Розділ 6, частина 3

Ні, до популярності неможливо підготуватися. Скільки б я себе не вмовляла триматися впевнено, а щойно побачила власне ім’я розміром з автомобіль – в очах потемніло, подих перехопило, і всі звуки раптом стиснулися в один глухий удар, як ляпас по барабанній перетинці. Простір переді мною розсунувся, а звичний світ, навпаки, ступив за спину і вийшов у двері, залишивши мене одну стояти на сцені.

Я не почула й не побачила імені хлопця. В обличчя вдарив прожектор, підбори зрадницьки хитнулися, і всередині все обірвалося від хвилювання, що пригвоздило до місця.

Клянуся, це шоу — страшніше за будь-який іспит!

— Отже, у нас є друга пара сезону! — гучний і урочистий голос Валентина донісся звідкись із паралельного Всесвіту. — Діана, яка не вірить у кохання з першого погляду, але вірить у карти Таро! І… Денис, — хлопець, готовий ризикнути власним серцем, аби довести, що кохання — це зовсім не для нього! Подивимося, чи вдасться цим двом уникнути пастки самого Купідона… Прошу пару спуститися до нас!

Ох, ні. Я не зможу.

Секунду я стояла, ніби приросла до своєї «таблетки», намагаючись згадати, як дихати легенями й переставляти ноги, які розучилися рухатися. Аж раптом у навушнику пролунав різкий шепіт помічниці режисера:

— Діано?.. Діано, твій вихід! Не спи, вперед! Камера пішла на тебе!

І я пішла — забувши про довжину сукні, підбори й положення рук для «виграшного кадру». Боячись упасти на гладкій підлозі та усміхаючись на чистому інстинкті.

Світло засліплювало очі, кров стукала у скронях, але я дійшла майже до середини сцени та Колеса… коли раптово помітила хлопця, що наближався з протилежного боку, і спіткнулася. Ми одночасно з ним сповільнили крок і обоє застигли на місці, побачивши одне одного.

Що відбувається?

Розгублено розплющивши очі, я ледь не відступила назад, натрапивши на єхидну посмішку, яку знала не гірше за власну!

Ні… Тільки не він!

Денис чортів Демонець… тут? Я не помилилася?

Ні, не так. Все набагато гірше!

Останній у світі хлопець, якого я очікувала тут побачити, — моя… пара?! НЕ МОЖЕ БУТИ!

У блакитних очах Демонця відбився той самий шок, що й у моїх. Ми обоє не могли повірити. І якщо у світі існує іронія долі — то я її жарт не оцінила!

Не знаю, що відбувалося з моїм обличчям, але крива усмішка Демонця, щойно він мене побачив, зрадницьки сіпнулася… і сповзла вниз, а вираз очей став безцінним — ніби його облили відром крижаної води. Окинувши мене поглядом з ніг до голови, хлопець закусив губу й насупився.

Ой, можна подумати, я його страшенно рада бачити!

Зате за пару секунд розгубленості встигла його роздивитися.

Денис був одягнений у сірий брючний костюм молодіжного крою, який ідеально підкреслював його спортивну фігуру. Під ним біла сорочка, верхні ґудзики, звісно, розстебнуті, а на ногах — білі кеди. Темне волосся недбало відкинуто назад, але кілька упертих пасом упали на лоб. Він виглядав, як… як Демонець! Іронічно, стильно і, на жаль, привабливо. Вирядився так, ніби приготувався зіграти головну роль у ромкомі. Чортів позер! Такий навіть зіграти почуття не зможе, не те що закохатися всерйоз!

І як з ним боротися за перемогу? Нас же вишпурнуть через дві хвилини, щойно ми одне з одним поцапаємося. Ох, краще б йому дісталася ретро-білявка. Ото був би перформанс для глядачів!

Світ навколо гримів оплесками, кружляли камери, а для мене час зупинився — і що тепер робити? Ось це я влипла. Ну не просити ж Валентина покрутити колесо ще раз?

У підсумку в нас із Демонцем не вийшло ні посмішки, ні ввічливого привітання. Але й не втекли. Обидва підійшли до арки й зупинилися. Відвернулися одне від одного, як двоє абсолютно незнайомих людей, що волею випадку опинилися в одному купе потяга, і повернулися обличчям до Валентина.

