Розділ 5

Прийде, Сашка не сумнівалася. Завжди приходив. Головне, що напад уже минув. Пролежить так годину чи дві, а може, до ранку, вип’є два кухлі міцного чаю, прийме крижаний душ і піде на роботу.

Дівчинка встала й вимкнула світло. Накинула на батька плед. Її рукам було під силу зупинити його, але не під силу підняти дорослого чоловіка й укласти в ліжко.

Вона повернулася до своєї кімнати й причинила двері. Ніч була глибокою й тихою, спати не хотілося. Сашка підійшла до столу й увімкнула настільну лампу. Коли світло засвітилося, повільно опустилася на стілець і простягнула руку до невеликої картонної коробки. Присунула її ближче й ще з хвилину дивилася, погладжуючи кришку пальцями, не наважуючись відкрити.

Вона вже знала, що там, — подивилася, щойно принесла подарунок у дім і залишилася сама, але саме тому, що знала, відкривала коробку тепер особливо обережно, запам’ятовуючи відчуття із затамованим подихом. Тільки залишившись наодинці з собою, сміючи себе спитати: «Невже це й справді все для неї? Для Сашки?»

У коробці лежала морська мушля рапани завбільшки з невелике яблуко, дуже гладенька й гарна. Напевно, Пух привіз її з найсправжнішого моря. А ще цукерки. Її улюблені, ті, якими Ігнат пригощав, коли вона була в нього в гостях. І нехай вона не запам’ятала їхньої назви, це були вони — цукерки з найсмачнішого чорного шоколаду в алій фользі, які одного разу Сашці так сподобалися. Вона дістала їх і виклала на чистий аркуш паперу, подивилася, як красиво білизна відтінює золото алої обгортки, але так і не торкнулася. Пізніше знову все склала в коробку й сховала, щоб наступної ночі знову відкрити.

У руці залишилася підвіска з білого металу у формі крил, що висіла на тонкому шкіряному шнурку. Сашка не відразу наважилася її вдягнути. Усе дивилася й дивилася, поклавши на долоню, у світлі настільної лампи, дивуючись простій красі. Навіть не здогадуючись, що, вивчаючи її пальцями, усміхається.

Наступного дня Сашка отримала від долі ще один подарунок, і усмішка померкла.

Повернувшись увечері з роботи, батько був тверезий і незвично спокійний. Він приніс у дім щит, збитий зі свіжих соснових дощок, і новий врізний замок. Провозившись допізна зі стамескою та молотком, поставив його на двері Сашчиної спальні, мовчки повечеряв і покликав доньку до себе.

– Коли в домі чужі, а я п’яний, замикайся, Санько. Зрозуміла? Навіть якщо баби.

– Так.

– А зараз тримай. Час навчитися постояти за себе самостійно, без татка. Швидкість у тебе є, а сили завжди бракуватиме, на відміну від виродків. Я не хочу, щоб мою доньку колись скривдили.

Шевцов вручив доньці ніж, фінку, і пояснив, що таке фінський хват. Тепер вечорами в Сашки з’явилося нове заняття — метати ніж у сосновий щит із різних положень рук і стійок ніг. Сашка підозрювала, що батько з’їхав з глузду. Бачила в його темних очах той самий відблиск вогню божевілля, що, раз спалахнувши, не згасне, поки не спалить людину дотла, але розуміла, що сперечатися марно. Він справді був її цар і Бог.

Наступні два місяці батько взагалі не пив і не приводив у дім жінок, відточуючи майстерність доньки з упертістю вчителя, одержимого ідеєю. Знову й знову змушуючи свою здібну доньку-ученицю брати до рук ніж і знаходити ціль. Двоє божевільних, замкнених у стінах їхнього безумного світу, вони жили своїм життям, готуючись до невідомої війни. Двоє небезпечних дикунів у замкненій зсередини клітці — вовк і його вовченя.

