Розділ 2

– Треба ж! Дім, та вона в тебе справжня розумниця! – здивувалася. – А що буде, якщо з’явиться двійка? – спитала з п’яною цікавістю.

Тепер хмикнув батько. Простягнувши руку, ласкаво потріпав доньку по маківці.

– Вона знає, що буде. Правда, Сашко? – вплів пальці в густе волосся, стискаючи його в кулак. – Шкуру спущу, – процідив крізь зуби, – і це найменше. У мене своя методика виховання, і краще тобі, Ксюхо, про неї не знати. Ну, чого дивишся на татка вовченям, га? – чоловік стиснув щоки доньки міцною рукою. Закинувши дівчинці голову, різко відпустив. – Виростеш, ще подякуєш батькові, що він тебе уму-розуму навчив. Людиною зробив!

Очі жінки захоплено розплющилися.

– Дімко, який же ти крутий мужик!

– Та вже не пальцем роблений, як декотрі! – «крутий мужик» поважно простягнув руку до пляшки й розлив горілку по чарках. Поставив повну чарку перед новою подругою. – Давай, Ксюш, краще хильнемо ще по одній за знайомство! За стикування двох індивідуумів, так би мовити!

Сашка захрумтіла солоним огірком, поглядаючи, як дорослі закушують, мружачись від міцності спиртного. З гусячим паштетом, намащеним на чорний хліб, і солодким чаєм огірок здавався особливо смачним. Тітка Ніна, двоюрідна тітка батька, єдина їхня рідня, уміла робити засолювання. Але горілка закінчилася, а вечір тільки почався. Дмитро Шевцов підвівся з табурета, дістав із кишені джинсів велику купюру й ляснув долонею об стіл.

– Санько, досить жувати! – проричав. – Давай, дуй у магазин! У нас із тьотею Ксюшею бухло закінчилося. Купи там собі чогось — «Снікерс» або «Чупа-чупс», татко дозволяє. Ну, чого дивишся? Метнулася, я сказав!

Жінка здивувалася. Осоловіло глянула на друга, мізкуючи.

– Ти чого, Дім? – невпевнено протягнула. – Їй же не продадуть, – знизала повними плечима. – Вона ж малолітка! Жартуєш?

Але нова подруга батька не знала всіх тонкощів, і Шевцов зійшов до короткого пояснення, благо був у доброму гуморі.

– У магазині, що на розі будинку, продадуть. Нехай тільки спробують не продати, – долоня над купюрою стиснулася в кулак, – поламаю! Мене з Сашкою там усі знають. Не кипішуй, Ксюхо, зараз усе буде!

Сашка не барилася, в неї загорілися очі. Дівчинка зіскочила з табурета, забувши про холод, що проникав у кватирку, вистуджуючи підлогу. Натягнулася струною.

– Тату! – покликала.

– Ну, чого ще?

– А можна я папір куплю? Білий, щоб малювати? Я тобі казала, пам’ятаєш? І теку! А ще акварельні фарби, у тюбиках!

– Щоб малювати?

– Так!

– Коників і каруселі?

Сашка зніяковіла й промовчала. Зсутулилася, але погляду не відвела.

– Оце бачила! – величезна дуля втупилася в дитяче обличчя. Боляче ткнулася в ніс. – Я тобі що, бл*дь, Рокфеллер?!

– Дім… – озвалася гостя, але чоловік уже й сам відкинув плечі, спершись на стіну, похмуро оглядаючи доньку.

– Куплю я тобі, Сашко, папір. Куплю. Тільки вибирай одне з двох — або дупу підтирати, або малювати!

У магазині майже нікого не було, і дівчинка з полегшенням видихнула. Повільно пройшлася вздовж прилавка, розглядаючи товар, затрималася біля канцтоварів і підійшла до каси. Стала за бабусею, яка все ніяк не могла визначитися з покупкою, перебираючи котячі консерви. Нарешті вибравши, та пошаркала до виходу.

