Розділ 4

Сашка зупинилася, повернулася, і їхні очі зустрілися. Вона вперше за довгий час заговорила з ним так, ніби вони знову були близькими друзями.

– Пуху, йди додому, на тебе мама чекає. І краще не скаржся, скажи, що впав. Інакше буде тільки гірше. Дарма ти вліз, тобі з Чвирєвим не впоратися.

– Алю, але я хотів спитати…

Дівчинка вперто хитнула головою.

– Не треба. Нічого не змінилося, чуєш? Нічого. А мені час додому.

– Але чому? Алю, чому?

Ігнат ступив уперед, а Сашка ковтнула. Якби не стіна — відступила б, злякавшись раптом цієї близькості, коли в тиші під’їзду їх розділяв один крок. Зараз вона б теж дуже хотіла знати: «Чому?» Чому замість того, щоб піти, вона відчуває в горлі дивну гіркоту? Вони ж іще діти, звідки взялося це щемке для душі почуття, ніби на порозі зустрічі їм знову треба розстатися.

– Сам знаєш. Бо я — це я. А ти — це ти.

– Дурниці! І що? Яка різниця?

– Велика. Вони так не думають, – невизначено сказала Сашка. – І я теж.

Ці двоє ще не все домовляли й не все розуміли. Не сміли, не знали слів, заповнюючи паузи мовчазними поглядами. Але потреба порозумітися була, і це теж здавалося дивним.

Сашка відвернулася першою й стала підніматися сходами, але Ігнат наздогнав.

– Алю, зачекай! Будь ласка, візьми! – розкривши рюкзак, дістав і сунув їй у руки просту картонну коробку, розміром удвічі меншу за зошитовий аркуш. – Це тобі.

– Що це? Навіщо?

– Сувенір. Просто так.

– Що? – здивовано видихнула Сашка, але Ігнат уже збіг униз, злякавшись, що вона передумає брати подарунок.

– Алю, тільки не відкривай зараз, – попросив, – удома подивишся. Якщо прислухатися, то вона шумить.

– Постій, Пуху!

Він спустився на поверх, але, звісно, дивився на неї.

– Скажи, а ти… Ти навчився грати на гітарі? Хоч трохи, як хотів?

Ігнат усміхнувся, і ямочки на щоках ожили. При погляді на них у Сашки радісно стрепенулася душа.

– Так! Звісно, я ще не все вмію, і багато чого треба навчитися, але я стараюся. І навіть пісню вигадав! Якщо хочеш, я міг би тобі зіграти.

Він міг би їй зіграти…

Сашка раптом спохмурніла й відсахнулася від перил. Відвернувшись, швидко попрямувала до своєї квартири.

– Бувай, Савін. І не чекай мене завтра вранці! Усе одно з тобою до школи не піду!

А вночі батька знову мучив кошмар. Це траплялося нечасто, вони були в домі самі, і Сашка поспішила на допомогу.

Шевцов був п’яний і метався по підлозі. Чи то повз, чи то качався — у напівтемряві батькової спальні вона так і не зрозуміла, тільки почула хрипкі стогони й короткі вигуки. Це могло тривати до ранку й налякати сусідів, і Сашка увімкнула світло, схилилася над чоловіком і затормосила його, повторюючи гучним шепотом:

– Тату! Тату, прокинься! Будь ласка, прокинься! Ти голосно говориш, так не можна!

Міцна лапища злетіла з підлоги й обхопила худу Сашчину шию. Очі так і не розплющилися.

– Сука! Уб’ю! Задавлю, гниду! Увесь десант поклали, а спитати нема з кого! Хто за них відповість, хто?.. Уб’ю!

Це сталося не вперше, пальці на шиї зімкнулися, і Сашка вдарила батька в обличчя так, як він учив, — прямим ударом, з усієї сили своїх тонких рук. Із носа потекла кров, але чоловік отямився. Осоловіло глянув…

– Санько?

– Я, тату.

– Зникни, поки не придушив, – прохрипів і затих, упавши обличчям у підлогу. – Зараз прийду до тями.