Глава 4

Я повільно повертаю голову й бачу його біля нашого столика. Просто зараз.

Він стоїть і дивиться на мене, наче для нього це звичайна річ — підійти до нас під час обіду й заговорити. У руках у нього паперовий пакет із ланчем, і він піднімає його, показуючи на місце поруч зі мною.

— Ти не проти, Ешлі, якщо я складу вам компанію? Їсти хочу жахливо.

Закарі незворушно розправляється з тако, але піднімає долоню, вітаючи хлопця, і Джейк теж напружено киває йому, поки він чекає моєї відповіді.

— Ой, з-звісно не проти! Сідай!

Метью бере стілець біля сусіднього столика й присуває до нашого. Сідає, спершу поставивши на стіл свій ланч. Знявши з плеча рюкзак, вішає його на спинку мого стільця, а я стежу за ним і розумію, що дивно відчуваю його в колі своїх друзів і поруч із собою — по-новому, чи що. І зовсім не знаю, як бути.

Зате він знає. Повернувшись до мене, запросто обіймає мене за плечі й легко цілує в губи.

— Привіт, Еш. Виявляється, тебе неможливо впіймати в школі, а повідомлення ти не читаєш. Щойно була і, кажуть, уже немає її!

Що? Він мені писав?

Дівчата щосили витріщаються на нас, а я раптом червонію під їхніми поглядами.

Та що там! І не під їхніми поглядами теж, бо зараз половина присутніх у їдальні старшокласників, забувши про їжу, спостерігають за нами. За тим, як Метью Палмер відкрито цілує Ешлі Вілсон. І не на якійсь божевільній вечірці, коли в половини народу помутніння в голові, а в школі! При всіх! А це зовсім не одне й те саме.

Я нічого не відповідаю, не знаючи, як приймати увагу Метью, і він вирішує за мене сам. Провівши великим пальцем по моїй щоці, зміщує долоню на потилицю й розуміюче всміхається кутиками рота.

— Ну, добре, міс Усмішко. Якщо вже твої друзі в курсі, не стану більше себе стримувати. Я й так довго чекав.

Цього разу він цілує мене всерйоз. Схилившись до мого обличчя, прихоплює своїми губами мої й дає мені повною мірою відчути його присутність у моєму житті, ласкаво погладжуючи шию.

Цілуватися в школі заборонено. У коридорах — точно, але в їдальні ще допускаються вольності. І все ж не такі відверті.

Але інакше Метью, схоже, не вміє, і в мене знову завмирає дихання й біжать мурашки по шкірі.

Навколо раптом стає незвично тихо, і Закарі, здається, єдиний, хто зараз це розуміє.

— Палмере, закругляйся, інакше не тільки в тебе, а й у Ешлі будуть проблеми. Краще передай мені сіль, щось тако сьогодні зовсім безсмачне!

Ми неохоче розриваємо поцілунок і знову кілька секунд дивимося одне на одного, перш ніж я відводжу погляд і хапаюся за пакетик із соком.

— І тобі смачного, Бейкере! — чую рівну відповідь Метью, утім, цілком дружню. — Тримай! — він знаходить сільничку й посилає її по столу до мого друга, а той спритно її ловить. — Але не впевнений, що сіль виправить справу.

За столом нас шестеро, але їмо тільки ми із Заком. Хоча, мабуть, ще Джейк намагається робити вигляд, що здатен прожувати свій гамбургер. А от Тріша й Ембер продовжують сидіти з розтуленими ротами й розгублено дивитися на Метью.

Добре, що його це не бентежить, бо я виправити ситуацію не можу — мені б власний пульс утихомирити й упоратися виделкою зі спагеті.

Він дістає зі свого паперового пакета ланч-бокс і відкриває його.

Листя шпинату, темний хліб, акуратно нарізані шматки запеченої індички, білий сир і кубики авокадо, жменя горіхів пекан і кеш’ю. Пінта молока у високій пляшці.

Ми всі це бачимо, але цікавість першою проривається в Джейка:

— Палмере, тобі що, обід у школу улюблена бабуся збирала? Щоб я так жив, хлопче!

Думки в усіх схожі, але лише я знаю правду. Як шкода, що це ще один секрет Метью.

— Не вгадав, Фінлі, — спокійно відповідає Палмер, беручись до обіду. — Я спеціально їжджу вранці повз церкву Батлерів, там дають навіть таким, як я. А якщо не дають, то я просто відбираю їжу в якогось бездомного й швидко змиваюся. Як бачиш, воно того варте.

