Розділ 6, частина 3

Ні, до популярності неможливо підготуватися. Скільки б я себе не вмовляла триматися впевнено, а щойно побачила власне ім’я розміром з автомобіль – в очах потемніло, подих перехопило, і всі звуки раптом стиснулися в один глухий удар, як ляпас по барабанній перетинці. Простір переді мною розсунувся, а звичний світ, навпаки, ступив за спину і вийшов у двері, залишивши мене одну стояти на сцені.

Я не почула й не побачила імені хлопця. В обличчя вдарив прожектор, підбори зрадницьки хитнулися, і всередині все обірвалося від хвилювання, що пригвоздило до місця.

Клянуся, це шоу — страшніше за будь-який іспит!

— Отже, у нас є друга пара сезону! — гучний і урочистий голос Валентина донісся звідкись із паралельного Всесвіту. — Діана, яка не вірить у кохання з першого погляду, але вірить у карти Таро! І… Денис, — хлопець, готовий ризикнути власним серцем, аби довести, що кохання — це зовсім не для нього! Подивимося, чи вдасться цим двом уникнути пастки самого Купідона… Прошу пару спуститися до нас!

Ох, ні. Я не зможу.

Секунду я стояла, ніби приросла до своєї «таблетки», намагаючись згадати, як дихати легенями й переставляти ноги, які розучилися рухатися. Аж раптом у навушнику пролунав різкий шепіт помічниці режисера:

— Діано?.. Діано, твій вихід! Не спи, вперед! Камера пішла на тебе!

І я пішла — забувши про довжину сукні, підбори й положення рук для «виграшного кадру». Боячись упасти на гладкій підлозі та усміхаючись на чистому інстинкті.

Світло засліплювало очі, кров стукала у скронях, але я дійшла майже до середини сцени та Колеса… коли раптово помітила хлопця, що наближався з протилежного боку, і спіткнулася. Ми одночасно з ним сповільнили крок і обоє застигли на місці, побачивши одне одного.

Що відбувається?

Розгублено розплющивши очі, я ледь не відступила назад, натрапивши на єхидну посмішку, яку знала не гірше за власну!

Ні… Тільки не він!

Денис чортів Демонець… тут? Я не помилилася?

Ні, не так. Все набагато гірше!

Останній у світі хлопець, якого я очікувала тут побачити, — моя… пара?! НЕ МОЖЕ БУТИ!

У блакитних очах Демонця відбився той самий шок, що й у моїх. Ми обоє не могли повірити. І якщо у світі існує іронія долі — то я її жарт не оцінила!

Не знаю, що відбувалося з моїм обличчям, але крива усмішка Демонця, щойно він мене побачив, зрадницьки сіпнулася… і сповзла вниз, а вираз очей став безцінним — ніби його облили відром крижаної води. Окинувши мене поглядом з ніг до голови, хлопець закусив губу й насупився.

Ой, можна подумати, я його страшенно рада бачити!

Зате за пару секунд розгубленості встигла його роздивитися.

Денис був одягнений у сірий брючний костюм молодіжного крою, який ідеально підкреслював його спортивну фігуру. Під ним біла сорочка, верхні ґудзики, звісно, розстебнуті, а на ногах — білі кеди. Темне волосся недбало відкинуто назад, але кілька упертих пасом упали на лоб. Він виглядав, як… як Демонець! Іронічно, стильно і, на жаль, привабливо. Вирядився так, ніби приготувався зіграти головну роль у ромкомі. Чортів позер! Такий навіть зіграти почуття не зможе, не те що закохатися всерйоз!

І як з ним боротися за перемогу? Нас же вишпурнуть через дві хвилини, щойно ми одне з одним поцапаємося. Ох, краще б йому дісталася ретро-білявка. Ото був би перформанс для глядачів!

Світ навколо гримів оплесками, кружляли камери, а для мене час зупинився — і що тепер робити? Ось це я влипла. Ну не просити ж Валентина покрутити колесо ще раз?

У підсумку в нас із Демонцем не вийшло ні посмішки, ні ввічливого привітання. Але й не втекли. Обидва підійшли до арки й зупинилися. Відвернулися одне від одного, як двоє абсолютно незнайомих людей, що волею випадку опинилися в одному купе потяга, і повернулися обличчям до Валентина.

— Ось вони — Денис і Діана! Зустрічайте нашу другу пару! — радісно оголосив ведучий, здається, не помітивши наш обопільний ступор. — Такі різні й такі яскраві! Готові спалахнути зірками у вогні вашої уваги! Прошу пару пройти в наше імпровізоване кафе і зайняти столик. Глядачі обов’язково захочуть побачити, яким буде ваше перше побачення!

