Глава 2

До початку уроку лишається кілька хвилин. Учитель уже з’явився з лабораторної кімнати, але клас і далі шумить. Я чую спільний сміх Шона й Кейт, гучні жартики дотепника Г’ю, однак біологія – мій улюблений предмет, і я роблю все, щоб зосередитися на майбутньому занятті. Відкриваю новий підручник і вже збираюся притиснути долоні до вух, коли клас несподівано сам стихає.

Я підводжу голову разом з усіма саме тієї миті, коли на порозі кабінету з’являється високий темноволосий хлопець у чорній футболці зі сталевим принтом у вигляді ієрогліфа, черевиках і чорних штанах мілітарі.

Він коротко киває містеру Шелману замість привітання, поправляє рюкзак, що висить на одному плечі, і повільно окидає клас поглядом. Помітивши вільне місце за останньою партою біля вікна, ні з ким не вітаючись, упевнено йде до нього, поки всі довкола приходять до тями й починають здивовано шепотітися.

У Тріші теж округлюються очі. Забувши про Рентона, вона хапає мене за руку й тягне до себе.

– О боже, Еш! Ти теж його бачиш? Це ж Метью Палмер! Невже він і справді повернувся до школи? Його ж тільки навесні виключили за бійку!

Дуже складно, якщо ти не сліпий, не помітити того, до кого прикуті всі погляди.

І, звісно ж, я теж за ним спостерігаю. За хлопцем із сильним і гнучким тілом, який звертає до проходу між рядами парт, щоб зайняти вибране ним місце.

– Що він тут забув? – тим часом видихає моя неспокійна подруга, і я шепочу у відповідь:

– Мабуть, те саме, що й ми з тобою, – знання й атестат про освіту! І тихіше, Трішо! – прошу дівчину, відчуваючи, як із наближенням Палмера в мене спиною повзе колючий холодок. – Він же нас почує!

Подруга й хотіла б промовчати, але бісик, що живе в ній, не вгамовується. Та й навряд чи хоч один учень у цьому класі зараз думає інакше.

– О боже, Ешлі! – знову вигукує вона просто мені у вухо. – Він сідає поруч із нами! А що, як він нас про щось запитає? Мені Джейк казав, що з ним краще не зв’язуватися! Він водиться з небезпечними типами, а його старший брат сидить у в’язниці!

Я штовхаю подругу в бік і прошу замовкнути, бо містер Шелман починає перекличку всіх учнів, і тому що Палмер справді може нас почути. Але її вистачає хвилин на п’ять, протягом яких вона все одно нишком розглядає нового сусіда.

– Еш? – знову тихенько смикає мене за рукав.

– Що?

– Тільки подивися на нього! Цей хлопець такий самий небезпечний, як і красивий. Убивче поєднання темного характеру! Забудь, що я казала тобі про золоту трійцю «Беркутів». Я готова забрати свої слова назад просто зараз! Нічого не змінилося, і найгарячіший хлопець у цій школі – Метью Палмер! Ох, Ембер зомліє, – згадує Тріша про нашу спільну подругу, в якої зараз урок із «Сестринської справи» в іншому корпусі школи, – коли я розповім їй, хто з нами в класі!

Мені не потрібно дивитися на Метью Палмера, щоб переконатися в її словах. Я вже другий рік працюю фотографом у шкільній газеті, висвітлюю заходи й спортивні змагання, роблю купу знімків учнів школи «Еллісон», а потім відбираю найкращі. У мене добра пам’ять на обличчя, тож я чудово знаю, який він має вигляд.

У нього темне, злегка хвилясте волосся, що закриває потилицю, і довгий чуб. Правильні риси обличчя з гарним чолом і чіткими вилицями. Чиста шкіра, на відміну від інших хлопців, які досі не вилізли з пубертату, і гордо стиснуті губи.

Таке враження, що він пів року не був у перукаря і ще пів року не буде, – йому й ні до чого. Коли торік він грав в основному складі «Беркутів», то просто зав’язував волосся в короткий хвіст, одягав шолом, захисне спорядження й плював на те, який має вигляд збоку. Агресивний натиск, сильна подача й швидкість. Палмер безперечно був на доброму рахунку в тренера Герлі. Найкращим гравцем його команди, найшвидшим і вже точно найнепередбачуванішим – це було добре видно за переможними очками.

