Розділ 2

– Більше так не роби, Пуху. Тобі ж від батьків дістанеться, – невдоволено буркнула Сашка. Але на наступному уроці англійської хлопчисько за останньою партою єдиний з усіх учнів у класі написав самостійну роботу на відмінно, і вчителька знову попросила щоденник, але вже для того, щоб поставити в нього найвищу оцінку.

Цього разу Сашка не поспішала, і додому вони з Ігнатом пленталися майже годину. Ще не разом, але вже й не нарізно.

– Дякую, Алю, що допомогла.

– Та мені не важко. Там же легкотня!

– Для мене важко. Сам я б ні за що не впорався.

– Дякую, що приніс альбом, – відповіла Сашка із запізненням на тиждень, але Ігнат зрозумів і відгукнувся, відчиняючи для дівчинки двері в під’їзд.

– Будь ласка.

– І за листівку дякую.

На Сашчин подив, в альбомі виявилася листівка. Нічого особливого — місто з фантастичними хмарочосами, летючими платформами-садами й повітряними тунелями, освітлене сонцем, — Мельбурн майбутнього, прочитала вона на звороті, але того дня дівчинка нанесла на стіну власної кімнати перший графітний штрих і подумала про кольорову крейду.

«Якщо це казка, то нехай вона стане ближче, – вирішила Сашка, – навіть якщо ніколи не здійсниться».

– Просто… просто в мене іншої не було, – зізнався Ігнат і, як завжди, мило зніяковів. Він раптом згадав, як йому захотілося що-небудь подарувати Сашці. Останнім часом він ні про кого й ні про що не міг думати, крім своєї юної сусідки. Навіть про музику. Такого з ним ще ніколи не було. Щоразу, коли він дивився на дівчинку, вона здавалася йому ще красивішою і ще потрібнішою. Він навіть хотів розповісти про свої дивні почуття мамі, але в останній момент передумав. А раптом Сашка їй не сподобається? Ця думка чомусь здалася хлопчиськові страшенно неприпустимою.

– Мій тато колись був в Австралії й купив цю листівку в аеропорту, – зізнався Ігнат. – Він хоче, щоб я, коли виросту, став інженером і будував міста. Вона тобі сподобалася?

Сашка нічого не відповіла, тільки кивнула й пішла. Легко збігла сходами вгору, озирнувшись, залишила хлопчиська з усмішкою дивитися їй услід.

А за кілька днів на уроці фізкультури Ігнат упав і несподівано захворів.

Його не було днів десять, Сашці вже стало здаватися, що синьоокий хлопчисько їй наснився і насправді учень на ім’я Ігнат Савін ніколи не приходив до їхнього класу. Не сидів за однією з нею партою на уроках англійської, не ділився підручником і не всміхався несміливо, коли вона на нього поглядала. Сашка стала ще мовчазнішою, ніж раніше, і перестала помічати навіть Чвирєва з його дурними жартами. А вечорами, коли батько відправляв її до своєї кімнати й розважався з Ксюшею та друзями, дівчинка вмикала настільну лампу й малювала. Сашка мала чудову пам’ять і фантазію. Усередині її душі жив цілий світ, повний барв і живих істот. У цей світ вона поверталася, коли залишалася сама, і герої з книжок виходили на папері як живі. І неважливо, що дешеві кольорові олівці ламалися й тупилися, гуаш висихала й тріскалася, а на дорогу акварель і пензлі не знаходилося грошей… Сашці вистачало аркуша паперу, стругачки й простого олівця.

– Сашо Шевцова! Залишся, будь ласка! Підійди до мене!

Тамара Михайлівна привітала всіх із прийдешнім Новим роком, зачитала оцінки за чверть, провела з дітьми бесіду про безпеку й відпустила клас на канікули. Вставши з-за стола, покликала дівчинку.

– Сашо, у мене до тебе буде невелике прохання. Точніше, доручення.

– Так, Тамаро Михайлівно.

– Ви ж з Ігнатом Савіним сусіди й живете в одному будинку? У тебе тринадцята квартира, а в Савіних дванадцята, усе правильно?

– Т-так, – невпевнено відповіла Сашка.

