Розділ 6, частина 3

Денис сказав правду, і я зажурилася, залишивши його без відповіді. Повільно видихнувши, прибрала волосся за плече й відвернулася. В імпровізованому кафе ставало дедалі жвавіше, з’являлися нові пари, і раптом біля нашого столика виник справжній офіціант. Меню не запропонував, зате поставив перед нами два келихи з коктейлями — з кольоровими трубочками та кружальцями апельсина на обідку.

Зрадівши, що можна хоч чим-небудь зайняти руки, я одразу вхопила свій келих і пригубила. Стала розглядати неонові вивіски, зал, лампи-кулі, неіснуючий пил на підлозі… все, що завгодно, аби не дивитися на Демонця. У цьому залі навіть вікна виглядали підозріло справжніми, відбиваючи вогні нічного міста, як ідеально вивірена декорація для лав-сторі, де учасники не зобов’язані бути собою.

У якийсь момент я все ж поглянула в бік Дениса і зловила його погляд.

Він випив свій коктейль і сидів, барабанячи пальцями по столу. Плечі виражали показний незворушний спокій, обличчя — спокійну рішучість, але по зведених бровах і напруженій щелепі я здогадалася: не дуже-то йому тут весело. А ще він сидів і задумливо витріщався на мої ноги.

Хоча, можливо, і на свій піджак, який я зім’яла й притиснула до себе, як броню. І віддавати не збиралася!

Я стягнула його до колін і сховала ноги під стілець. Демонець тут же подивився на мене. Сказав своїм нахабним хрипкуватим голосом, який я терпіти не могла:

— Треба ж, Кошкіна… навіть у найабсурднішій реальності я не міг уявити, що сидітиму тут і дивитимусь на тебе.

— Взаємно!

— Що, намалювала собі принца, коли йшла сюди? Верхи на єдинорозі? — Денис єхидно хмикнув, втім, залишившись серйозним.

Мені теж було не до сміху під його непривітним поглядом. І, що набагато гірше, раптом стало соромно. Немов я й справді прийшла на шоу, щоб поєднати долю з пафосним кретином.

— Уяви собі! — Ми перекидалися шпильками пошепки. — Уже точно не демона в білих капцях. Куди ти в них зібрався? На той світ? Чи на пляжну вечірку, кому за шістдесят?

— Зате ти, я дивлюся, підготувалася, — не залишився у боргу Демонець. — Наділа сукню завдовжки три сантиметри й кольє із сарказму. Стратегія сильної й незалежної?

Придурок.

— Я її не обирала, дурню! Хочеш вір, а хочеш — ні, але я тут не для того, щоб знайти пару!

— А для чого? Вирішила стати зіркою й блиснути… розумом?

Господи, як же я його ненавиджу.

— Відтоді, як мені виповнилося шість, щоразу, коли тебе бачу, Демонець, мрію здобути силу табуретки й врізатися в твій лоб.

— Фу, Кошкіна, як кровожерливо, — скривився хлопець. — Краще вже приборкувачки блискавок, звучить поетичніше.

— Та яка різниця! — я метнула в нього сердитий погляд. — Сподіваюся, ти читав правила? Наприкінці кожного побачення в кожного учасника є право натиснути червону кнопку й покинути шоу. Ось і скористайся можливістю! Поки моє товариство не завдало тобі непоправної травми.

— Ну, мій улюблений піджак ти вже зіпсувала.

— Подумаєш! Він у тебе не один.

— Стежиш за мною, Кошкіна?

— Та що за тобою стежити. Орангутанг звичайний, бабій всеїдний! Ти мені як біологічний вид не цікавий. Тож сховайся у своєму зоопарку разом із білими капцями!

— Що ж, тоді візьми й сама натисни на червону кнопку!

— Помрій! Я прийшла сюди не для того, щоб програвати!

І тільки я гордо розпрямила плечі після словесного пінг-понгу, тільки закинула ногу на ногу й сунула трубочку з коктейлю в рот — роблячи вигляд, що в мене все під контролем і чхати я хотіла на убивчий погляд Демонця – як у цей момент до нашого столика впевненим кроком попрямував Валентин в оточенні двох операторів та асистентки.

