, але міцною, переживши не одну спекотну літню пору. Збудована з темного, вивітреного дерева, вона мала великі розсувні двері, що зараз були прочинені, пропускаючи всередину скупі промені полуденного сонця. Крізь щілини в дерев'яних стінах пробивалися тонкі смужки світла, висвітлюючи пил, що танцював у променях, а повітря було наповнене терпким запахом сіна, кінського поту і старої деревини.

Всередині конюшні панувала відносна прохолода. Уздовж стін тягнулися стійла, обгороджені міцними дерев’яними брусами, у яких стояли кілька коней — їх дихання важко лунало в затіненому просторі. Підлогу вкривав товстий шар сухої соломи, що тихо шелестіла під ногами. У кутку, біля грубо збитої дерев’яної драбини, яка вела на сіновал, були складені інструменти для догляду за кіньми — лопати, вила, щітки. Вздовж стіни на металевих гаках висіли сідла, обтягнуті старою, потемнілою шкірою, поруч — акуратно розвішані вуздечки та повідці.

— Енді! — гукнула вона брата.

У відповідь — жодного шурхоту, жодного звуку. Тільки храп коней і хрускіт соломи під її ногами. Соло озирнулася по сторонах, пройшлася вздовж стійл, визираючи всередину — хлопця ніде не було видно.

— Та де ж ти подівся… — роздратовано пробурмотіла вона й рушила до сіновалу.

Драбина скрипнула під її вагою. Вона піднялася на горище, обережно просуваючись між скиртами сіна. Тут було значно душніше. Повітря наповнював важкий, солодкуватий запах пилу і висушеної трави, що лоскотав ніздрі. Крізь малесенькі щілини в даху пробивалися тонкі промені сонця, висвітлюючи міріади порошинок, що густо осідали на дерев'яні балки. 

Десь праворуч почулося шарудіння. Вона прислухалася до звуків й розрізнила два голоси — чоловічий та жіночий.  

— Енді? — покликала вона знову, достатнього голосно, щоб він почув.

— Соло? — за мить з-за скирти виглянув розпатланий брат. Його напівроздягнене тіло блищало потом, а лице пашіло, мов після довгої пробіжки. Темне волосся липло до чола. — Що ти тут робиш?

— Тебе шукаю, — Соло нетерпляче махнула рукою, розганяючи золотавий пил, що клубочився навколо неї. Ступивши крок вперед, вона ковзнула поглядом повз Енді, туди, де на застеленому його сорочкою сіні лежала юна дівчина. Її тонка літня сукня зсунулася з плечей, відкривши бліду шкіру ключиць і округлі груди, а темне, як ніч, волосся розсипалося по сіні. Вона розтулила пухкі губи, ніби намагаючись щось сказати, але продовжувала мовчати. Її довгі вії тремтіли, відкидаючи тіні на розпашілі від сорому щоки, а розфокусований погляд виказував, що вона поволі починає усвідомлювати ситуацію, в якій опинилась.

— О Боже, Енді... — пробурмотіла Соло, спантеличено завмираючи на місці. Її фіалкові очі широко розкрилися від здивування, в них застигла суміш шоку та сум'яття. 

— Ти трохи не вчасно, — знітився він, мимохіть закриваючи плечі дівчини власною спиною. Щоки спалахнули, мов два стиглі томати, а погляд судомно шукав вихід — у стелю, на сіно, у власні босі ноги, аби лиш не на сестру. Зазвичай урівноважений, навіть трохи флегматичний, він зараз виглядав розгублено і майже винно. Його риси спотворилися від внутрішнього напруження, і навіть статура — широченні плечі, загрубілі від роботи руки — не рятувала. Він здався їй хлопчиськом, упійманим на гарячому.

Опанувавши емоції, вона вхопила його за руку й відвела в бік, аби не бентежити своєю присутністю його подружку.

— Мені потрібен кінь, — сказала вона, понизивши голос. — Я хочу знову поїхати в Абернаті. 

— Ти збожеволіла? — Енді ошелешено витріщився на неї, його голос ледь не зірвався на крик. — Батько голову мені знесе, коли дізнається! 

— Вчора мені здалося, ти хотів мені допомогти, — вона не підвищувала тону, але в ньому було щось таке, що змусило його замовкнути. Вона стояла, мов вкарбована в землю. Її постава була рівна, підборіддя злегка підняте — звичка, що з'явилась ще в дитинстві, коли доводилося триматися, щоб не зламатись під жалючими словами монахинь. М'яке світло, що проникало крізь шпарини в даху, грало на її вилицях і підкреслювало тонкі, але рішучі риси обличчя. Очі — фіалкові, глибокі — ніби обточені бурею, спопеляли брата прямим, непохитним поглядом. В них не було сліз, не було слабкості — лише цілеспрямованість і впертість, що, вочевидь, не мали кінця. 

— Послухай, я в курсі, що Олден покидьок, і що він повівся з тобою нікчемно, — зітхнув він, провівши рукою по вологому волоссю в спробі зібратися,  — але батько не вірить в це… чи вдає, що не вірить. Знаєш, що він нам влаштував через те, що ти не ночувала вдома? Це був справжній армагеддон! А якщо ти ще й відправишся в Абернаті… ти просто підпишеш нам усім вирок!