— А-а… — здається, Фінлі справді цьому вірить, і в його чорних очах з’являється інтерес.

Рожеве м’ясо індички з кунжутною скоринкою на тлі його пом’ятого гамбургера з худим листком салату і справді виглядає куди апетитніше. Будь-хто з нас проміняв би на неї свій обід, тож я розумію друга.

— Та він пожартував, Джейку, — кажу хлопцеві, намагаючись утихомирити збентеження й позираючи на Метью. — Йому просто дістався чарівний ланч-бокс, ось і весь секрет!

— А-а… — трохи розчаровано повторює Фінлі й цього разу всерйоз береться за свій гамбургер, так і не вирішивши, ображатися йому на Палмера чи ні.

У ланч-боксі лежить невеликий шоколадний мафін із мигдалем і цукровою пудрою в паперовому кошичку. Метью дістав його, посунувши в мій бік, і зараз він так смачно пахне біля моєї руки какао-маслом і ваніллю, що я мимоволі кошуся на чужий десерт.

Помітивши мій погляд, Метью підхоплює рівними зубами шматок індички й запитально піднімає брову.

Що? О ні!

Я не стану їсти його обід. Тільки не це! Це нечесно, зрештою, і неввічливо!

У Палмера попереду ще кілька уроків і складне тренування з лакросу. Йому потрібні сили, білок, вуглеводи… і…

— А можна?

— Тобі все можна, міс Усмішко. Це для тебе.

Я знаю, як Метью готує. Ще не відкусивши, я вже впевнена, що буде шалено смачно, і, звісно ж, широко усміхаюся хлопцеві, приймаючи частування.

— Ой, дякую!

— Джейку, штовхни мене, і посильніше! — раптом озивається Тріша, не ховаючи подиву в голосі. — Наша Вілсон що, і справді збирається стрескати чужий смачний шоколадний кекс? Сама?!

— Угу. Дуже на те схоже. Ешлі, — звертається до мене Фінлі, — ти все чула. Якщо не даси спробувати цей диво-мафін моїй дівчині, вона зжере мені вуха! А потім виплюне їх і скаже, що я таким народився!

Це звучить несподівано весело, і ми всі разом уперше сміємося за спільним столом.

— Привіт, Ембер. Я… Е-е… Я хотів…

Ми всі повертаємо голови й бачимо Брюса Броуді, який зупинився біля нашої компанії.

Худорлявий хлопець одягнений у сорочку й темні штани. Відросле волосся трохи скуйовджене над лобом, і на ньому досі сонцезахисні окуляри. Він підійшов рішуче, але тепер явно хвилюється, тому поправляє на спині рюкзак і кусає губи.

Утім, Ембі теж далеко до спокою, бо, побачивши Броуді, дівчина підводиться з-за столу й звертається до нього:

— Привіт, Брюсе! Я вже знаю про бійку. Так усе жахливо вийшло — і на вечірці, і після… Це я винна, пробач, будь ласка!

— У чому?

— У тому, що збрехала дружкам Рентона, ніби в мене є хлопець, а тут ти. Я не мала тебе просити… ну, загалом, сам знаєш, про що.

— Ембер, а ми… ми можемо поговорити?

— Так, звісно. Тут?

— Н-ні, — затинається Брюс, оглядаючи нас, і кивком показує на вхідні двері.

— Краще я почекаю тебе в коридорі.

— Добре.

Броуді йде, а Ембер повільно сідає. Але щойно дочекавшись, коли хлопець зникне з очей, хапає свою сумку й знову підскакує.

— Ембі, почекай! — гукаю я подругу. — А як же твій обід?

— У мене пропав апетит! Ви не уявляєте, як мені перед ним ніяково! Мені здавалося, Брюс не захоче зі мною навіть вітатися, а він сам підійшов. Тож тепер я просто зобов’язана з’ясувати, як усе сталося!

Ембер іде, Джейк хитає головою, а Закарі всміхається, побачивши долоню Метью на моєму плечі:

— Який цікавий сьогодні ланч, вам не здається? Ти мав рацію, Палмере, сіль не допомогла.

***

Наступна година пролітає непомітно, бо за розкладом у нас із Метью урок англійської, і ми вперше йдемо на нього разом.