Розділ 4

Дівчинка безстрашно підійшла до краю даху й розкинула руки. Вітер ніби тільки цього й чекав, підхопив її волосся, заграв пасмами… Чайка. Вона Чайка. Сашка заплющила очі й уявила море, якого ніколи не бачила, — синє й безкрає. Ось воно, розлилося за горизонт і хвилюється під нею — живе, могутнє. Перекочує хвилі з пінними бурунами, розбиває їх об скелі або вихлюпує на берег, і вони розтікаються камінням сварливим шелестом. Відповзають із видихом, перекочують прибережний пісок і гальку, залишаючи по собі пінні язики.

Шум моря здатен доповнити тільки крик чайок, і він лунає, здається, звідусіль — високий і горловий: кра-а, кра-а… Горді голови піднімаються, розправляються біло-чорні крила, і сотні сильних та вільних птахів зриваються зі скелястих урвищ, щоб кинутися в морську безодню, а потім злетіти вгору. Кра-а, кра-а…

Як же хочеться скрикнути й злетіти разом із ними. Відчути на собі хмару солоних бризок і зникнути в цьому неосяжному морі чорною цяткою, назавжди злившись із небом. Як же хочеться…

Коли за годину Сашка засинала у своїй кімнаті, умиротворена блиском зірок і мрією, вона думала, що вона найщасливіша людина на світі. Бо вже завтра обов’язково купить найкращі фарби й намалює новий світ. Обов’язково намалює…

Уночі двері відчинилися, і Сашка схопилася. Батько рідко заходив до неї в кімнату, і неясний шурхіт та легкий скрип вирвали дівчинку зі сну.

– Тату?

Ні, не батько. Але Шевцов відреагував швидко. Заткнув гостеві долонею рота й ударив під ребра. Коли мужик осів на підлогу, витягнув у коридор, схилився над ним і вгатив кулаком в обличчя — швидко й жорстко, Сашка навіть зрозуміти нічого не встигла. Тільки почула хрипке:

– Дімо, твою мать… Ти що подумав?

І грубе батькове:

– Вставай, Володько. Проведу. Дорогою поясню «що».

– Тату?

– Спи, Санько! Спи! Ми вже йдемо.

Вона скучила за хлопчиськом, дуже, але намагалася не озиратися, хоча всю дорогу до школи відчувала за спиною його присутність. І все ж не втрималася, коли Савін пройшов повз Маршавіну й сів за останню парту в сусідньому ряду, — озирнулася, знайшла поглядом сині очі. Уважно й довго вдивлялася в них, у його обличчя, переконуючись, що він залишився колишнім, тільки схуд, але такий самий симпатичний і милий.

– Привіт, – Ігнат їй усміхнувся, а Сашка змусила себе відвернутися, але серце ще довго стукало, повторюючи звук його голосу. Одне просте й коротке слово: «Привіт… Привіт… Привіт…».

«…Ти, Іришу, подумай на дозвіллі. Потурбуйся за синочка-то. Я ж про хороших людей турбуюся!.. Бач ти, вовченя з курчам…».

Чому він увесь час дивиться на неї? Он як дівчата сьогодні причепурилися, куди там Сашці. Кіра Крапівіна підстриглася, Свєта Авдюшко боязко підфарбувала білясті війки, а Вероніка наплела кіс із стрічками, невдоволено фиркнула, задерши носа, коли на запитання вчителя: «Савін, ти чому від Маршавіної пересів?», він відповів:

– Вибачте, Тамаро Михайлівно, але мені тут зручніше. Коли я сиджу близько до дошки, у мене болять очі.

– Треба ж. Уперше чую про таке.

– Так, у мене особливий випадок. Наслідки дитячої гіперметропії.

– Тобто? Поясни.

– Іноді повертається далекозорість. Але ви не хвилюйтеся, лікар порадив просто не напружувати зір, тож мені звідси все чудово видно.

Савін сказав і вперто глянув на Сашку — не пересяде й дивитися не перестане. А вона здивувалася: коли це він став таким балакучим?

У коридорі, дорогою до їдальні, зустрівся Чвирєв. Побачивши Шевцову, хлопець відійшов від друзів і заступив їй дорогу, звично вишкірюючись. За літо він виріс на пів голови й тепер височів над дівчинкою, поважно хизуючись зростом.

