Розділ 3

Сашка спробувала й вирішила, що тепер вони і її улюблені теж.

– Подобаються?

– Так.

– Алю…

А потім Ігнат розповів, як відпочивав на морі й плавав із дельфінами. Це виявилося майже так само круто, як побачити на власні очі північне сяйво, і якщо Сашка не проти, він зараз увімкне комп’ютер і обов’язково їй покаже, як це красиво. І показав. Внутрішній світ дівчинки тут-таки ожив і вдячно заграв яскравими барвами. А потім Ігнат зізнався, що давно мріє навчитися грати на гітарі, як знаменитий Джиммі Пейдж…

– Як, ти не знаєш, хто такий Джиммі Пейдж, і ніколи про нього не чула? Алю, він же справжній чарівник! Я тобі зараз покажу!

…І що, здається, батьки збираються подарувати йому музичний інструмент уже зовсім скоро, на цей Новий рік.

– Але це, – хлопчисько засміявся, і його ямочки притягнули Сашчин погляд, – звісно ж, велика таємниця! А бабуся випадково проговорилася!

Він дуже здивувався, коли дізнався, що в Сашки немає мрії, і що вона нічого не хоче, і чесно сказав, що так не буває. А потім усе-таки зіграв їй на піаніно веселу мелодію й останню розучену п’єсу — за словами Ігната, страшенно нудну, але Сашка ані крапельки не занудьгувала. Вони обоє навіть не помітили, як тихо за дверима спостерігала за їхнім спілкуванням уся сім’я Савіних, і як швидко летів час. А потім…

У квартирі знову виявилося накурено й пахло кислим, а з кухні долинали схлипи Ксюші впереміш зі сміхом і п’яним зізнанням Дімі в любові. Сашка відчинила двері й прослизнула в дім майже нечутно, не бажаючи порушувати примирення дорослих, але батько все одно впіймав доньку в передпокої й боляче вп’явся в плече сильними пальцями.

– Санько! Стояти! – хрипко проричав, розвертаючи дівчинку до себе. – Сюди йди! Де була? – грізно спитав, дихнувши перегаром.

– Гуляла.

– Без куртки? Бре-ееш. – Батько присів навпочіпки й присунув дівчинку до себе. Заглянув в очі. – Де? Знову на дах забиралася?! Я ж тебе попереджав…

Сашка не відповіла. Так, можна було щось збрехати, але дівчинка не хотіла. Як завжди, дивилася на чоловіка спідлоба, але прямо, стиснувшись у клубок. І тільки душа тремтіла, билася птахом у тісній клітці, боляче ранячи крила об прути. Відчувши смак чужої свободи, вона виявилася готовою заплатити болем навіть за ковток.

– Молодець, – п’яно зареготав Шевцов. – Моя кров, не суча! Могла б і в морду таткові плюнути, так, Санько? Але не зможеш, – він ляснув дівчинку п’ятірнею по лобі, не розрахувавши силу, і потилиця боляче стукнулася об стіну. – Не сподівайся. Ніколи не зможеш! Клянуся, я з тебе всім на заздрість людину зроблю!

Чоловік підвівся, похитуючись, і притягнув доньку до себе. Поцілував у маківку, надовго й з почуттям припавши до Сашки губами.

– Нікому тебе не віддам, – повторив знайомі з дитинства слова, стиснувши крихкі плічка. – Нікому, Санько! – І, ніби отямившись, звично підштовхнув у спину.

– Гаразд, іди. Вважай, що я сьогодні добрий. Одягайся, підеш на вулицю…

– Навіщо? – глухо спитала дівчинка.

– Цигарки закінчилися. Повернешся, сиди в себе, зрозуміла? Нема чого тобі на паскудство дорослих дивитися.

Але перш ніж вечір закінчився й Сашка лягла спати, вона малювала. Сьогодні в її грудях тихою радістю співало маленьке щастя. Дивлячись на листівку в руці, дівчинка простим олівцем наносила на стіну своєї спальні лінії міста майбутнього й як ніколи вірила, що одного дня це місто проступить крізь старі шпалери її особистою казкою, коли вона розмалює його кольоровою крейдою.