А ще остання бійка в нього сталася саме із Шоном Рентоном після відповідальної гри за першість із лакросу серед шкіл міста, яку ми виграли.

 Кажуть, хлопці не поділили місце капітана «Беркутів», після чого Метью й виключили зі школи.

Як фотограф, я була на тому матчі й добре пам’ятаю, як він пройшов. Але бійка сталася в спортивній роздягальні, і Шон не любив про неї говорити, тож дізналася я про це не одразу.

Тоді мене здивувало інше, і зовсім не витівка Метью – Палмер задирався до багатьох і завжди тримався зухвало-відсторонено. Але чому Шон? До того дня, спостерігаючи за ними на полі, я жодного разу не помічала між ними суперництва, а воно ж не могло лишитися непоміченим?

Думаю, тренера Герлі це теж здивувало. І не відпустило досі.

Інакше Палмер не повернувся б до школи.

Довкола нього завжди ходило чимало чуток, і головна про те, що він із неблагополучної сім’ї, всі члени якої живуть усупереч закону, тому рано чи пізно мають справу з поліцією. Ця школа пам’ятала його старших братів, один із яких зараз перебував у головній в’язниці штату, і не збиралася забувати. Тож щодо молодшого брата ні в кого не лишалося ілюзій.

Я не вірила чуткам, я знала точно – це правда. З восьми років, щойно ми з батьком залишилися вдвох, він повторював мені безліч разів: «Світ небезпечний. Обходь засранців стороною. Просто слухай свого батька, малеча-Сімбо, і все буде гаразд».

Звісно, гаразд. Інакше й бути не могло, якщо твій батько поліцейський. І я старанно обходила Палмера стороною.

Але це не означає, що не помічала.

Мені не потрібно було на нього дивитися, вистачало ширококутного об’єктива фотоапарата, щоб знати: найдивовижніше й найнебезпечніше в Метью не репутація поганого хлопця, а його очі. Світло-карі й пильні. Оманливо-теплі під темними віями. Будь-якій дівчині точно краще в них не дивитися!

Та коли мою цікаву подругу такі думки зупиняли?

Тріша знову повертає голову в бік вікна й обережно визирає з-за моєї маківки, спостерігаючи за тим, як Палмер відкриває підручник на потрібній сторінці й слідом за містером Шелманом записує в зошит тему заняття.

– І як я тепер маю вчити біологію? – скрушно зітхає, неохоче повертаючись до зошита. – Краще б ми не біологічну еволюцію проходили й генетичний склад популяцій, а чоловічу анатомію повторили! Тим паче, що в класі сидить ідеальний зразок! Тоді б я точно спрямувала думки в потрібному напрямку!

Я не можу втриматися від смішку й пирскаю сміхом разом із Трішею.

– А ти подумай про Джейка, і в тебе все вийде! – тихо раджу подрузі, маючи на увазі її хлопця – Джейкоба Фінлі. – Краще уяви його у вигляді наочного посібника, раптом це допоможе тобі зосередитися?

– Ох, так! – охоче всміхається Тріша. З’єднує середні пальці рук із великими, заплющує очі й на якусь секунду зображає, що медитує:

– Джейк! Джейк! Джейк! – повторює солодким голосом. – Якщо я скажу, що кохаю тебе, ти перестанеш задивлятися на інших дівчат? О, Джейку, будь ласка!

У Дженкінс гарне почуття гумору, і язик у неї рідко коли замовкає. Але я звикла. Вона базікала, я теж далеко не мовчунка, і ми чудово з нею ладнаємо. І точно давно звикли говорити одна з одною начистоту.

– Не вигадуй! – продовжую шепотіти. – Джейк ні на кого не дивиться, тільки на тебе, я свідок. Хочеш, фотографію покажу? Витріщається, як голодний Балу на мед!

Тріша ніяковіє і напевно червоніє – на її темній шкірі рум’янцю не видно, зате помітно, що вона задоволена.

– Ой, перестань, Еш. Теж скажеш…