Сліпуче всміхаючись, брюнет поправив у петлиці червону троянду і, не зменшуючи темпу, сів на підставлений спритною Ритою «руді кучері» стілець. Змахнув мікрофоном на камеру.

— А ось і наша пара номер два! Ви самі могли бачити, як мило вони щебетали, залишившись наодинці. Діано, Денисе, глядачі в захваті! Такий ефект від однієї зустрічі… Уже знайшли щось спільне? — Валентин примружив око і сам розсміявся. — Денисе, ми всі помітили, як ти відреагував, коли побачив Діану. У мене, як у ведучого, лише одне питання…

Я внутрішньо стиснулася, відчуваючи, як піджак на колінах стає свинцевим, а спина буквально дерев’яніє під прицілом камер, наставлених впритул.

— Денисе, скажи чесно, що саме тебе так вразило в Діані під час зустрічі? — продовжив Валентин тоном допитливого конферансьє. — Ми всі бачили твою реакцію. Ти виглядав… ну, просто приголомшеним? Чи я помиляюся?

Я завмерла з трубочкою в роті, не в силах поворухнутися. Ну, ось і все. Прости, мамо, я старалася, але проти Валентина з мікрофоном і знущань Демонця мені не вистояти. Я скосила на хлопця повний паніки погляд і приготувалася до удару.

І… моргнула, тому що цієї секунди обличчя Дениса змінилося. На нього націлилася камера, і він розтягнув губи в чарівно-нахабній усмішці, від якої верещали півкурсу дівчат. Довге пасмо падало на лоб, очі дивилися прямо… Він сидів так розслаблено, немов це не ми всього хвилину тому кидались одне в одного отруйними дротиками.

Моє серце перестало битися в очікуванні підлості від ворога…

— Не помиляєтеся, — повільно вимовив Демонець тоном лінивого плейбоя. — А який нормальний хлопець не відреагував би, побачивши дівчину з приголомшливо красивими ногами. Та я буквально врізався в стіну!

Він трохи подався вперед і пустив у хід фірмову хрипку — ту саму, що відключає у жіночої статі критичне мислення:

— Я подумав, вона мені сниться. Присягаюся!

Що?

А?!

Що він щойно сказав?

Мабуть, я застигла з абсолютно ідіотським виразом обличчя, бо за спиною оператора Рита-асистентка посилено замахала руками, привертаючи мою увагу.

Марно! Я так отетеріла від слів Демонця, що засмоктала трубочку сильніше й заплескала віями.

— Подивіться на неї. Хіба не сама досконалість?

Ось тепер я поперхнулася і виплюнула трубочку разом із коктейлем. Прямо на піджак. А цей гад підвівся, наче по-справжньому стривожився, і делікатно поплескав мене по спині. Рівно так, щоб в очах глядачів це виглядало… ввічливо-зворушливо, за всіма канонами справжніх джентльменів.

Ні. Він щось замислив. Ось просто своїм «міні» відчуваю!

— Ти в порядку? — співчутливо запитав.

Я повільно видихнула й повернула голову до Демонця. Ми зустрілися поглядами. Захотілося його вбити — у такі ігри зі мною ще ніхто не грав. Але спочатку потрібно було щось відповісти.

— С-с-спасибі… Денисе. Не зовсім. Ти… вмієш справити враження.

— О, безсумнівно! — тут же радісно підхопив Валентин. — Ми всі помітили вашу реакцію одне на одного! Розкажи нам, Діано, чим тебе вразив Денис? Невже це та сама стріла, яка збиває з ніг і пронизує серця?

Я стиснула келих обома долонями, вбираючи шкірою крижаний холод скла, і повернулася до зоряного ведучого. Той завмер в очікуванні, посміхаючись так широко, ніби цю усмішку до його обличчя приклеїли. У мене була рівно секунда, щоб поставити келих на стіл і взяти себе в руки.

І якби комплімент сказав не Денис, а незнайомий хлопець, я б напевно вже шукала спосіб втекти, від збентеження почервонівши до маківки. Але він сидів по інший бік крихітного столика, задоволено демонстрував свій фірмовий прикус і нахабно брехав… у всякому разі щодо стіни. Ні, я не могла залишитися в боргу.