Глава 4

Щоб вийти з їдальні, нам доводиться пройти повз центральний столик, за яким сидять Шон, Кейт та їхні спільні друзі, і компанія помітно стихає, коли ми проходимо поруч, тримаючись за руки. Після нашого з Палмером поцілунку він більше мене не відпускає, і я вирішую, що досить ніяковіти від допитливих поглядів. У стосунках або беруть участь двоє, або ніхто, інакше який у них сенс?

Тому що, здається, у мене й справді з’явився хлопець!

Метью

Зараз я вже не пригадаю той момент зі свого минулого, коли навчився прокидатися до світанку. Це траплялося нечасто й точно не після нічних змін у батьковому гаражі, коли ми всі валилися з ніг від утоми й адреналінового струсу. Але точно почалося тоді, коли я став відчувати в собі перше роздратування від власного життя, а головне — нездатність у ньому щось змінити.

«…Ти знову носом крутиш, Метью? Їж, я сказав!

— Не хочу! Воно горіле й несмачне!

— Маріо, я вам тут не кухарка! Твій молодший син — невдячний засранець!

— Їж!

— Не буду!

Лунає ляпас, і я не вперше підскакую з-за столу.

— Що, не подобається, як моя баба готує? Тоді готуй собі жерти сам!

— Ну й буду!»

Не подобалося. Мені багато чого не подобалося в нашому домі — особливо незрозуміло звідки взяті незнайомі жінки на кухні, але це був мій перший протест, який я зміг відстояти. І моя перша особиста перемога, коли я зрозумів, що на щось здатен. Що можу щось робити краще за інших.

Спершу брати сміялися з моїх спроб приготувати собі обід. До цього часу батько заходив на кухню лише для того, щоб узяти з холодильника чергову бляшанку пива, а брати — з’їсти все, що можна назвати їжею. І моя перша власноруч зварена паста літала кухнею, прилипаючи до стін, під регіт Лукаса й Крістіана.

Я ображався, бився, посилав братів до біса й грубив батькові, доки не здогадався прокидатися раніше. Вранці мені ніхто не заважав бути собою — це був найтихіший час у нашому домі, і я вчився гострити ніж, поводитися з плитою й виправляти власні помилки.

Смішно? Напевно. Але коли ти роками харчуєшся дешевою замороженою їжею, розбавляючи її чипсами, колою, а на вихідних фастфудом, пательня медових реберець із розсипчастою картоплею зітре з облич усмішки швидше за міцний кулак, надовго відбивши бажання сміятися. От і жарти братів дуже швидко зійшли нанівець, щойно в мене й справді почало все виходити.

Більше ніхто не змушував мене їсти їжу, яку я їсти не хотів, і з моїх експериментів не кепкували. Я більше не соромився витрачати свої гроші на те, що будило в мені інтерес і виявилося не дешевим набором продуктів із найближчого супермаркету, а цілим світом смаків і запахів, дорога в який була схожа на чисте дихання знання, і до чого хотілося прагнути.

Так, мені пощастило побачити шлях до цього світу, але це зовсім не означало, що мені дали б добро стати іншим. Собою. Не таким, як усі Палмери.

У підсумку мої брати знали, що я здатен не тільки розбиратися в техніці, приводити до тями нашого батька й вести сімейні рахунки, а й подбати про вечерю — коли був у настрої. А от про мою мрію не знав ніхто.

Вона завжди була настільки далекою й недосяжною, що навіть не здавалася — вона була нездійсненною. Такою ж неможливою, як моє навчання в коледжі.

Не знаю, чому я досі дозволяю цій надії жити в душі. Напевно, тільки через розмову з тренером Герлі та секретаркою Моран у кабінеті місцевого шерифа поліції, і знання, що ще хтось здатен у мене вірити.

Тож мені нічого не коштувало сьогодні прокинутися раніше. А тим більше приготувати кілька мафінів для Ешлі. Якщо людина й може кимось захворіти, то я хворий на цю дівчину вже давно й одужувати не хочу.

Вона сидить за партою переді мною й щось пише, схиливши голову до зошита. Потилиця відкрита моєму погляду, темно-руде волосся лежить на плечі, і мені здається, я здатен побачити її навіть із заплющеними очима.

