Розділ 6, частина 2

Коліна в мене здригнулися, але я з усіх сил постаралася втримати обличчя.

— Сьогодні тут, на цій сцені, зустрінуться найсміливіші та найяскравіші учасники проєкту, готові довіритися долі та завоювати ваші серця! — вимовив Валентин з променистою усмішкою. Він зробив виразний жест рукою, і світові промені ковзнули по глядачах у залі. — Хтось із них прийшов перевірити себе, хтось — випробувати долю, а хтось ще сумнівається, але вже готовий ризикнути всім заради однієї усмішки чи одного погляду! Заради найсильнішого почуття, яке змінює все!

Він на мить схилив голову і додав трохи тихіше, майже змовницьки звертаючись до зали:

— І, зізнаюся, я не впевнений, хто зараз хвилюється більше — ви чи вони. Але одне зрозуміло: це буде незабутньо!

Валентин зробив паузу, дочекався, поки оплески вщухнуть, і продовжив:

— А тепер, пані та панове, настав час познайомитися з нашими учасниками! Вони вже тут, стоять у тіні сцени й чекають, коли я їх представлю. І просто зараз почнемо з коротких історій про кожного!

Верхні софіти згасли, над сценою потемніло, і засвітився великий екран. Ми, учасниці, стояли по обидва боки від нього і не могли бачити власні прев’ю — тільки чути. Але коли зазвучала музична заставка, по шкірі натовпом побігли мурашки. Все стало занадто реальним і безповоротним.

Першою прозвучала візитівка якоїсь дівчини з шовковим сміхом:

— Привіт, я Настя. Мені двадцять один рік. Люблю танцювати, подорожувати, зустрічати захід сонця на морі й вірю, що справжнє кохання схоже на каву — має бути міцним, гарячим і бажано щодня. Ха-ха!

Зал чемно заплескав.

Слідом увімкнувся впевнений чоловічий голос — з тією інтонацією, з якою зазвичай говорять люди, звиклі брати перешкоди з розбігу, незважаючи на барʼєри:

— Я Владислав, фітнес-тренер. Мені двадцять три. Люблю спорт, нічні клуби та досягати поставлених цілей. Для мене побачення — це як тренування: головне визначити мету й не здатися завчасно. Адже серце теж м’яз, і я маю намір його прокачати!

Я подумки хмикнула: мабуть, прокачувати він зібрався, використовуючи дівчину як тренажер. Незавидна перспектива. Сподіваюся, Астралія не його мала на увазі, посилаючись на сон із рожевим фламінго, інакше мені доведеться прокачувати литкові м’язи. Цей спортсмен звучав так, ніби об’ївся протеїну із БАДом самовпевненості.

Далі знову заговорила дівчина — і голос у неї був тихий, але водночас ламкий, немов вона навмисно приглушила звук:

— Доброго дня, мене звати Катя. Мені дев’ятнадцять, і я майбутня художниця. Люблю тишу галерей, запах олійних фарб і мрію жити в Парижі, малюючи Монмартр. Вірю, що кохання на цьому шоу стане для мене найбільшим натхненням і лотереєю щастя!

Зал схвально «ахнув», а я уявила цю Катю в береті, з пензлем, чомусь з келихом червоного вина й пуделем на колінах — типова французька романтика.

Слідом пролунав ще один впевнений голос хлопця:

— Богдан, двадцять один. Майбутній юрист. Я звик вигравати суперечки, навіть якщо це суперечка із власним «я». Захоплююся альпінізмом, ніколи не відступаю і готовий підкорити серце будь-якої дівчини. Повірте, я знайду контраргументи та наведу докази, щоб схилити її почуття на свою користь. Ми не залишимо конкурентам жодного шансу!

Глядачі відреагували на цю обіцянку смішками й оплесками, а я подумки поспівчувала його парі: такий взагалі нікому нічого не залишить, навіть право бути собою.

А потім залу заполонив дівочий голос – дзвінкий і водночас томний, із фліртуючими нотками:

— Привіт, мене звати Марго. Мені двадцять два, і я ретро-блогерка. Люблю вінтажні сукні, старі дзеркала й обожнюю фотографуватися! Можу робити це годинами й ніколи не повторююся! Камери люблять мене, і я завжди знаю, як перемагати… Подивимось, чи знайдеться людина, яка побачить у мені більше, ніж красиву картинку.