Сашка подивилася на купюру в руці, прикидаючи витрати. Попри батьків гнів, із зарплати все одно слід було дещо купити для дому, й іноді їй вдавалося заощадити для себе. На дрібниці, але все ж. А сьогодні, коли в їхній кухні реготала незнайома Ксюша, батькові точно буде не до перевірки решти.

– Дайте, будь ласка, мило, пральний порошок, альбом… – дівчинка запнулася, – …і пляшку горілки.

Продавчиня з розумінням усміхнулася.

– Що, знову? Сам татко чого не прийшов? Розважається?

Жінці за прилавком було років тридцять п’ять — крупна, доглянута. Із розстебнутої зверху блузи, прикритої на плечах жилетом-кожушком, визирали пишні білі груди й золотий ланцюжок із кулоном. Сашка не раз бачила, як продавчиня загравала з її батьком.

Дівчинка опустила погляд і подивилася вбік. Промовчала.

– Ну, не хочеш — не відповідай. І так ясно. Тільки передай Дімі, що я й тут йому налити можу, якщо зазирне. Яке тобі мило? Запашне з яблуком підійде?

– Так.

– Альбом на двадцять чотири аркуші? Чи дванадцять?

– Дванадцять.

– А горілку яку?

Сашка завмерла. І смикнуло ж її подивитися у вікно. Алеєю, що вела до магазину, прямував її новий сусід Ігнат Савін із мамою. Вони трималися за руки й усміхалися, і підходили все ближче. Сашка відчула, як у грудях закалатало серденько, і затремтіли ноги. Щоки обпекло жаром, а вона ж ніколи не червоніла…

– Гей! Я питаю, горілку яку давати? «Столичну»? Чи «Хортицю»? Чого там татко замовив? Давай, вирішуй швидше, поки нікого немає. Думаєш, мені кортить втратити роботу? І так сама трьох дітей тягну. Ну!

Двері відчинилися…

– «Столичну»! – Сашка схопила пляшку й притиснула до себе, широко розплющила очі, простягаючи жінці долоню для решти.

– А порошок?

– Не треба! Я завтра забіжу!

– Ну, як скажеш.

Сашка підхопила мило й, не підводячи очей, стрілою вискочила надвір. Побігла, не озираючись, тротуаром до дому. Звісно, вона не чула, як жінка, що зайшла до магазину, здивовано спитала в сина, який озирнувся вслід однокласниці:

– Ігнате, хто ця дівчинка?

Продзвенів дзвінок, урок математики закінчився, і вчителька відпустила клас. Звернулася до дівчинки за останньою партою:

– Сашо Шевцова! Затримайся, будь ласка! Підійди до мене. Обіцяю, що не заберу в тебе багато часу, – уточнила, знаючи, що діти поспішають до їдальні.

Сашка склала учнівське приладдя в рюкзак і підійшла до столу класної керівниці.

– Так, Тамаро Михайлівно?

– Сашо, нам треба поговорити, – жінка переплела пальці рук, спантеличено дивлячись на свою ученицю. – У нас була самостійна робота. Чому ти знову не зробила п’яте завдання? – спитала не суворо, а радше з жалем. – У тебе міг бути найвищий бал у класі.

– Не встигла.

– Ти навіть не намагалася! – обережно дорікнула. – У чотирьох перших завданнях жодної помилки, і це повторюється з роботи в роботу. Сашо?

Дівчинка підвела голову, зустрічаючи уважний погляд, спрямований на неї з-за окулярів.

– Ти можеш мені сказати, що відбувається? Я розгублена. Таке відчуття, ніби ти боїшся вирізнитися. Стати першою.

– Я не боюся.

– Тим паче! Олександро, люди мають ставати першими по праву, а не завдяки везінню. А ти забираєш у себе право стати найкращою ще на початку свого шляху! – учителька похитала головою. – Чому? Попереду дві контрольні й шкільна олімпіада. Я б дуже хотіла, щоб ти взяла в ній участь. У тебе є всі шанси перемогти й спробувати сили далі. Ти дуже здібна дівчинка, і я сама готова приділити тобі час…

– Я не хочу, – це прозвучало тихо, але так уперто, що жінка мимоволі запнулася.

– У цьому й питання, – зітхнула. – А треба, щоб хотіла.