— І тому ти знімаєш напругу тут? — Соло різко перебила його, хитнувши головою в бік дівчини на сіні. — Певно, він добряче попсував тобі нерви.

— Соло…

— Мене ніхто не зупинить. Я не збираюся покірно схилити голову й чекати дня весілля, якого все одно не буде! Гадаєш, Олден відчепиться від вас? Розкрий очі! Я не знаю, які в нього рахунки з Гарретом, але зовсім скоро він вистави вас всіх на вулицю! Це єдина його мрія! 

— Ти перебільшуєш…

— Господи, який же ти наївний! Та в мене немає часу обговорювати це! Дай трохи грошей і осідлай мені коня. Поки всі невідомо де, я маю залишити ферму.

— Якщо тобі цікаво, мама з сестрами поїхали купувати тобі весільну сукню, — кинув Енді з якоюсь кривою посмішкою, уникаючи її пронизливого погляду. — А батько поїхав з Олденом до окружного клерка, щоб підписати якусь угоду…

— До Освальда Пікерінга? — перепитала вона. Її очі підозріло звузилися й на обличчі залягла тінь тривоги.

— Ну так, — кивнув брат, здивовано зиркнувши на неї. — А що, ти знаєш його?

— Так, — сухо відповіла вона. — Я була в нього вчора. Хотіла хоч щось з’ясувати про фінансове становище ферми.

— Батькові це не сподобається. Він нікому не дозволяє вмішуватися… навіть мені. Каже, не чоловіча це справа — рахувати борги.

— Бо йому є що приховувати, — відрубала Соло, схрестивши руки на грудях. Її постава стала ще прямішою, а голос — моторошно спокійним. — Подумай над цим у вільний час, якщо такий з’явиться.

— Дарма ти вважаєш батька поганим. Він старається для нашої сім'ї, як уміє…

Соло нічого не відповіла. Вона вже розвернулася до драбини — старої, дерев’яної, що вела з горища до конюшні. Сходинки її були потерті й скрипучі, місцями злегка хитались. 

Дівчина обережно спустилася вниз, тримаючись обома руками за щаблі, щоб не впасти. Її широкі штани ледь зачіпали сухе сіно, а краї сорочки задерлися вверх, оголяючи смужку ніжної шкіри. 

Слідом за нею, з важчим подихом, зліз Енді, роздратовано стискаючи щелепи. Усередині нього боролися одразу кілька почуттів. Соло зводила його з розуму з тієї миті, як з’явилась в домі — відтоді все пішло шкереберть. Вона не була схожа на їхніх сестер — пихатих, хоч і наляканих батьковим поглядом. Їм і в голову б не спало перечити чи втекти з дому посеред ночі. А вона — мов буря, яку не спинити. В її очах ніколи не горіла покора. Навіть коли вона мовчала, виглядала так, ніби чинить опір.

Йому було важко зрозуміти її до кінця — вона не вписувалась у знайомі йому рамки. І попри роздратування, десь глибоко всередині він захоплювався її впертістю. Вона не боялась брати на себе відповідальність і казати вголос те, про що інші лише шепотіли. Можливо, саме тому батько остерігався й намагався контролювати її.

Кілька коней озирнулися у їхній бік. Один із них — гнідий жеребець із білою зіркою на лобі — насторожено підняв голову, з цікавістю розглядаючи Соло. Його вуха повелися вперед, а копито нервово загупало по землі.

— Мабуть, Кроу? — спитав Енді, вже йдучи до сідельника.

Дівчина мовчки кивнула й підійшла до жеребця, поклавши руку йому на шию. Вона відразу відчула під пальцями приємне, живе тепло його шкіри та ритмічний рух м'язів під шерстю. Її пальці ковзнули по гладенькому волоссю гриви, і вона нарешті дозволила собі зробити глибокий вдих. Цей кінь не питав, не засуджував, не вимагав пояснень — він просто нахилив голову до її плеча і легенько торкнувся ніздрями її руки, ніби вітався. Соло вмить пройнялася до нього глибокою симпатією — сильний, спокійний кінь був єдиною істотою, якій вона могла довіритись.

— Аби я знав, то нізащо не навчив би тебе їздити верхи,  — з усмішкою промовив він, швидко, майже автоматично, сідлаючи Кроу. Його рухи були точні й злагоджені — в кожному жесті відчувалася турбота й багаторічний досвід.

— На цей раз будь уважнішою, — додав він, не відводячи погляду від коня. — У нас немає зайвих грошей на купівлю нових скакунів.

— Якщо даси мені пістолет, — сказала вона, випробовуючи його погляд, — я буду впевнена, що ніякі покидьки не посміють підійти до мене.

Енді розсміявся, хитаючи головою з сумішшю здивування і невіри:

— Тільки не кажи, що ти вмієш стріляти... О, Боже, Солено Салліван, ти жінка, а поводишся, наче чоловік у спідниці! — в його очах пробігала справжня тривога, та Соло навіть не здригнулася. Вона міцно тримала поводдя, розправивши плечі й випрямивши спину, наче у неї не було жодних страхів чи сумнівів.

— Гаразд, зачекай тут, — додав він, відходячи в сторону, — я піду в будинок, принесу тобі батьків револьвер та трохи грошей. Але обіцяй мені одне — батько ні про що не дізнається. Інакше він точно відправить мене до праотців.