Ешлі відчуває мій погляд і обережно озирається, щоб не помітив учитель. Усміхається, і її усмішка така ж щира, як вона сама. Тепер, коли вона дивиться на мене, у її темно-сірих очах більше немає остороги й недовіри, у них горить світло радості, і мені це теж до душі.

Вона відвертається, а рука сама тягнеться до неї й торкається спини. Я проводжу пальцями по дівочій лопатці й підіймаюся до шиї, щоб торкнутися її шкіри. Вона в Ешлі така ж ніжна, як губи, і мені тут же хочеться більшого. Того, про що я стараюся не думати, щоб не збожеволіти. Щоб не думати про неї й Рентона, і не дати ревнощам шансу стати між нами. У цій дівчині вже зараз живе красива жінка, і думки про неї все одно заповнюють голову…

Чорт! Я мушу дати нам обом можливість брати участь в уроці, але це якась необхідність — увесь час торкатися Еш і бачити її поруч.

Сьогодні вранці я навіть не думав, чого хочу, а просто її знайшов, щоб ще раз зустрітися поглядами, упіймати широку усмішку й знову переконати себе, що все між нами не сон.

Мені важко вдається відпустити Ешлі від себе на наступний урок, і я до останнього стирчу в коридорі біля її шафки, відволікаючи її розмовою й заважаючи зібрати рюкзак. Упіймавши темно-вогняне пасмо волосся, проводжу пальцями вздовж стрункого плеча до ліктя, привертаючи до нас погляди допитливих.

Вона все ще ніяковіє, коли я залишаю в її шафці картонну коробочку з мафінами, відбираю в неї рюкзак і обіцяю сам провести до потрібного класу. Неголосно сміється, зауваживши, що так я запізнюся на урок і розлякаю всіх своїх фанаток.

Начхати! Мені подобається ця дівчина, і я не хочу нічого собі забороняти.

***

Вечірнє тренування з лакросу виходить доволі жорстким, попри те, що в п’ятницю ми провели успішну гру зі школою «Лінкольна», і багатьох хлопців досі не відпустив кураж перемоги. Сьогодні погожий день, і поруч на спортивному полі йде тренування «Червоних лисиць» — їхня дамочка-тренерка незадоволена виступом своїх чирлідерок на останній грі й щосили розпікає підопічних, вимагаючи перейняти в нас командний дух і нарешті почати відповідати «Беркутам».

Кейт Гардінг теж тут, але щось Рентон не радий своїй дівчині, і не помітно, щоб звертав на неї увагу. Зате, коли на стадіоні з’являється Ешлі з фотокамерою та зі своєю подругою-журналісткою, Рентон двічі пропускає м’яч, косячись у бік симпатичних дівчат.

Дарма він так. Третій раз я йому не пробачаю і збиваю з ніг, відправивши проорати носом траву.

— Не зівай, капітане! Бо спіймаєш джмеля!

— Якого… твою матір… біса, Палмере?! Ти знову нариваєшся?! — він тут же підскакує на ноги, від злості й досади червоніючи на щоках, і стискає руки в кулаки. — Дограєшся, покидьку, що я приберу тебе з нападників і викину з команди!

Та ну! Я ситий погрозами по горло!

Насунутися на Рентона виявляється легко, а от стримати себе куди складніше. Я намертво обхоплюю пальцями його ключку й силою змушую його її опустити. Дивлячись в очі, холодно обіцяю, щиро сподіваючись, що колись дістану його по-справжньому:

— Я б на твоєму місці, Рентоне, прикусив свій паскудний язик, поки ще є чим! Ти впевнений, що тобі це під силу? Чи ти забув, що прийшов сюди не дупу чесати, к-капітане?

Він не забув і пам’ятає це дуже добре. Як і нашу бійку. Я знаю, він не радий моєму поверненню, але це те, що я точно переживу.

З боків від хлопців долинають смішки, і всі чують гучний голос тренера Герлі, що долетів із краю поля:

— Рентоне! Палмере! Обидва до мене! Для решти «стоп-гра»!