А за схожою стіною, тільки поверхом нижче, щасливо всміхався синьоокий музикант, складаючи свою першу в житті мелодію. Її звуки ще були несміливими й тихими, як перші краплі весняного дощу, як боязкі почуття, що штовхнулися в серце хлопчиська, але Ігнат знав — вона обов’язково стане справжньою.

Наступного дня випав пухкий пухнастий сніг. Він падав і падав на землю красивими ніжними пластівцями, і вся дітвора довколишніх будинків висипала надвір. Хлопчисько чекав дівчинку під вікном, і вона вийшла. Вони ліпили сніговика, грали в сніжки й просто дивилися одне на одного. У цей останній день старого року Ігнат зрозумів одну важливу річ, а ще побачив, як Алька усміхається. І почув, як сміється. А ще вона бігала так швидко, що ніхто у дворі не міг її наздогнати.

Алька… Ці канікули стали найщасливішими в їхньому житті. Але все колись закінчується, і Сашчине щастя закінчилося так само раптово, як і почалося.

– Ірино, якщо не помиляюся?

– Так?

– Пробачте, Ірино, можна вас на хвилинку. Я ваша сусідка, баба Ліда з третьої квартири. Гаркуша Лідія Микитівна. Який хлопчик у вас славний. Чула, наче Ігнатком звуть?

– Дякую. Так, Ігнатом.

– Котрий день дивлюся у вікно й милуюся: ну до чого ж вихована дитина! Така рідкість у наш час. І охайний, і вдягнений як лялечка, і ввічливий, а вже який симпатичний! Одразу видно, що з хорошої сім’ї. І батькам не байдуже до сина, як декому. Мені, старій, особливо робити нічого, от і дивлюся у вікно на діток, радію. Дивлюся й онучатам своїм шкарпетки в’яжу — при денному світлі воно зручніше. А тут хлопчик ваш бігає, такий хороший. Уже я-то на людях розуміюся.

– Так, погода чудова, а в школі канікули. Золотий час для прогулянок на свіжому повітрі. Ігнат у нас дуже завантажений навчанням, тож ми з чоловіком тільки раді, що в нього з’явилися друзі і він задоволений.

– Не тільки друзі, а й подруги. Ще років шість, і від дівчат вашому Ігнаткові проходу не буде! Не дай Боже, якась вертихвістка трапиться, зіб’є зі шляху, або з поганою компанією зв’яжеться. За такими дітьми вже зараз око та око потрібне. Життя воно таке — оступився разок, а крива візьми та й виведи на узбіччя.

– Пробачте, Лідіє Микитівно, я не зовсім розумію… Це ви про що?

– Це я про те, дорога Ірино, що не з тією компанією ваш синочок гуляє. Дивлюся, із Санькою Шевцовою з тринадцятої зв’язався. Без року тиждень знайомі, а вже нерозлийвода. А дівчисько це, як дике вовченя. Ні тобі людям здрастуйте, ні тобі до побачення. Нічого про себе не розповість, скільки вже разів намагалася її допитати. Ще маленькою була, блисне сірими очиськами — і втече! Гостинця з рук не візьме! Але звідки там узятися ввічливості й повазі до старших, коли ні рідної мамки, ні баби, щоб навчити. Один татусь, і той п’яниця!

– Зачекайте… Ви про Сашу говорите, з четвертого? Так, я чула від сина, що в дівчинки немає мами.

– Про неї, про кого ж іще! І про її татка! Здоровий кнур, гарний мужик, здоров’я там на два віки вистачить! На будівельному складі вантажником працює. Баби на нього як тічні телиці вішаються. А потім тікають, дурепи, зі сльозами та синцями. А може, він їх сам у шию жене, хто розбере. Так от, цей Дімка Шевцов ще після армії психом повернувся. Мало того, що дитбудинківський, так війна останні мізки відбила — вже не знаю, де він там воював. Кажуть, із ножиком ходить, як справжній бандит! Борька Маслов, електрик наш із другого під’їзду, якось пив із ним у пивбарі, а потім розповідав мужикам, що Дімка два роки найманцем служив на Близькому Сході. Не одну людину власноруч порішив. На ці гроші й квартиру в пристойному місці купив. До нього й зараз типчики шастають — не доведи Господи! Урки, інакше й не скажеш! А не дай Боже, ваш Ігнатко до них у гості зазирне? Ти, Іришу, подумай на дозвіллі. Потурбуйся за синочка-то.

– Господи… С-спасибі.