Глава 2

Зараз саме час забути про особисте, згадати про урок і дослухатися до слів містера Шелмана, що ми обидві й робимо. Але монотонний голос учителя розсіює увагу, і за якийсь час я ловлю себе на тому, що повернула голову й дивлюся на руки Палмера. Відзначаю про себе, які в нього міцні зап’ястки й гарні пальці. Довгі й рухливі – на довгу мить мене заворожує, як вправно він перекочує в них ручку, поки вчитель пояснює тему.

Іноді мені в голову приходять дивні думки, і я встигла до цього звикнути, тому не одразу розумію, що задивилася на них. Аж поки раптово не натикаюся на уважний погляд карих очей.

Темна брова хлопця невдоволено повзе вгору, і я тут-таки відвертаюся, встромивши носа в підручник.

Господи, я збожеволіла! Так відверто розглядати Палмера!

А от Тріші щастить менше.

– Дженкінс, – чую я роздратоване, – якщо ти не перестанеш на мене витріщатися, так і бути, я дам тобі себе помацати. То яка частина моєї анатомії цікавить тебе найбільше?