Ні, люди не помиляються, коли прагнуть триматися від таких вигнанців подалі. Вони відчувають їх шкірою і відгороджуються частоколом. Діти — продовження своїх батьків, відображення їхніх сподівань і надій. Які батькові надії могла втілити в цьому житті Сашка? Не дати себе скривдити? Гострий розум дівчинки швидко розкладав усе по місцях, і внутрішнє світло тьмяніло. Світ яскравих барв і білосніжних єдинорогів тьмянів під сірими клаптями дійсності.

У цей час Сашка не могла ні на кого дивитися: ні на гарніших із кожним днем дівчат-однокласниць — милих і симпатичних реготушок, які дедалі частіше задивлялися на хлопців, ні на Ігната. Особливо на нього. Він теж змінювався. Що темнішою ставала Сашка, то світлішим Пух. До нього тягнулися, хотіли уваги. Він більше не був новеньким у класі, він став своїм. У цьому хлопчиську жив світ, здатний притягувати душі, і це теж відчувалося шкірою. Порятунком стало навчання, а ще вікно класної кімнати, у яке дівчинка могла дивитися годинами під час нудних уроків, замкнувшись у собі. А десь зовсім поруч дзвінко реготала Ніка Маршавіна, граючи в голосі кокетливими нотками жіночності, що прокидалася. Уже краще б Пух повернувся до неї за парту. Або звернув увагу на Крапівіну. Чому він досі сидить сам?

Коли в Сашки почало виходити, батько нарешті заспокоївся. Відібрав стару фінку й подарував справжній ніж — чорний, тонкий, із довгим викидним лезом. Зовсім не схожий на його армійський ніж, який вона не раз бачила, — широкий, із масивним руків’ям і з зазубреним, усіченим лезом, схований у потертому чохлі.

– Це тобі, Сашко, не китайська підробка. Дорогий бойовий трофей. Якщо треба — тактична зброя. Ось цей шрам під шиєю на ключиці — від нього, а більше тобі знати не належить. Воронована сталь, фронтальний викид клинка, потужна пружина й надійний запобіжник. Такий ніж не кожен собі може дозволити. А по зубах він одиницям. Тут механізм працює як думка. Викид леза відбувається миттєво. Будь обережною і привчи до нього руку. А бити я тебе навчу…

– Тату, я втомилася. Мені не хочеться…

– Та хто тебе питає! – звичний рик Шевцова, і сильні пальці боляче стиснули крихке плече, притягнувши дівчинку ближче під гострий погляд темних батькових очей. – А вити від безсилля — хочеться?! Ревіти, що не здохла?! Дізнатися, що таке слабкість і приниження, хочеться? Думаєш, такого, як Володька, зупинять твої зуби чи крик? Чи сподіваєшся, що татко завжди буде поруч?.. Запам’ятай: ти ніщо проти грубої сили. Ганчірка! Але навіть ганчірка може відповісти, зігравши на видимій слабкості, якщо її не застануть зненацька.

Сашка не була б донькою свого батька, якби не процідила у відповідь крізь зуби, вирвавшись із його хватки:

– Я не хлопчисько! Я тобі не хлопчисько, ясно! – вигукнула радше душею, а не голосом, і затихла, стиснувшись у сталевий клубок.

Шевцов рвонув доньку за шкірку й штовхнув до дзеркала. Грубою рукою закинув угору точене підборіддя. Виріс горою за спиною, змушуючи її дивитися на своє відображення. У ці дні він був особливо безумний і зібраний. Натягнутий, як сухий сучок, що от-от лусне під поривом сильного вітру. Таким батька Сашка бачила рідко й знала, що зараз він справжній.

Краще б випив. Сашка як уміла, молила про це Бога. Їм обом стало б легше. Або подругу собі привів. Так, краще жінку. Тоді б він напевно зміг забутися й залишити її в спокої.

– Подивися на себе, Санько. Добре подивися! Колись я вчив тебе завжди дивитися в очі й не ревіти. Ти засвоїла урок. Думаєш, цей урок був потрібен мені? Думаєш, слабка ти потрібна цьому життю?.. Ця сука тебе проковтне, перетравить і викашляє. Бо ми для неї ніхто. Пил! І все ж у тебе перед нею є одна перевага. Що ти бачиш у своїх очах? Говори!