Розділ 4

До кінця року Савін уже не був тим пухлячком, яким прийшов до їхнього класу, і все ж так і залишився милим і сором’язливим хлопчиськом. Щоки спали, і Вероніка Маршавіна більше не дражнила сусіда по парті товстуном. Та й узагалі ніяк не дражнила. Схоже, їй подобалося сусідство Ігната.

Та й хіба можливо, щоб не сподобалося?

Цікаво, як минуло його літо? Чи бачив він дельфінів? Чи навчився грати на гітарі, як Джиммі Пейдж, адже він так хотів.

– Санько! – грубий окрик. – Санько, сюди йди! Кому сказав, тягни мосли!

Сашка завмерла в передпокої, прислухаючись до голосів на кухні й до звуків пиятики. Багато з цих звуків вона навчилася розрізняти ще років у п’ять.

Батько зі стуком опустив чарку на стіл і звернувся до друга:

– Ти, Володько, мене життя не вчи. Не треба. Я в цьому житті лайна сьорбнув стільки — не виблювати. Во! По ковтку! Дитбудинок, інтернат, з вісімнадцяти років по гарячих точках, чого тільки не бачив. Поки служив, дружина, бл*дь, кувиркалася з кобелями, думала, живим не виберуся. Усе, паскуда, красивого життя хотіла, не інтернатського. Отримала! Як підібрав при дорозі з голою дупою, так і викинув. Саньку свою в чужих людей забрав, а Наташці сказав, якщо не віддасть — порішу! Віддала бл*дь, ще й просила сильно не бити. Документ про відмову підписала. Тепер у мене з бабами розмова коротка — не подобається, на хер! А для своєї Сашки я один цар і Бог. Ось вона в мене де, вся в кулаці! Кажеш, ще трохи й буде потрібен пацан-захисник?.. Не потрібен. Я з неї ось цими руками людину виліплю. Жодна сволота не скривдить. Санько! Твою мать! Ти де?

Сашка увійшла до кухні й зупинилася. Насторожено глянула на чоловіків.

– Воване, ти бачив фільм «Сліпа лють»?

– Хто ж його не бачив? Звісно.

– О-ось! – Дмитро Шевцов задер палець угору, осоловіло кліпнувши. – Це річ! Зараз і ми з тобою кіно дивитися будемо. Доцю, іди сюди й рушник неси, – п’яно проричав. – С-сашко! – міцний кулак грубо обрушився на стіл, але дівчинка не здригнулася. – Живо!

Довелося принести. І відступити до дверей, зібравшись.

Батько важко підвівся і, хитаючись, став горою біля стіни.

– Дивись, Воване, – смикнув Сашку за плече до себе, не помічаючи її опору. – Зараз моя донька тобі покаже, який тренер у неї татко і як треба відповідати кривдникам.

– Тату, я не хочу, – дівчинка спробувала заперечити. – Мені треба кімнату прибрати перед школою.

– А тебе ніхто не питав. Рота закрий і рушник давай!

Віддала. Батько накинув його на очі, пов’язав довкола голови доньки, туго стягнувши на потилиці вузлом разом із довгими пасмами волосся. Розкрутив за плечі. Гарикнув десь над Сашчиною головою, поки вона намагалася впіймати рівновагу, скинувши руки й чіпко втискаючи в підлогу пальці босих ніг:

– Бий!

– Я не можу…

– Голосніше!

– Я не хочу!

– Слухай, Дім, – із тривогою й розгубленістю в голосі озвався зі свого місця гість, навіть чарку відставив. – Перестань. Досить дівчину цькувати. Ну, випили, ну, ляпнув зайвого. Вона-то тут до чого? Навіщо їй твоє лайно? Соплячка ж зовсім.

– Моя справа! – Шевцов холодно зупинив друга риком. – Тут вирішую я! Ти, Воване, з інтернату не тікав і не знаєш, що таке вулиця. Вона таких соплячок любить. Сьогодні татко є, а завтра нема. Хочу знати, що її ніхто не скривдить. Ну, бий, Санько, кому сказав! Думаєш, якщо писком удалася, то тобі в цьому житті боятися нікого?