– Привіт, Чайко! Давно не бачилися. Сперечаємося, ти мене шукала! – сказав і засміявся.

За ці канікули Артур став справжнім красунчиком, у всякому разі так казали дорослі подруги його брата, і йому це дуже лестило.

Хтось зі старших дівчат захихикав, задивляючись на раптом подорослішого однокласника, і Сашка теж подивилася. Правда, байдуже й холодно, неохоче виринаючи зі своїх думок. Ні, не думала. Навіть не згадувала. Відповіла з усмішкою, але чесно:

– Розмріявся, Чвирєв. Ти для мене порожнє місце. Дай пройти!

Задирака не образився. Така перепалка з Шевцовою вже багато років була в них у порядку речей. Йому це навіть подобалося.

– У мого старшого брата є свій гараж і мотоцикл, хочеш, увечері покажу? – несподівано запропонував. – Ми йдемо туди з друзями.

– Не хочу.

– Постій, Чайко! – Чвирєв зупинив її, коли Сашка вже зібралася його обійти, схопивши за лікоть. Раптом серйозно спитав: – Куди ти їдеш кожного літа? Тебе ніколи немає у дворі, я знаю.

– У село. Доїти кіз і полоти город. Можу й за курми прибрати, якщо треба.

– Ну ти даєш! – хлопець голосно розсміявся, ніби з жарту, а Ігнат прислухався, навіть із кроку збився. Йому теж було дуже цікаво дізнатися куди.

Це літо виявилося найдовшим літом у його житті. Болісно довгим. Не минало й дня, щоб він не думав про Альку. Не згадував прохолодні тонкі пальці у своїх долонях і щасливу усмішку, яку дівчинка зрідка йому дарувала. Потреба бачити її зводила з розуму, а сусідка, одного разу поїхавши, усе не поверталася. Мама чітко дала синові зрозуміти, що не рада цій дружбі, і Ігнат закрився у своїх переживаннях від батьків. Але рятувала музика. Тільки наодинці з нею можна було бути відвертим, мріяти й сподіватися. І, звісно, він давно знав причину своєї туги.

Отже, влітку Алька була в селі. Чомусь Ігнат зовсім не здивувався цій новині й відразу зрозумів, що дівчинка не збрехала. Він би й сам із задоволенням опинився з нею в селі. Сходив би по гриби й на річку, і за курми прибрав би, якщо треба. Він би навчився, подумаєш! Дарма цей дурень Чвирєв сміється. Проводити час поруч з Алькою було б куди веселіше й цікавіше, ніж на нудному Кіпрі. Він тільки обгорів там і весь час нудьгував.

– Чвирєв, якщо ти не відпустиш мою руку, я зроблю тобі боляче.

– Ти? – слова худенької Сашки прозвучали самовпевнено, і високий хлопець зареготав. – Спробуй, Чайко! І я зламаю твої крила! – пообіцяв, наступаючи на дівчинку, але йому завадили.

Ігнат і сам не зрозумів, як опинився з кривдником на підлозі. І коли той розбив йому губу, теж не помітив. Тільки відчув удар потилицею об підлогу й почув збоку:

– Атас, географічка йде! Артуре, кидай Пухкого! – і руки Чвирєва його відпустили. А може, відпустити його змусила Алька, коли втиснула коліно в спину старшокласника й вп’ялася пальцями в темне волосся, стиснувши його так сильно, що той скривився від болю й скрикнув:

– Чайко, дурепо, боляче ж!

– Краще відпусти його, Чвирєв! Бо гірше буде!

– А тобі-то що до нього?

– Не твоя справа!

Усіх розігнала вчителька географії. Суворо прикрикнула, відправила по класах і пригрозила повідомити прізвища директору.

– Савін, ну від тебе-то я такого не очікувала. Чвирєв!

– Та це він на мене впав! Першим накинувся! Маріє Костянтинівно, чесне слово!

– Савін?

– Ні. Я випадково спіткнувся.

– Шевцова, ну, а ти що скажеш?

– Нічого. Я просто повз ішла.

– Ясно.

Вони знову поверталися зі школи разом. Ігнат наздогнав, а Сашка промовчала. Йшли довго, не поспішаючи, не дивлячись одне на одного, але іноді торкаючись плечима, і все одно дорога здалася короткою. Коли увійшли до під’їзду й піднялися на кілька сходових прольотів, він раптом неголосно покликав її:

– Алю, зачекай.