Розділ 6, частина 3

Учора ми з дівчатами дві години репетирували посмішки на всі випадки життя за спеціальним посібником «Тисяча й один спосіб прихилити до себе», тож зараз згадала всі рекомендації, акуратним жестом поправила волосся й обдарувала ведучого найчарівнішою усмішкою, на яку була здатна.

— О… так! — відповіла повільніше і м’якше, ніж зазвичай. — Я, зізнатися, теж не очікувала побачити хлопця з такими… блакитними очима. Майже як у снах, які не можеш згадати. Я чомусь чекала зустрічі з інтелектуалом, любителем книг і філософії… Але щойно побачила Дениса, одразу зрозуміла, що це не про нього. Він нагадав мені принца в білому плащі з романтичної балади, який легко забирається на балкони до принцес, розповідає казки… а потім зникає в тумані на єдинорозі, прихопивши шампунь.

Я подивилася на Демонця, що завмер у мовчазному ступорі, і мило йому посміхнулася.

— Напевно, у тебе і голос такий же вражаючий, як зачіска. Я б не здивувалася.

І поплескала збентежено віями.

— А як щодо вашого першого побачення та знайомства? — поцікавився Валентин.

— Ой, повірити не можу, що мені так пощастило! — натхненно видихнула. — Ніколи раніше не зустрічала хлопців із таким, е-е, приголомшливим почуттям гумору!

Валентин задоволено розсміявся і зробив знак оператору. Той із камерою тут же закружляв навколо нашої пари, поки сам він продовжив (хоча не знаю, як Демонцю — я в цей момент на нього не дивилася — але мені вже хотілося все закінчити):

— До речі, мій помічник зараз у навушник підказує цікавий факт. Він зазирнув у ваші анкети і виявив, що ви навчаєтеся в одному університеті. Щоправда, спеціальності різні. Денисе, скажи, — звернувся до Демонця, — як же так вийшло, що ви раніше не перетиналися?

— Поняття не маю, — похмуро здивувався хлопець, забувши про усмішку. — Але я б таку дівчину точно запам’ятав!

Хам!

— А ти, Діано?

— В одному університеті? — я здивовано підняла брови й повернула голову до Дениса. — Треба ж… — зобразила повну невинність. — Не розумію, як я могла не помітити такого харизматичного хлопця. Мабуть, твій стиліст сьогодні особливо постарався. Я тебе навіть не пам’ятаю!

— Аналогічно, — не змигнувши оком, повернув пас Демонець. — То на якому, ти сказала, навчаєшся факультеті?

— Економіки та менеджменту. Але знаєш, я часто ходжу в окулярах і з пучком, напевно, тому ти мене не помічав. Річ у тім, що я зосереджена на навчанні й обертаюся в колі… інтелектуалів. Але тебе серед них жодного разу не бачила.

— Дивно. Я от тебе… теж, — видавив Демонець.

— Може, це тому, що тебе в ньому немає?

— А може, в нас із тобою коло обертання… різні?

— Цілком можливо. — Я недбало повела плечем. — Завжди, коли бачу скупчення людей перед аудиторією з написом: «Кафедра харизми та чарівності» — проходжу повз. Там зазвичай таке стовпотворіння з… особливих індивідуумів! Кожен другий — містер Кампус!

Блакитні очі Демонця недобре блиснули й примружилися.

Ой, здається, я зачепила чиєсь его.

— Та вже, загадка, — протягнув хлопець. — Поняття не маю, про що ти.

— Тож ти прийшов сюди в пошуках кохання?

Валентин мовчки спостерігав за нами й навіть не збирався переривати. Чорт, що взагалі відбувається?

Демонець вкусив губи і зауважив:

— І ти теж.

Довелося прийняти пас і неохоче кивнути — як це роблять горді дівчата.

— Так. Понадіялася зустріти хлопця, з яким можна поговорити про щось складніше, ніж просто: «що ти сьогодні їла?». Але мені не щастить. А ти, напевно, надаєш перевагу не дуже розумним дівчатам?

— Скоріше не вимогливим. Тим, хто не шукає ідеалу.

— Розумію, — я проникливо зітхнула. — Це, мабуть, дуже прикро, коли тебе оцінюють за інтелектом, а ти все зробив для того, щоб сподобатися… як особистість?

— Щось типу того. — Демонець розвалився на стільці, провів рукою по волоссю і знову показав свій фірмовий ікластий усміх. — Ось бачу дівчину, наче симпатична, я до неї знайомитися, а вона — а яку книгу ти прочитав останньою? І в очах стільки невиправданих очікувань, що відпадає всяке бажання згадувати яку.

— О-о, а ти вмієш читати?!

— У сенсі?

Ні, ну зі ступенем подиву я, звісно, переборщила. Тому ввічливо покашляла в кулачок і надала голосу серйозності.

— Я мала на увазі, можливо, мовою оригіналу?

— Дивлячись що. А ти?

— Англійська. А ще вчу корейську. Хочу побувати в країні ранкової свіжості, побачити Сеул і національні парки. А ти про що мрієш?

Демонець пильно дивився на мене, прогнавши усмішку. Напевно, мріяв придушити.

— Секрет, — відповів коротко, як обрізав.

Я замовкла. Рита-асистентка показала на годинник, а в навушниках пролунало:

— Діано, у вашої пари залишилося ще тридцять секунд діалогу. Говори!

— Е-е… ч-чому секрет?

— Тому що я не ділюся особистим із малознайомими людьми, — не дуже ввічливо вимовив Денис. — А ми з тобою ледь знайомі. Хоча ім’я твоє мені подобається.

Це прозвучало грубо, і я вирішила, що все скінчилося. Усмішка сповзла, мстивий запал зник, і все, що змогла видати на залишках самовладання, це:

— Що ж, сподіваюся, ми познайомимося ближче. Якщо ти, звісно, не натиснеш Червону кнопку.

Мені здавалося, Демонець не відповість. Уся розмова і так була на межі моїх сил. Але камери взяли нас великим планом, і я почула:

— Не цього разу. З нетерпінням чекатиму нашого другого побачення… Діано!