З таким-то его?!

Я краєм ока помітила, як блондинка праворуч від мене — та сама версія Мерилін із пухкими губками — трохи струснула локонами й вигнула стегно ще ефектніше, продовжуючи посміхатися. Ясно, значить, ось чий голос щойно прозвучав.

Що ж, об’єктивно, такі форми й такі дівчата хлопцям подобаються, а от що там за картинкою… особисто я б не ризикнула розгледіти.

Ох, ось чому я не люблю побачення. Бо перетворююсь на буркотливу й підозрілу бабцю, ніби мені сто років.

Наступним заговорив хлопець, і його голос виявився простим і приємним, з дружелюбною ноткою, яка завжди підкуповує:

— Артур, мені тридцять два… Жартую! Насправді мені двадцять один, я просто терпіти не можу нудьгу. Я бариста й цим пишаюся. Роблю найкращий капучино в місті, і мої серця на пінці нікого не залишають байдужими! Упевнений, смачна кава й круасан — гідний початок будь-якої історії!

О, це мило. Я навіть заслухалася, уявляючи коричневе серце на білій пінці, затишну кавʼярню, ароматну хрустку скоринку і… ні, на моменті побачення з хлопцем ілюзія безславно розсипалася. Але я не здивувалася, коли глядачі схвально заплескали.

— Мене звуть Оксана, але друзі називають мене Оксі, — одразу після баристи заговорила незнайома дівчина завзятим голосом. — Мені двадцять, я студентка-маркетолог. Вчуся продавати все, що завгодно, і знаю: грамотний підхід — це завжди сто відсотків успіху. То чому не перевірити це правило на почуттях? Упевнена, що закохатися для мене не проблема, якщо у хлопця виявиться класне почуття гумору!

Непогано, я могла з нею погодитися, але не встигла. Тому що з динаміків у залі раптом почувся новий чоловічий голос — низький, з легкою іронією і тією хри́пкою, від якої я ще в дитинстві завжди озиралася…

— Привіт, я Денис. Мені двадцять, і я збираюся пов’язати своє життя з бізнесом. Люблю ризик, свободу й висоту. Кажуть, що побачення — це крок у невідоме, як стрибок із парашутом. Що ж, я готовий стрибнути. Кохання на камеру — це не для мене, і попереджаю, я вмію вибиратися з пасток. Але попереду сім побачень і, можливо, я дам шанс Купідону мене здивувати.

Не знаю, що там показали на екрані, але оплески прозвучали помітно голосніше. А я раптом затамувала подих. Всередині щось йокнуло, і серце пропустило удар.

Демонець?!

Та ні, маячня. Не може бути. Мені просто здалося! У хлопця тембр схожий, а я нервую, от і примарилося. Та в світі повно голосів з такою хри́пкою!

І все ж ця думка, мов скалка, засіла всередині, коли в залі зазвучав дівочий голос, солодкуватий і трохи зарозумілий:

— Вітаю всіх, мене звуть Іветта, але у світі моди мене знають, як Іві. Мені двадцять один, я модель і вчуся на психолога. Для мене побачення — це експеримент, а шоу — можливість бути чесною. Я хочу дізнатися, які почуття народжуються там, де люди намагаються здаватися кращими, ніж вони є. А раптом експеримент вдасться і у виграші залишаться одразу двоє?

«Бути чесною» під софітами й при повному мейкапі — звучало щонайменше наївно, невже глядачі в це повірять? Однак зал дружно зааплодував, і я зрозуміла: ще й як навіть.

На цей раз поворухнулася брюнетка зліва — «крижана богиня». Випнувши ледь помітні груди, вона ще більше витяглася, немов невидима корона на її голові засяяла яскравіше. Зрозуміло, отже, звучала її візитівка. Дівчина явно звикла до уваги — але не до таких роззяв, як я, бо знову невдоволено зиркнула — чомусь на мої ноги, і мені довелося натягнути сукню нижче.

У залі пролунав гітарний перебір, і чийсь голос проспівав рядок із відомого хіта.