— Ось вони — Денис і Діана! Зустрічайте нашу другу пару! — радісно оголосив ведучий, здається, не помітивши наш обопільний ступор. — Такі різні й такі яскраві! Готові спалахнути зірками у вогні вашої уваги! Прошу пару пройти в наше імпровізоване кафе і зайняти столик. Глядачі обов’язково захочуть побачити, яким буде ваше перше побачення!

У нашої пари, на відміну від першої, контакту не трапилося – ніхто нікого не обійняв. Ми з Демонцем, як два манекени, рушили до «кафе» спеціальною доріжкою, спустилися зі сцени й зайшли за лаштунки, де частину знімального павільйону облаштували під романтичне місце зустрічей. Тут розставили столики на двох, приглушили світло й натягнули замість стелі світлодіодні гірлянди у формі великих куль. На стендах, що виконували роль стін, розвісили неонові вивіски «Love» і «Cupid’s Cafe», серця та стріли, що пульсували рожевим і блакитним світлом.

Над кожним столиком висіла кругла лампа, спущена до нього на нитці, створюючи м’яке освітлення, і загалом, атмосфера «кафе», після гучної та яскравої сцени, сприяла тому, щоб видихнути. Однак не в нашому випадку.

Побачивши збоку столик із табличкою номер «2», розміром як підставка для десерту, я першою кинулася до нього й вхопилася за стілець. Але уявивши, як зараз буду сідати у своїй суперкороткій сукні, зблідла… Боже, навіщо я взагалі сюди прийшла?

І в руках, як на зло, нічого немає. Навіть сумочки, аби прикритися!

— Ну і чого завмерла, Кошкіна? — почула збоку тихий голос Демонця — роздратований і злий. — Спідницю вдома забула? Я б позичив, але не ношу.

— Заткнися!

Денис упевнено сів першим, а я непомітно підтягнула сукню нижче. Навмисно не дивлячись на хлопця, постаралася акуратно присісти на стілець (тобто, на самий край), але через гладку тканину вийшло незграбно, і я ледь не впала. Вчепившись у поділ, тут же схопилася, відчуваючи, як щоки спалахнули від сорому. Нас оточували камери, і я знала, що цей момент точно покажуть.

— Чорт… Чорт!.. — захотілося розревітися.

Демонець підвівся, зняв піджак, присунув мій стілець, що від’їхав, і посадив мене на нього за лікоть. Жбурнув піджак на коліна.

— Кошкіна, давай без вистав! — кинув крізь зуби, повертаючись на своє місце. — Тут і так уваги по горло, а я ще від зустрічі з тобою не відійшов!

— Я що, спеціально? — у тон йому огризнулася, намагаючись тримати обличчя. — Думаєш, заради камери ледь не навернулася?

Демонець вкусив губи, знизав плечима й відкинувся на спинку стільця. Подивився на мене з недобрим прищуром.

— Ну навіщось ти ж сюди прийшла. До речі, виглядаєш шикарно… без спідниці.

— Іди до біса, Демонець!

— Зібралася влаштувати особисте життя?

— Не твоя справа.

— Сперечаємось – значить, вгадав. Скільки тебе пам’ятаю, воно в тебе не клеїться.

— Зате в тебе клеїться, — прошипіла тихо й повернула: — Скільки тебе пам’ятаю! Ось тільки що ти тут забув, незрозуміло!

— А те ж, що і всі. Прийшов знайти чисту й світлу, і бажано з мізками.

— Ой, перестань, — я скептично хмикнула, поправляючи волосся біля обличчя й прикриваючись від камери. — Хоч мені локшину на вуха не вішай. Ти настільки зіпсований, що тобі байдуже, кому дурити голову. Але зі мною не пощастило, і ти, бідолаха, розстроївся. Дивись, не розплачся прямо тут. Ти сьогодні сексі-брутал, не розчаруй прихильниць.

Ми з Демонцем просвердлили одне одного колючими поглядами.

— Ти маєш рацію, Кошкіна, це проблема. Але знаєш, що мене тішить?

— Ну, давай, Демонець, пали. Скажи якусь гидоту.

— Та будь ласка. Схоже, ти теж влипла. І так само міцно, як я.