Розділ 2

Вона встала з-за стола й підійшла до Сашки. Опустила руку на худеньке плече. Про цю дитину Тамара Михайлівна, яка отримала клас під своє керівництво всього три місяці тому, ще мало що могла сказати. Тільки те, що дівчинка здавалася їй закритою й нетовариською, попри те що мала певний авторитет у класі. Неявний, ніби за замовчуванням. Але двадцять років учительської кар’єри підказували жінці, що не все так просто, а ще — що вона не помиляється. Ця дівчинка грала з нею. Легко й швидко розв’язувала задачу біля дошки, припускаючись у розв’язанні похибки в найостанніший момент. У її розумних очах, що завжди дивилися трохи спідлоба й прямо, читалася правда: «Я знаю, але не хочу відповідати. Не чіпайте мене, мені це не потрібно. Досить із мене й четвірки». Її оцінка ніколи не бувала нижчою — вона не вгадувала, у свої дванадцять років Саша Шевцова повністю усвідомлювала, що робить. І цю рису характеру Тамара Михайлівна не могла не оцінити.

Довгі пальці турботливо стиснули плічко.

– Сашо, якщо тебе щось хвилює або заважає навчанню, ти можеш мені сказати. Я спробую допомогти. Пам’ятай, що я на твоєму боці, і ти завжди можеш мені довіритися.

Якби Сашка могла, вона б сказала. Але її світ ще жодного разу не дав засумніватися у своїй незрушності. У тому, що в ньому може щось змінитися.

Жінка чекала. Цілу хвилину чекала, що дівчинка підведе погляд і відгукнеться. Вона вже приготувалася по-доброму їй усміхнутися, але та й далі дивилася у вікно.

– Дякую, Тамаро Михайлівно, але в мене все добре.

– Гаразд, біжи, Сашо. Подумаємо, що робити далі.

– Пухкий! Гей, хом’яче! Це ти стирив у мене яблука?

– Ні, я не брав.

– Брешеш! А чому в тебе щоки на плечі звисають?

Хлопці зареготали, а новенький відвернувся й утупився в тарілку.

Сашка увійшла до їдальні, пройшла між рядами й сіла за стіл, саме навпроти Савіна. Точніше, це він навіщось усівся поряд із її звичним місцем — точно дивак. Дівчинка холодно глянула на компанію однокласників, до якої затесався Чвирєв, і взялася їсти. Із Савіним вона сьогодні вранці не привіталася — досить із неї їхньої вчорашньої зустрічі.

– Пухкий, у тебе є гроші?

– Ні.

– А в мене є. Дивись! – Чвирєв дістав із кишені дрібну монету й поклав на стіл перед хлопчиськом. Відібравши тарілку, запустив у неї пальці й сунув до рота сосиску. Заходився, чавкаючи, жувати. – Значить, цей обід мій! Зрозумів, у чому фішка? На халяву жерти не можна! Думаєш, найрозумніший? – він зняв зі склянки з чаєм булочку й надкусив. Почав реготати, навіть не прожувавши.

Ігнат раптом розгубився й почервонів. У північному містечку, звідки вони з батьками переїхали до цього міста, навчальні класи були невеликі, багато батьків знали одне одного в обличчя, і все протікало мирно. Але навіть не це стало головною причиною рум’янцю на його щоках. Поряд сиділа Сашка Шевцова й чула насмішки. А він зовсім не знав, що робити і як учинити.

– Пухкий, ну раз у тебе немає грошей, наступного разу скажи своїй матусі, хай підкине. Ти мені ще за яблука винен залишився, зрозумів? А я борги пам’ятаю.

– Ні, – Ігнат постарався якомога твердіше глянути на хлопця із 7-го «Б», який сьогодні зіпсував йому обід точнісінько так само, як учора Сашці. – Я тобі нічого не винен. Я тебе навіть не знаю. Це ти мені тепер винен, і за булочку теж!

– Що-о? – хлопець напиндючився. Нахилився над Ігнатом: – Що ти сказав, Пухкий? – штурхнув того в плече. – Що я тобі винен?! Гроші?! Ану повтори!

– Чвирєв, відчепися від нього, – несподівано озвалася дівчинка. А вона ж не хотіла втручатися, але якесь почуття, що ворухнулося в грудях, не дало змовчати.

– Чого це раптом? – здивувався той.