У нашої пари, на відміну від першої, контакту не трапилося – ніхто нікого не обійняв. Ми з Демонцем, як два манекени, рушили до «кафе» спеціальною доріжкою, спустилися зі сцени й зайшли за лаштунки, де частину знімального павільйону облаштували під романтичне місце зустрічей. Тут розставили столики на двох, приглушили світло й натягнули замість стелі світлодіодні гірлянди у формі великих куль. На стендах, що виконували роль стін, розвісили неонові вивіски «Love» і «Cupid’s Cafe», серця та стріли, що пульсували рожевим і блакитним світлом.

Над кожним столиком висіла кругла лампа, спущена до нього на нитці, створюючи м’яке освітлення, і загалом, атмосфера «кафе», після гучної та яскравої сцени, сприяла тому, щоб видихнути. Однак не в нашому випадку.

Побачивши збоку столик із табличкою номер «2», розміром як підставка для десерту, я першою кинулася до нього й вхопилася за стілець. Але уявивши, як зараз буду сідати у своїй суперкороткій сукні, зблідла… Боже, навіщо я взагалі сюди прийшла?

І в руках, як на зло, нічого немає. Навіть сумочки, аби прикритися!

— Ну і чого завмерла, Кошкіна? — почула збоку тихий голос Демонця — роздратований і злий. — Спідницю вдома забула? Я б позичив, але не ношу.

— Заткнися!

Денис упевнено сів першим, а я непомітно підтягнула сукню нижче. Навмисно не дивлячись на хлопця, постаралася акуратно присісти на стілець (тобто, на самий край), але через гладку тканину вийшло незграбно, і я ледь не впала. Вчепившись у поділ, тут же схопилася, відчуваючи, як щоки спалахнули від сорому. Нас оточували камери, і я знала, що цей момент точно покажуть.

— Чорт… Чорт!.. — захотілося розревітися.

Демонець підвівся, зняв піджак, присунув мій стілець, що від’їхав, і посадив мене на нього за лікоть. Жбурнув піджак на коліна.

— Кошкіна, давай без вистав! — кинув крізь зуби, повертаючись на своє місце. — Тут і так уваги по горло, а я ще від зустрічі з тобою не відійшов!

— Я що, спеціально? — у тон йому огризнулася, намагаючись тримати обличчя. — Думаєш, заради камери ледь не навернулася?

Демонець вкусив губи, знизав плечима й відкинувся на спинку стільця. Подивився на мене з недобрим прищуром.

— Ну навіщось ти ж сюди прийшла. До речі, виглядаєш шикарно… без спідниці.

— Іди до біса, Демонець!

— Зібралася влаштувати особисте життя?

— Не твоя справа.

— Сперечаємось – значить, вгадав. Скільки тебе пам’ятаю, воно в тебе не клеїться.

— Зате в тебе клеїться, — прошипіла тихо й повернула: — Скільки тебе пам’ятаю! Ось тільки що ти тут забув, незрозуміло!

— А те ж, що і всі. Прийшов знайти чисту й світлу, і бажано з мізками.

— Ой, перестань, — я скептично хмикнула, поправляючи волосся біля обличчя й прикриваючись від камери. — Хоч мені локшину на вуха не вішай. Ти настільки зіпсований, що тобі байдуже, кому дурити голову. Але зі мною не пощастило, і ти, бідолаха, розстроївся. Дивись, не розплачся прямо тут. Ти сьогодні сексі-брутал, не розчаруй прихильниць.

Ми з Демонцем просвердлили одне одного колючими поглядами.

— Ти маєш рацію, Кошкіна, це проблема. Але знаєш, що мене тішить?

— Ну, давай, Демонець, пали. Скажи якусь гидоту.

— Та будь ласка. Схоже, ти теж влипла. І так само міцно, як я.

Денис сказав правду, і я зажурилася, залишивши його без відповіді. Повільно видихнувши, прибрала волосся за плече й відвернулася. В імпровізованому кафе ставало дедалі жвавіше, з’являлися нові пари, і раптом біля нашого столика виник справжній офіціант. Меню не запропонував, зате поставив перед нами два келихи з коктейлями — з кольоровими трубочками та кружальцями апельсина на обідку.

Зрадівши, що можна хоч чим-небудь зайняти руки, я одразу вхопила свій келих і пригубила. Стала розглядати неонові вивіски, зал, лампи-кулі, неіснуючий пил на підлозі… все, що завгодно, аби не дивитися на Демонця. У цьому залі навіть вікна виглядали підозріло справжніми, відбиваючи вогні нічного міста, як ідеально вивірена декорація для лав-сторі, де учасники не зобов’язані бути собою.

