Розділ 5

Сашка втупилася в дзеркало. Окинула похмурим поглядом невисоку, худеньку дівчинку з непроникним обличчям, на якому не відбивалися почуття. Найімовірніше, саме таким був Кай, коли його серце зла Снігова Королева перетворила на шматок льоду.

– Нічого.

Шевцов засміявся. На відміну від Сашки, у його думках і серці ніколи не було місця казці. Він міг би багато чого розповісти їй про силу духу й людську слабкість. Про тих, хто ламався сам, і кого ламали. Зараз, дивлячись у сірі очі своєї доньки, що дивилися на нього прицільно, він був задоволений.

– Ні, ти не хлопчисько, Санько. Якби ти була хлопчиськом, я б навчив тебе зубами захищати своє, як навчили мене. А я вчу тебе захищатися. Вловлюєш різницю?

– Так.

– Голосніше!

– Так, тату!

– Добре. Ти народилася розумною й сильною, Санько. Я б тебе ні на одного пацана не проміняв. Не дай себе скривдити жодній сволоті. Ти мене зрозуміла?!

– Так!

– А зараз досить витріщатися. Іди на кухню! Молока, чи що, випий. Плечі зовсім худі…

Уночі Сашка знову піднялася на дах. Довго стояла на краю під поривчастим вітром, накинувши на плечі плед, дивлячись перед собою в порожнечу. Небо, ніби знаючи, що дівчинці не до зірок, сховало їх під низьким склепінням, затягнувши місто щільною пеленою хмар. Було так темно й тихо, що Сашці здавалося: ступи вона далі, ця густа темрява легко втримала б її високо над землею.

Вона ступила вперед, заплющила очі й вдихнула повітря на повні груди. Холодне й колюче, воно тут-таки обпекло легені, і Сашка шумно видихнула. Відступила, похиливши голову, коли неслухняні пальці знайшли й стиснули підвіску на грудях.

Чортів Пух!

– Алю!

– Не називай мене так, Савін.

– Сашо, постій…

– Чого тобі?

Він наздогнав її біля дверей міської бібліотеки й гукнув. Значить, знову йшов слідом.

– Можна з тобою? – спитав, збігаючи сходинками.

– Ні.

– А я все одно піду, – відповів несподівано вперто. – Мені потрібні ноти для гітари. Раптом тут є нотний архів?

Коли просиділи понад годину за різними столами в читальному залі, пройшли вулицею й підійшли до дому. Сашка холодно сказала замість прощання:

– Знайшов свої ноти?

– Знайшов.

– От і добре. Більше, Савін, за мною не ходи!

– Алю!

– Я ж просила не називати мене так.

– Сашо, зачекай.

– Ну, чого тобі, Савін?

Було перше січня, під ногами хрумтів сніг, а вдома чекав п’яний батько з новою подругою. Сашка поверталася з магазину з буханцем хліба в руках і пляшкою горілки в пакеті, коли Ігнат зустрів її у дворі будинку — добре вдягнений домашній хлопчисько, милий і симпатичний, як ніхто інший.

– З Новим роком, Шевцова! – усміхнувся, підбігши, і дівчинка зупинилася. – Сашо, – сказав без ніяковості, – ходімо в кіно? Я тебе весь ранок чекаю.

Що? Сашка не відразу знайшлася, що відповісти.

– Ти з глузду з’їхав, Савін? – спитала здивовано, але надія несподівано штовхнулася в груди, і очі широко розплющилися.

– Анітрохи! Ходімо! Сьогодні свято, а попереду канікули! А хочеш, просто в парку погуляємо? Там напевно класно! Дивись, скільки снігу навалило!

Снігу нападало вдосталь, сонце стояло незвично високо для зими, і очі хлопчиська в навколишній білизні здавалися синіми-синіми.

З під’їзду вивалився батько. Вийшов, п’яно похитуючись, закурив, утупившись у парочку, — широкоплечий і скуйовджений після нічної пиятики з друзями. Малоприємний тип із помітною щетиною на обличчі, від якого точно слід триматися подалі.

Ігнат перевів погляд на чоловіка, і Сашка озирнулася. Помітивши розгубленість на обличчі хлопчиська, повернулася, інстинктивно затуливши його собою.

