Розділ 3

– Добрий день!

Двері відчинила бабуся Ігната, після прицільного огляду у вічко, і одного привітання виявилося замало. З Сашки зійшло сім потів, поки вона докладно пояснювала літній жінці, хто вона, звідки й навіщо прийшла. На подив останньої, дівчинка передала подарунок і навідріз відмовилася від запрошення зайти до квартири. Вона вже попрощалася й попрямувала до сходів, коли раптом почула за спиною:

– Алю? Алю!

Ігнат, у легкій футболці та спортивних штанах, стояв у передпокої. Він покликав неголосно, але з надією:

– Алю, не йди. Будь ласка!

Сашка озирнулася. Хлопчисько підійшов ближче, трохи накульгуючи, і ще раз попросив:

– Не йди!

Вони дивилися одне на одного, здається, не знаючи, що сказати. З юною цікавістю й несміливою радістю обмацуючи поглядами обличчя. Першою спантеличено хмикнула бабуся, і хлопчисько пожвавився.

– Алю, а ти… Ти можеш зайти до мене в гості? – спитав і знову додав: – Будь ласка. Я буду дуже радий.

Він усміхнувся, і Сашка сама ступила назустріч. Зрозуміла, що пізно казати «ні», тільки коли переступила поріг дому Савіних і зупинилася перед Ігнатом.

– Тільки я ненадовго.

– Ходімо! Я покажу тобі свою кімнату! Як добре, що ти прийшла!

Хлопчисько знайшов Сашчину руку й провів квартирою — затишним домом заможної сім’ї, з новим ремонтом і дорогими меблями. Дівчинка зняла в передпокої капці й ступала по килимах так, ніби боялася їх забруднити, — тут цілком точно не варто було боятися холоду. Якби не пальці Ігната, що стискали її долоню, вона б утекла, а так намагалася дивитися в темно-русяву потилицю й не помічати нічого навколо. Так було легше пам’ятати, звідки вона прийшла, і легше повернутися у світ із п’яним батьком і невдоволеною Ксюшею.

І тільки в кімнаті Ігната вона дозволила собі підвести очі й роззирнутися.

Кімната виявилася світлою і дуже просторою для дитячої спальні. Разів у два більшою за Сашчину. Гарні шафи, телевізор, книжки, широке ліжко, комп’ютер… У цій кімнаті новим і сучасним було все, навіть німецьке піаніно з червоного дерева з дорогою інкрустацією й написом «August Forster» на відкидній кришці, що блищало темним поліруванням і мідними пластинами. Сашка зупинилася, захоплено дивлячись на інструмент.

– Невже воно твоє? – щиро здивувалася.

– Так, подарунок бабусі, – кивнув хлопчисько. – Вона в мене в минулому відома концертмейстерка, а мама викладачка музики. Ну а тато лікар. Я вчуся грати на фортепіано з п’яти років.

– Яке гарне, – захопилася Сашка.

– Дуже! І акустика хороша. Хочеш, я для тебе що-небудь зіграю? Я якраз розучив нову п’єсу. Хочеш? – загорівся бажанням Ігнат. – Я можу й веселе.

Дівчинка навіть злякалася.

– Для мене? Ні, ти що! – замотала головою, відступаючи. – Не хочу! – вона розгублено озирнулася, не знаючи, куди себе подіти. Сховала руки за спину, ніби Ігнат міг силоміць змусити її стати причетною до чогось грандіозного, чарівного й незвичайного. Погляд Сашки впав на книжкову полицю, де стояло не так уже й багато книжок, але всі в гарному серійному оформленні, і дівчинка з надією спитала, намагаючись перевести увагу:

– Ти любиш читати?

– Так, – відповів Ігнат. – А ти?

– І я, – зізналася Сашка. – Дуже!

– Якщо хочеш, ти можеш узяти будь-яку з моїх книжок. Давай покажу! – ввічливо запропонував хлопчисько й потягнувся до скляних дверцят, а Сашці раптом стало зле.

– Ні! – глухо відповіла вона, вперто хитнувши головою, і зблідла.

Під склом у шафі лежали дорогі фарби. Новенький набір акварелі — «Невська палітра “Білі ночі”», тридцять шість кольорів. І пензлі. Біла, нездійсненна Сашчина мрія. Дівчинка застигла, не в змозі відвести від набору погляд.

– Пуху, невже ти малюєш? – спитала вражено, затамувавши подих.