– Я хочу, щоб ти провідала Ігната, дізналася, як він почувається, і передала йому від класу новорічний подарунок. Так буде правильно. Будь ласка, скажи йому, хай одужує, і передай, що ми чекаємо його після канікул. Усе зрозуміла?

Сашка підвела на вчительку широко розплющені очі й несподівано відступила.

– Я не можу. – Ця ідея їй зовсім не сподобалася.

– Сашо?

– Тамаро Михайлівно, будь ласка, ні! – заблагала дівчинка. – А якщо вдома будуть батьки? Що я їм скажу? Вони ж мене зовсім не знають!

Сашка уявила, як дзвонить у двері дванадцятої квартири і на її дзвінок виходить мама Ігната — невисока темноволоса жінка, в дорогому кожушку й на підборах — такою її дівчинка запам’ятала, і всерйоз розхвилювалася.

– Сашо, облиш. Навіть чудово, якщо будуть! Познайомишся і просто передаси подарунок. Усе! Навіть дивно, що ти так переживаєш.

Але Сашка вперто мотнула головою, і Тамара Михайлівна з жалем видихнула. У цей останній навчальний день чверті їй дуже хотілося закрити всі проблеми й піти на свята з легкою душею.

– Гаразд, Сашо, – вона зі стуком відклала на стіл ручку. – Можливо, ти маєш рацію і буде краще, якщо я сама навідаюся до Савіних. Заодно й до вас у гості зазирну на хвилинку, познайомлюся з твоїм батьком. Давно час. Минуло три батьківські збори, а ми так і не зустрілися.

У Сашки перехопило подих.

– У нього робота, він не зміг прийти, – захвилювалася дівчинка. – І я… я не знаю точно, о котрій годині тато буде вдома. Він казав мені, що зараз дуже-дуже зайнятий! От зовсім немає вільного часу!

Уявити Тамару Михайлівну в їхній квартирі за одним столом із Ксюшею та батьком виявилося ще складніше, ніж уявити себе перед дверима квартири Савіних.

– Нічого не може бути важливішим за власну дитину, – вагомо і трошки з докором зауважила вчителька, а Сашка закивала:

– Добре, Тамаро Михайлівно! Я сьогодні ж зайду до Ігната й усе передам! І татові передам! Усе передам!

– Правда?

– Так! – підтвердила Сашка, забрала подарунок і помчала з очей учительки так швидко, як тільки змогла.

Але перш ніж вона наважилася спуститися на третій поверх до Савіних, Сашка прийшла додому й цілу годину просиділа сама у своїй кімнаті. Батько спав, Ксюша з синцем під оком варила суп… Побачивши дівчинку на порозі кухні, подруга батька витерла руки об засмальцьований халат, відвернулася до плити й вилаялася, ніби в Сашці ховалася причина всіх її бід.

– Нема ще чого їсти! Іди до себе. Покличу… Хліб візьми, якщо хочеш.

Сашка зняла шкільну форму, одягла простенький светрик і теплі лосини з уже помітними ковтунцями. Сама собі в довгому дзеркалі дівчинка здалася блідою й худою. І довгоногою, як коник. Хіба таким усміхаються? От сьогодні навіть у танцях не змогла взяти участь, бо немає ні модних туфельок, ні спідниці, ні тонких колготок. Про ошатну білу блузку чи сукню Сашка давно перестала мріяти. А може, й не починала. Тільки шкільна й спортивна форма, найдешевша білизна. Усе інше — зайве, у батька в дитбудинку й того не було. А в Сашки є ціла кімната. Своя кімната. І стіл. І лампа. І ліжко. І навіть дзеркало в старій дводверній шафі своє, особисте. Ну й нехай фіранки й шпалери давно вицвіли, а підлога стерлася, зате в неї був справжній дім… і батько.

Сашка дістала з рюкзака подарунок для Савіна — головоломку, яку подарували всім хлопцям у класі, і цукерки — взула капці й тихенько вислизнула з квартири. Спустившись на поверх нижче, зупинилася перед дверима новоселів. Довго стояла, не наважуючись натиснути на кнопку дзвінка.

Нічого складного й страшного. Подумаєш! От зараз вона подзвонить, вийдуть мама чи тато, Сашка швидко передасть їм у руки пакунок і піде. Усього-то хвилинна справа! Можна навіть нічого й не говорити! Тільки «добрий день» і «до побачення».