У якийсь момент я все ж поглянула в бік Дениса і зловила його погляд.

Він випив свій коктейль і сидів, барабанячи пальцями по столу. Плечі виражали показний незворушний спокій, обличчя — спокійну рішучість, але по зведених бровах і напруженій щелепі я здогадалася: не дуже-то йому тут весело. А ще він сидів і задумливо витріщався на мої ноги.

Хоча, можливо, і на свій піджак, який я зім’яла й притиснула до себе, як броню. І віддавати не збиралася!

Я стягнула його до колін і сховала ноги під стілець. Демонець тут же подивився на мене. Сказав своїм нахабним хрипкуватим голосом, який я терпіти не могла:

— Треба ж, Кошкіна… навіть у найабсурднішій реальності я не міг уявити, що сидітиму тут і дивитимусь на тебе.

— Взаємно!

— Що, намалювала собі принца, коли йшла сюди? Верхи на єдинорозі? — Денис єхидно хмикнув, втім, залишившись серйозним.

Мені теж було не до сміху під його непривітним поглядом. І, що набагато гірше, раптом стало соромно. Немов я й справді прийшла на шоу, щоб поєднати долю з пафосним кретином.

— Уяви собі! — Ми перекидалися шпильками пошепки. — Уже точно не демона в білих капцях. Куди ти в них зібрався? На той світ? Чи на пляжну вечірку, кому за шістдесят?

— Зате ти, я дивлюся, підготувалася, — не залишився у боргу Демонець. — Наділа сукню завдовжки три сантиметри й кольє із сарказму. Стратегія сильної й незалежної?

Придурок.

— Я її не обирала, дурню! Хочеш вір, а хочеш — ні, але я тут не для того, щоб знайти пару!

— А для чого? Вирішила стати зіркою й блиснути… розумом?

Господи, як же я його ненавиджу.

— Відтоді, як мені виповнилося шість, щоразу, коли тебе бачу, Демонець, мрію здобути силу табуретки й врізатися в твій лоб.

— Фу, Кошкіна, як кровожерливо, — скривився хлопець. — Краще вже приборкувачки блискавок, звучить поетичніше.

— Та яка різниця! — я метнула в нього сердитий погляд. — Сподіваюся, ти читав правила? Наприкінці кожного побачення в кожного учасника є право натиснути червону кнопку й покинути шоу. Ось і скористайся можливістю! Поки моє товариство не завдало тобі непоправної травми.

— Ну, мій улюблений піджак ти вже зіпсувала.

— Подумаєш! Він у тебе не один.

— Стежиш за мною, Кошкіна?

— Та що за тобою стежити. Орангутанг звичайний, бабій всеїдний! Ти мені як біологічний вид не цікавий. Тож сховайся у своєму зоопарку разом із білими капцями!

— Що ж, тоді візьми й сама натисни на червону кнопку!

— Помрій! Я прийшла сюди не для того, щоб програвати!

І тільки я гордо розпрямила плечі після словесного пінг-понгу, тільки закинула ногу на ногу й сунула трубочку з коктейлю в рот — роблячи вигляд, що в мене все під контролем і чхати я хотіла на убивчий погляд Демонця – як у цей момент до нашого столика впевненим кроком попрямував Валентин в оточенні двох операторів та асистентки.

Сліпуче всміхаючись, брюнет поправив у петлиці червону троянду і, не зменшуючи темпу, сів на підставлений спритною Ритою «руді кучері» стілець. Змахнув мікрофоном на камеру.

— А ось і наша пара номер два! Ви самі могли бачити, як мило вони щебетали, залишившись наодинці. Діано, Денисе, глядачі в захваті! Такий ефект від однієї зустрічі… Уже знайшли щось спільне? — Валентин примружив око і сам розсміявся. — Денисе, ми всі помітили, як ти відреагував, коли побачив Діану. У мене, як у ведучого, лише одне питання…

Я внутрішньо стиснулася, відчуваючи, як піджак на колінах стає свинцевим, а спина буквально дерев’яніє під прицілом камер, наставлених впритул.

— Денисе, скажи чесно, що саме тебе так вразило в Діані під час зустрічі? — продовжив Валентин тоном допитливого конферансьє. — Ми всі бачили твою реакцію. Ти виглядав… ну, просто приголомшеним? Чи я помиляюся?