Скільки кольорів! Сама Сашка сміла мріяти лише про дванадцять.

– Я? – хлопчисько засміявся. – Ні. Зовсім не вмію. Це тато! Купив, раптом знадобиться. Знаєш, батьки багато чого купують мені просто так. Мені не потрібно, але вони все одно купують. А я, чесне слово, не прошу!

– Вони тебе люблять, – видихнула Сашка.

– Думаю, так, – серйозно погодився Ігнат і несподівано спитав, почувши в голосі дівчинки смуток: – А твоя мама? Вона хто?

– Ніхто. У мене немає мами.

– Як це? Зовсім немає? – здивувався хлопчисько, але тут-таки спохопився. Зніяковів. – Вибач, Алю. – Думка про те, що в Сашки немає мами, дуже його схвилювала.

– Та нічого, я звикла, – дівчинка повернулася й подивилася в сині очі. – Я живу з татом. У нас є двоюрідна тітка Ніна, але вона живе в селі, і я тільки влітку можу її навідувати. А більше нікого.

– Напевно, тато тебе дуже любить? – Ігнат не знав, що ще сказати, а Сашка промовчала.

До кімнати зазирнула літня жінка й поважно поправила окуляри.

– Внучку, може, запропонуєш гості чай? Щойно закипів. Я якраз привезла на гостинець рулет із брусницею й малинове варення. – Вона звернулася до дівчинки: – Дитинко, тобі малинку в чай класти? Вона в нас смачна, лісова, я сама влітку збирала. А може, вам бутерброди приготувати? Ігнатку, як думаєш, чим нам потішити твою гостю?

Хлопчисько пожвавився, а Сашка зіщулилася.

– Звісно ж, чай! Я зараз! – кинувся на кухню, забувши про ногу, здивувавши жінку не по-хлопчачому твердим: – Бабусю, я сам!

– Треба ж! Ну, як скажеш…

Перш ніж піти, жінка ще з хвилину замислено оглядала дівчинку, і Сашка під цим вивчальним поглядом стояла ні жива ні мертва. Дівчинка думала: і навіщо вона тільки сюди прийшла? У світ світлих килимів, тихих звуків і смачних запахів? Двічі заштопана на носку діра палала смолоскипом, як і розтягнута на светрику горловина. Важкий погляд Ксюші навіть тут тиснув на плечі, не даючи Сашці забути, хто вона і де її справжній світ. А що як її зараз виставлять із цього красивого й доброго дому, як злодійку, що хитрощами прокралася всередину? Хоча Сашка нічого не брала. Вона ніколи й ніде нічого не брала…

– Алю, що з тобою?

Ігнат увійшов, поставив тацю з двома порцеляновими чашками й печивом на письмовий стіл і подивився на дівчинку. Бабуся вже пішла, вони були самі, і можна було нікого не соромитися, хіба що самого себе і свого бажання.

Він вагався і все ж наважився. Руки в Сашки виявилися холодними, як крижинки, хоч бери та грій. І Ігнат спробував зігріти, несміливо стиснувши їх у своїх гарячих долонях.

– Я не знаю, чого ти боїшся, але не бійся, будь ласка, – тихо попросив і раптом сказав: – Алю, чому?

– Що, чому? – Сашка дивилася просто в очі й рук не забирала. Їй сподобалося несподіване тепло, що йшло від хлопчиська, воно було схоже на подарунок, і вона жадібно його вбирала.

– Чому ти не сміялася, коли я впав на уроці фізкультури? Усі сміялися, а ти ні. Це, мабуть, було смішно — незграбний товстун і баскетбольний м’яч.

Відповідь давно крилася в Сашчиних думках, і зізнатися було неважко. А ще дівчинка пам’ятала, як відчайдушно хлопчисько намагався не розревітися, коли боляче підвернув ногу й не відразу зміг устати. Тоді його забрали зі школи батьки, і Сашка знову йшла додому сама.

– Бо вони дурні, Пуху, і не розуміють, що ти кращий за них усіх.

– Ти справді так думаєш?

– Справді.

Але чай холонув, і Ігнат розсипав на столі солодощі зі шкільного подарунка. Підсунув до дівчинки кращі цукерки.

– Навіщо ти? Це ж найсмачніші! – здивувалася Сашка.

– Ну і що. У мене ще є, смачніші! – Ігнат вибіг із кімнати й повернувся з гарною коробкою в руках. Щедро розкрив її перед дівчинкою. – Спробуй! Ці — мої улюблені!