Глава 4

Біля тренера стоять дівчата — Ешлі й Ембер, одна з фотокамерою, друга з диктофоном, і мені ця компанія абсолютно до душі.

Ми з Рентоном наближаємося до тренера й обоє знімаємо шоломи. Звісно, я дивлюся на Еш — усе інше мені нецікаве. Навіть причина, з якої він нас покликав.

— Тут така справа, хлопці, — повідомляє чоловік, почухавши брову, — у нас нове інтерв’ю для газети. Скажіть дівчатам кілька слів про п’ятничний матч і настрій у команді. І не забудьте, що це читатимуть наші спонсори й конкуренти. Усе вкрай серйозно, зрозуміло?!

— Дякую, тренере Герлі! Нам усього лиш поставити кілька запитань! — жваво киває Ембер і першому підносить диктофон Рентону.

Я давно помітив, що в Ешлі чудові друзі. Це безперечно те, чому можна по-доброму позаздрити, і що було б неможливим, будь міс Усмішка іншою. І, звісно ж, дівчина із сотнею рожевих косичок чудово пам’ятає, як хлопець обійшовся з її подругою. Інакше, ставлячи йому запитання, вона не підтиснула б губи так, ніби дивиться на тухлу рибину:

— Шановний капітане, скажи, як так виходить, що всі останні матчі гра команди будується на атаках Метью Палмера? Хто автор такої геніальної для нашої школи стратегії? Невже ти? Тоді залишається поаплодувати такому капітану «Беркутів». Дякую, Шоне, щойно Метью повернувся в команду, ми знову бачимо відмінний результат!

Що? Мені хочеться розсміятися, настільки прозоро дівчина тролить Рентона й заганяє в кут. Запитання, безсумнівно, образливі, але, як на мене, він їх заслужив. Тому, коли Рентон починає щось мимрити Ембер у відповідь, я забуваю про нього й дивлюся на Ешлі.

Вона зав’язала своє приголомшливе волосся у хвіст, але хвилясті пасма все одно під вітром упали на щоки. День сьогодні по-осінньому теплий, і вона прийшла на поле без курточки, у легкому светрі й недовгій розкльошеній спідниці вище колін.

Неподалік займаються тридцять дівчат у спідницях набагато коротших, але мені здається, що я не бачив дівчини стрункішої й привабливішої за рудоволосу Сімбу. «Червоні лисиці» багато втратили, не залучивши її до своїх лав.

Ешлі теж не бачить Рентона, вона усміхається мені, і мої губи самі розтягуються у відповідній усмішці. Я не здатен її сховати, навіть коли вона піднімає свою фотокамеру й тут же цим користується. Один раз сфотографувавши похмуру фізіономію капітана, береться робити знімки зі мною.

Ембер уже поставила свої два запитання Рентону й теж перемикається на мене.

— Скажи, Метью, як тобі вдається поєднувати навчання з щоденними тренуваннями й кожну нову гру показувати дедалі кращий результат? Це правда, що в команді назрівають зміни? Шон щойно сказав нам, що дослухається до твоєї думки. Як, на твою думку, чи сприяла конкуренція хлопців усередині команди виходу «Беркутів» до міської ліги змагань із лакросу?

Із цієї повненької дівчини з гострим поглядом розумних очей одного дня виросте хороша журналістка, і Герлі це розуміє, інакше не підпустив би її до нас так близько.

— Метью?

Я повертаюся до Ембер і ловлю ще одну дружню усмішку. І, здається, я зовсім не проти появи ще одного друга у своєму житті.

— Перемога — це завжди спільний результат команди й багатогодинна робота, включно з навчанням. Думаю, ми всі прагнемо грати краще, кожен із нас, ось і весь секрет здорової конкуренції.

— О, не сумнівайся, у тебе чудово виходить! Правда, Ешлі?

— Правда!

— Тренере Герлі, — жваво заявляє дівчина, підносячи до чоловіка диктофон, — я мушу сказати від імені всієї школи, що повернення Метью в команду — ваше найкраще досягнення цього року! Упевнена, попереду на «Беркутів» чекає ще не одна перемога!

— Мабуть, погоджуся з вами, дівчата. І досить на сьогодні. Гей, хлопці! — окликає тренер усіх свистком, ставлячи в інтерв’ю крапку. — Кінець тренування! Усі по домівках!

Герлі серйозна людина, і ситуація, найімовірніше, не найкраща, щоб демонструвати при ньому своє ставлення до Вілсон. До того ж тут усі пам’ятають, із ким вона зустрічалася ще навесні. Але мені байдуже. Я сумую, і начхати, хто і що про мене думає.

— Привіт, Еш! — Я нарешті підходжу до своєї дівчини й м’яко цілую її в губи. Пам’ятаючи про те, що спітнілий і брудний як чорт, усе одно ризикую й обіймаю її за талію. Помічаю те, що в нас обох викликає сміх:

— Цього разу ти міцно тримала свою фотокамеру. Ну і як? Сподіваюся, я достатньо кудлатий, щоб жодне фото не потрапило на першу шпальту газети?

— Привіт, Метью, — вона тягнеться до мене й відповідає на поцілунок, не боячись забруднити свій светр. — Навіть не сподівайся!

— Постоїш зі мною трохи?

— Звісно!

Мої вечори давно зайняті роботою з батьком у гаражі, тому я ненадовго затримуюся з Ешлі на полі. Але коли повертаюся в чоловічу роздягальню, то розумію, що хлопці часу не гаяли. А ще — що я помилився.

Мені справді начхати на те, хто і що думає про мене.

Але мені ніколи не буде байдуже, хто і що думає про Ешлі.