Я завмерла з трубочкою в роті, не в силах поворухнутися. Ну, ось і все. Прости, мамо, я старалася, але проти Валентина з мікрофоном і знущань Демонця мені не вистояти. Я скосила на хлопця повний паніки погляд і приготувалася до удару.

І… моргнула, тому що цієї секунди обличчя Дениса змінилося. На нього націлилася камера, і він розтягнув губи в чарівно-нахабній усмішці, від якої верещали півкурсу дівчат. Довге пасмо падало на лоб, очі дивилися прямо… Він сидів так розслаблено, немов це не ми всього хвилину тому кидались одне в одного отруйними дротиками.

Моє серце перестало битися в очікуванні підлості від ворога…

— Не помиляєтеся, — повільно вимовив Демонець тоном лінивого плейбоя. — А який нормальний хлопець не відреагував би, побачивши дівчину з приголомшливо красивими ногами. Та я буквально врізався в стіну!

Він трохи подався вперед і пустив у хід фірмову хрипку — ту саму, що відключає у жіночої статі критичне мислення:

— Я подумав, вона мені сниться. Присягаюся!

Що?

А?!

Що він щойно сказав?

Мабуть, я застигла з абсолютно ідіотським виразом обличчя, бо за спиною оператора Рита-асистентка посилено замахала руками, привертаючи мою увагу.

Марно! Я так отетеріла від слів Демонця, що засмоктала трубочку сильніше й заплескала віями.

— Подивіться на неї. Хіба не сама досконалість?

Ось тепер я поперхнулася і виплюнула трубочку разом із коктейлем. Прямо на піджак. А цей гад підвівся, наче по-справжньому стривожився, і делікатно поплескав мене по спині. Рівно так, щоб в очах глядачів це виглядало… ввічливо-зворушливо, за всіма канонами справжніх джентльменів.

Ні. Він щось замислив. Ось просто своїм «міні» відчуваю!

— Ти в порядку? — співчутливо запитав.

Я повільно видихнула й повернула голову до Демонця. Ми зустрілися поглядами. Захотілося його вбити — у такі ігри зі мною ще ніхто не грав. Але спочатку потрібно було щось відповісти.

— С-с-спасибі… Денисе. Не зовсім. Ти… вмієш справити враження.

— О, безсумнівно! — тут же радісно підхопив Валентин. — Ми всі помітили вашу реакцію одне на одного! Розкажи нам, Діано, чим тебе вразив Денис? Невже це та сама стріла, яка збиває з ніг і пронизує серця?

Я стиснула келих обома долонями, вбираючи шкірою крижаний холод скла, і повернулася до зоряного ведучого. Той завмер в очікуванні, посміхаючись так широко, ніби цю усмішку до його обличчя приклеїли. У мене була рівно секунда, щоб поставити келих на стіл і взяти себе в руки.

І якби комплімент сказав не Денис, а незнайомий хлопець, я б напевно вже шукала спосіб втекти, від збентеження почервонівши до маківки. Але він сидів по інший бік крихітного столика, задоволено демонстрував свій фірмовий прикус і нахабно брехав… у всякому разі щодо стіни. Ні, я не могла залишитися в боргу.

Учора ми з дівчатами дві години репетирували посмішки на всі випадки життя за спеціальним посібником «Тисяча й один спосіб прихилити до себе», тож зараз згадала всі рекомендації, акуратним жестом поправила волосся й обдарувала ведучого найчарівнішою усмішкою, на яку була здатна.

— О… так! — відповіла повільніше і м’якше, ніж зазвичай. — Я, зізнатися, теж не очікувала побачити хлопця з такими… блакитними очима. Майже як у снах, які не можеш згадати. Я чомусь чекала зустрічі з інтелектуалом, любителем книг і філософії… Але щойно побачила Дениса, одразу зрозуміла, що це не про нього. Він нагадав мені принца в білому плащі з романтичної балади, який легко забирається на балкони до принцес, розповідає казки… а потім зникає в тумані на єдинорозі, прихопивши шампунь.

Я подивилася на Демонця, що завмер у мовчазному ступорі, і мило йому посміхнулася.

— Напевно, у тебе і голос такий же вражаючий, як зачіска. Я б не здивувалася.

І поплескала збентежено віями.

— А як щодо вашого першого побачення та знайомства? — поцікавився Валентин.

— Ой, повірити не можу, що мені так пощастило! — натхненно видихнула. — Ніколи раніше не зустрічала хлопців із таким, е-е, приголомшливим почуттям гумору!