Шевцов затягнувся цигарковим димом і примружив темні очі: невже сп’яну здалося? Сунувши руку в кишеню куртки, повільно підійшов до підлітків, пильно роздивляючись Ігната.

– Це хто такий? – безбарвно спитав у Сашки.

– Однокласник.

– Чого хоче?

– Час дізнатися.

– Сказала?

– Ні. У мене немає годинника.

– Логічно.

Від батька пахло спиртним, знайомо віяло небезпечною силою й неблагополуччям, і щоки Сашки почервоніли.

– Ти чув? – чоловік звернувся до Ігната, що стояв позаду доньки. – Вона не знає, котра година. Іди собі, хлопче, куди йшов. А ти, Санько, марш додому! – грубо розпорядився. – Віднеси на стіл те, по що тебе послали!

Він дуже здивувався, коли Сашка тихо, але вперто заперечила.

– Ні. Спершу ти йди, тату. Я зараз прийду.

Дивитися на Ігната не стала — дивилася в обличчя батькові. Дівчинка й так відчула напруження в хлопчиську, щоб іще побачити розчарування в його очах. Вона не озирнулася й нічого не сказала, коли за хвилину пішла слідом за батьком, залишивши Ігната самого стояти й дивитися їй услід.

Кіно? Треба ж, і як тільки придумав? Знайшов компанію! Та й у чому йти? У своїй курточці й шапці Сашка й сама виглядала як хлопчисько. Хіба з такими дівчатами в кіно ходять?

Якщо раніше не розумів, то сьогодні напевно зрозуміє, що з нею дружити не можна. Не з такою, як вона, — донькою свого батька. Але при думці про те, що Савін більше ніколи не покличе її на ім’я, серце в Сашки сумно стиснулося. І все-таки так буде краще. Адже краще ж? Люди не можуть помилятися?

Ні, вони не пішли в кіно й не пішли в парк. У ці канікули дівчинка сама гуляла вулицями міста й малювала, і добре, що ніхто не бачив її малюнків. Монстри на них оживали, були як справжні. Вони ховалися в щілинах і носили маски — такі самі страшні й самотні створіння в людському світі, як вона.

Пролетіла зима, закінчувалася весна. Дівчинка за сусідньою партою залишалася такою ж неговіркою, спокійною й холодною. Ігнат міг скільки завгодно ходити за нею, вона його зовсім не помічала. Іноді просто зникала, зриваючись на біг, і завжди відводила погляд, коли вони опинялися поруч.

Ігнатові подобалося її роздивлятися. Пряму спину й схилений до зошита тонкий профіль із ніжною, але гордою лінією підборіддя. Акуратне вухо, за яке вона заправляла довгі пасемця волосся, коли вони вибивалися з хвоста. Він легко міг відтворити в пам’яті будь-яку рисочку її обличчя. Уперто стиснуті губи, які вміли всміхатися так, що завмирало серце. Ніс із ледь помітним розсипом веснянок. Глибокі й розумні сірі очі — зазвичай із холодною крижинкою, а іноді, коли вона дивилася на нього, з м’якою зеленню. Він пам’ятав. Нехай він не бачив її вдома, але він бачив Сашку в школі й радів цьому. І в нього ніяк не виходило її забути. Ніяк.

– …Ваню, треба щось робити. Мене непокоїть ця сусідська дівчинка. Ігнат увесь час її виглядає, стирчить у вікні опудалом. Мені здається, що вона йому подобається. Я вже не раз пробувала з ним говорити, намагалася пояснити, що це знайомство для нього небажане і ми різні люди, але наш син мене не чує! Зовсім!

– І що?

– Як, що! Вона ж неблагополучна! Бігає як шибайголова, дивиться букою. Ніколи не привітається! Ще й сім’я неповна, батько один виховує. Господи! Ти бачив цього батька? Алкоголік! Кого він може виростити і що дати дитині? Мало того, що сам не просихає, так ще й нових подруг щотижня до себе приводить. Сусіди не сліпі, брехати не стануть. Не здивуюся, якщо в них там справжній притон! І ти хочеш, щоб наш Ігнат знався з такими людьми? Та як вони взагалі опинилися в пристойному будинку, зрозуміти не можу! Що наш син знайшов у цій Саші?

Ігнат почув, як його батько розсміявся.