– Бо він новенький і ще не знає, який ти придурок.

– Шевцова, напросишся…

– Я тебе не боюся, Артурчику, – Сашка хмикнула. – І не мрій! А Тамара Михайлівна із завучем уже дивляться в наш бік. І якщо вони підійдуть…

– Ти їм усе одно нічого не скажеш, Чайко, – хлопець насторожився, але все ж відповів дівчинці смішком. – Я тебе знаю.

– Я — ні, – погодилася Сашка. – А ось він — так. Правда, Савін? А я й кивнути можу, не горда. І не думаю, Чвирєв, що його батькам сподобається новина про те, що в їхнього сина в школі вимагають гроші. А найбільше ця новина не сподобається нашому директору, коли вони прийдуть на тебе скаржитися й вимагати ізолювати від їхнього синочка. – Дівчинка зобразила пальцями ґрати. – Якби я могла, я б тебе давно від нормальних людей у зоопарк відселила, у клітку з шимпанзе. У тебе така сама тупа посмішка. І показувала б за гроші.

Сашка схопила зі столу монетку й кинула в хлопчиська.

– Ну, давай, мавпочко, пострибай! Скажи нам, як собачка: «Гав-гав»!

Ігнат завмер, і друзі хлопця теж. Сашка сиділа зібрана в клубок і дивилася просто в обличчя кривдникові. Зараз хлопчисько й сам не зміг би відповісти, кого слід було боятися більше. Така Сашка здавалася цілком непередбачуваною й безрозсудно сміливою.

Чвирєв відступив першим. Озирнувся в бік учителів і мазнув по Савіну злим поглядом. Подивився на дівчинку, примруживши очі:

– Колись я тебе вб’ю, Чайко.

– Спробуй. Не думаю, що колись у тебе стане на це духу.

– Алю?

– Чого тобі, Савін?

– Дякую.

Ігнат стояв біля останньої парти й переступав з ноги на ногу. Сашка не відповіла. Уткнулася носом у підручник рідної мови й притиснула долоні до голови. Навіть не повернулася. І дурневі ясно, що не хоче говорити. Ігнат повернувся до свого рюкзака й дістав альбом. Знову підійшов до останньої парти.

– Алю, здається, це твоє. Ти вчора впустила в магазині. Знаєш, вона весела.

– Хто? – Сашка все-таки підвела очі.

– Пісня, що на обкладинці альбому, – хлопчисько усміхнувся. – Бачиш, там птахи й ноти, а значить, є мелодія. Я спробував її награти… – Ігнат зібрався з духом і спитав: – Алю, можна після уроків я піду з тобою додому?

Сашка насупилася:

– Ти що, боїшся?

– Ні. Чесне слово.

– Тоді ні, – відповіла різкіше, ніж хотіла. І начебто розсердилася на себе. – І взагалі, Пуху, іди краще до Маршавіної! Чого ти до мене причепився!

Уже сидячи за партою з Веронікою, Ігнат набрався сміливості й спитав свою поважну сусідку:

– Ти не знаєш, чому Шевцову називають Чайкою? Це звучить дивно.

– А ти що, Савін, закохався? – дівчинка фиркнула, здивувавшись, що хлопчисько вперше з нею заговорив. Подивилася з цікавістю в сині очі новенького, які той одразу зніяковіло прикрив темними віями. – Вона ж ненормальна. Усі знають, що з нею краще не зв’язуватися.

– Мені просто цікаво, ми живемо в одному будинку.

– А-а, – колір очей Ігната Вероніці сподобався, і вона вирішила все-таки відповісти: – Бо в третьому класі в творі на тему: «Ким ти хочеш стати, коли виростеш», вона написала, що хоче стати птахом. Чайкою. І полетіти в море. Ну не дурість?

Маршавіна хихикнула, Савін насупився, а Сашка, побачивши, як дівчинка й хлопчик за другою партою схилили одне до одного голови, вирішила: «Ну й нехай!»

Вона не дозволила йому, але він усе одно йшов за нею додому. І вранці брів до школи. На уроці іноземної мови знову сів поруч, витримавши похмурий погляд дівчинки, і навіщось сказав учительці, що це не Сашка, а він забув удома підручник. А після зізнання легко віддав англійці щоденник для зауваження й нітрохи не засмутився, коли побачив у ньому напис червоним і розмашистий підпис.