Валентин задоволено розсміявся і зробив знак оператору. Той із камерою тут же закружляв навколо нашої пари, поки сам він продовжив (хоча не знаю, як Демонцю — я в цей момент на нього не дивилася — але мені вже хотілося все закінчити):

— До речі, мій помічник зараз у навушник підказує цікавий факт. Він зазирнув у ваші анкети і виявив, що ви навчаєтеся в одному університеті. Щоправда, спеціальності різні. Денисе, скажи, — звернувся до Демонця, — як же так вийшло, що ви раніше не перетиналися?

— Поняття не маю, — похмуро здивувався хлопець, забувши про усмішку. — Але я б таку дівчину точно запам’ятав!

Хам!

— А ти, Діано?

— В одному університеті? — я здивовано підняла брови й повернула голову до Дениса. — Треба ж… — зобразила повну невинність. — Не розумію, як я могла не помітити такого харизматичного хлопця. Мабуть, твій стиліст сьогодні особливо постарався. Я тебе навіть не пам’ятаю!

— Аналогічно, — не змигнувши оком, повернув пас Демонець. — То на якому, ти сказала, навчаєшся факультеті?

— Економіки та менеджменту. Але знаєш, я часто ходжу в окулярах і з пучком, напевно, тому ти мене не помічав. Річ у тім, що я зосереджена на навчанні й обертаюся в колі… інтелектуалів. Але тебе серед них жодного разу не бачила.

— Дивно. Я от тебе… теж, — видавив Демонець.

— Може, це тому, що тебе в ньому немає?

— А може, в нас із тобою коло обертання… різні?

— Цілком можливо. — Я недбало повела плечем. — Завжди, коли бачу скупчення людей перед аудиторією з написом: «Кафедра харизми та чарівності» — проходжу повз. Там зазвичай таке стовпотворіння з… особливих індивідуумів! Кожен другий — містер Кампус!

Блакитні очі Демонця недобре блиснули й примружилися.

Ой, здається, я зачепила чиєсь его.

— Та вже, загадка, — протягнув хлопець. — Поняття не маю, про що ти.

— Тож ти прийшов сюди в пошуках кохання?

Валентин мовчки спостерігав за нами й навіть не збирався переривати. Чорт, що взагалі відбувається?

Демонець вкусив губи і зауважив:

— І ти теж.

Довелося прийняти пас і неохоче кивнути — як це роблять горді дівчата.

— Так. Понадіялася зустріти хлопця, з яким можна поговорити про щось складніше, ніж просто: «що ти сьогодні їла?». Але мені не щастить. А ти, напевно, надаєш перевагу не дуже розумним дівчатам?

— Скоріше не вимогливим. Тим, хто не шукає ідеалу.

— Розумію, — я проникливо зітхнула. — Це, мабуть, дуже прикро, коли тебе оцінюють за інтелектом, а ти все зробив для того, щоб сподобатися… як особистість?

— Щось типу того. — Демонець розвалився на стільці, провів рукою по волоссю і знову показав свій фірмовий ікластий усміх. — Ось бачу дівчину, наче симпатична, я до неї знайомитися, а вона — а яку книгу ти прочитав останньою? І в очах стільки невиправданих очікувань, що відпадає всяке бажання згадувати яку.

— О-о, а ти вмієш читати?!

— У сенсі?

Ні, ну зі ступенем подиву я, звісно, переборщила. Тому ввічливо покашляла в кулачок і надала голосу серйозності.

— Я мала на увазі, можливо, мовою оригіналу?

— Дивлячись що. А ти?

— Англійська. А ще вчу корейську. Хочу побувати в країні ранкової свіжості, побачити Сеул і національні парки. А ти про що мрієш?

Демонець пильно дивився на мене, прогнавши усмішку. Напевно, мріяв придушити.

— Секрет, — відповів коротко, як обрізав.

Я замовкла. Рита-асистентка показала на годинник, а в навушниках пролунало:

— Діано, у вашої пари залишилося ще тридцять секунд діалогу. Говори!

— Е-е… ч-чому секрет?

— Тому що я не ділюся особистим із малознайомими людьми, — не дуже ввічливо вимовив Денис. — А ми з тобою ледь знайомі. Хоча ім’я твоє мені подобається.

Це прозвучало грубо, і я вирішила, що все скінчилося. Усмішка сповзла, мстивий запал зник, і все, що змогла видати на залишках самовладання, це:

— Що ж, сподіваюся, ми познайомимося ближче. Якщо ти, звісно, не натиснеш Червону кнопку.

Мені здавалося, Демонець не відповість. Уся розмова і так була на межі моїх сил. Але камери взяли нас великим планом, і я почула:

— Не цього разу. З нетерпінням чекатиму нашого другого побачення… Діано!