– Тату, я…

Зла п’ятірня обхопила вилиці, урвавши дівчинку на півслові, і відшвирнула назад. Долоня опустилася на обличчя ляпасом, — ударивши ще не боляче, але при чужому покарання осліпило. Обпекло соромом, скип’ятило кров і поповзло грудьми та шиєю червоними плямами. Дихання вмить порвалося, вириваючись із легень клаптями.

– Ну, давай, розмазне, реви! Реви, твою мать, якщо не можеш ударити! Що тобі там Нінка наобіцяла? Чого на доріжку дала? Мабуть, грошей на пензлі з щурячих хвостів і фарби?.. Хрін тобі, а не фарби! Побачу, що купила, — у горлянку запхаю, а з дупи витягну!

Сашка завмерла, відчуваючи, як пальці стискаються в кулаки й тремтять ноги.

– Востаннє попереджаю, Санько, – прошелестів змієм батько. – Ти мене знаєш. Не вдариш ти — вдарю я. А гроші заберу й проп’ю.

– Ні!

Ще один ляпас, уже сильніший, знову відкинув назад. Голова мимоволі мотнулася вбік, але ноги втримали. Сильні руки схопили за плечі й струснули.

– Ще й як так. Ну давай, вріж! Захисти своє! І дивись, не промахнися. Вважай, що в тебе є одна спроба, а потім…

Батько не встиг усього на частку секунди. Сашка вдарила ногою в коліно, п’ятою в саму чашечку, і тільки потім у пах і в живіт. Розуміла, що до оскалених у бороді зубів не дотягнеться, а то б спробувала вибити. Зірвала з волосся рушник і жбурнула батькові в обличчя. Він має рацію: могла б — плюнула. А так просто завмерла, важко дихаючи. Волосся розсипалося по плечах, сльози душили, але ревіти собі заборонила, і погляду не відвела. Знала, що від насмішок буде тільки гірше.

– Твою мать, Шевцов, та ти з глузду з’їхав! – озвався гість від столу з хмільним захватом. Куди поділися його розгубленість і тривога, хитнувся вперед, роздивляючись Сашку. – Я до останнього не вірив, що зможе. Але який характер і швидкість. Ти кого з доньки зібрався виростити? – засміявся. – Ніндзя?.. Чорт, повірити не можу. А на мордашку — сущий ангел, не те що ти — псих. Гарна дівчина росте.

– Худа. Тільки дарма все літо в Нінки просиділа — сама шкіра та кістки. А баби все суки трапляються, хоч би одна відгодувала, – батько підійшов до доньки й притиснув дівчинку до грудей. Розкуйовдив п’ятірнею волосся, таке саме густе, як у нього, але світліше й м’якше. – Ну все, Санько, все. Іди у свою кімнату! – підштовхнув доньку в спину. – І не переживай. Купиш собі, що там тобі тітка дала. Забирати не стану.

Чоловік підійшов до столу й важко опустився на табурет. Закурив цигарку, у глибокій затяжці майже відразу струсивши попіл на клейонку. Відвернувся, ніби забув про доньку. А Сашка не відразу отямилася. Усе стояла й дивилася на батька.

– Іди, Санько, кому сказав! – гаркнув Шевцов, не витримавши на собі прямого погляду. Звернувся до гостя, здіймаючи над чарками пляшку горілки: – Давай, Володько, хильнемо ще по одній! Хтозна, коли побачимось.

Батько не зупинив. Навряд чи почув, як вона вийшла з квартири й причинила за собою двері. Піднялася на останній поверх повільно, не поспішаючи, у сонній тиші дому перебираючи сходинки босими ногами. Тінню ковзнула вздовж стін і так само тихо, як привид, шмигнула в люк і видерлася на дах. Дихати відразу стало легше.

Зорі світили яскраві. Великі. Далекі. Мерехтіли в ночі особливим вогнем безлічі сузір’їв — вічні й незворушні. Ще по-літньому високе небо манило, і Сашка закинула голову, широко розплющила очі, вдивляючись у його бездонну глибину. З чим би вона сюди не приходила, у цій глибині все тлінне завжди розчинялося й зникало, стиралося з пам’яті Всесвіту, ніби на секундних стрілках часу ніколи не існувало ні її, ні батька, нікого. Тільки зорі й небо. Народження наднової й розсип безкраїх галактик. Решту домалює уява.