Глава 8, частина 1
– Зустрічайте, Марго і Владислав…
– Зустрічайте, Настя і Артур…
Музика лунала, камери рухалися, а я продовжувала стояти на місці, пропустивши вперед третю пару… четверту… п’яту.
– Зустрічайте, Оксана і Марк…
Якщо мій опорно-руховий апарат терміново не увімкнеться – я знову ризикую все завалити. Будь ласка, мені потрібно зібратися. Зараз або ніколи!
– Діано, прокинься! – прутка Рита з’явилася збоку і грізно прошипіла в саме вухо: – Хочеш зірвати зйомку та вилетіти з шоу? Згадай про свого хлопця! Йди ж!
– Про к-кого?
Але дівчина вже штовхнула мене під спину, і я пішла…
– Зустрічайте останню пару – Денис і Діана!
Якщо в мене і помутніла свідомість від нападу паніки, то всього на хвилину. Але варто було побачити Демонця, який прямував мені назустріч – як вона одразу ж набула ясності й, власне, перспектив.
Він ішов із таким виразом обличчя, немов прямував на кримінальну сходку мститися за брата. А на шляху нікого – тільки я.
Прекрасно! Залишилося підійти, підставити йому свою шию і дати за неї потрясти. А потім не забути у відповідь подряпати щоку – бо я не менше рада його бачити. Правда-правда. Капсом: ДУЖЕ!
Я пройшла десять кроків до жовтої лінії й зупинилася. Помітивши камеру, яка наїхала прямо на мене, натягнуто усміхнулася в об’єктив… і відразу ж перевела погляд на Демонця, ставши серйозною. Він продовжував підходити, і я, забувши про зйомку, не на жарт напружилася, приготувавшись тримати удар. А оскільки не звикла йому поступатися, теж рушила назустріч.
Ми зупинилися одне навпроти одного на тлі зимового фонтана, і Демонець очікувано потягнувся рукою до моєї шиї… Але замість того, щоб за неї схопити, раптом усміхнувся своєю найбільш нахабною та чарівною усмішкою – що? – притягнув мене ближче й торкнувся губами щоки.
– Привіт, Діано! – сказав досить голосно, щоб мікрофони точно його розчули. – Приголомшливо виглядаєш! Ти наче пляма на лобовому склі в машині зі зламаними двірниками – не стираєшся з пам’яті! Я з першої зустрічі не можу тебе забути!
Я ошелешено кліпнула і застигла.
– Ти очманів?! – розімкнувши губи, тихо прошипіла: – Відійди зараз же і відпусти мене! Хлоркою не пробував собі пам’ять стирати?
Але замість того, щоб відпустити, Демонець нахилився ще ближче, і мої обурено роздуті ніздрі лоскотнув аромат чоловічого парфуму – теплий та хвойний. А знайомий голос із хрипкою, від якої в нормальних дівчат підкошуються коліна, не надто доброзичливо попередив:
– Спокійно, Кішко. Тільки спробуй усе зіпсувати! Або ми граємо за правилами цього дурного шоу, або виходимо з нього обоє. Просто зараз! Але май на увазі: підставиш мені підніжку – впадеш першою, і пазурі не допоможуть!
– Не дочекаєшся!
– Тоді в тебе є секунда, щоб усе виправити. Інакше говоримо режисерові, що продовження не буде. Але тоді обіцяю, вже завтра в університеті я стану твоєю персональною отрутою – повільною й невідворотною!
Секунда? Якби він знав про Астралію, то зрозумів би, що часу в мене було значно менше!
Відштовхуючи від себе хлопця, я вже широко йому усміхалася. Грайливо розкривши очі, весело розсміялася з інтонацією, розрахованою на мікрофони:
– Господи, Денисе! Не уявляю, як тобі вдається бути таким смішним! Ми щойно зустрілися, а я вже закохана у твоє почуття гумору! Тобі казали, що ти страшенно кумедний? Тільки не повторюй вголос той жарт, який щойно сказав мені на вухо… Бо доведеться подарувати тобі футболку з написом «Ходяча дотепність»! Так і бути, я згодна бути незмивною плямою, але лише на твоєму серці!
І змахнула віями так млосно-захоплено, що в Демонця від моєї усмішки сіпнулося око.
Одна секунда. Друга…
Камера на стрілі взяла нас крупним планом і почала плавно від’їжджати, повертаючи можливість дихати. Ну все, досить. Я видихнула і відвернулася.
– К-кумедний? – процідив Денис крізь зуби, коли ми рушили з місця і попрямували до краю майданчика. – Я?!
– Ти! Ще раз доторкнешся до мене без дозволу або спробуєш мені погрожувати – і твій флакончик з отрутою опиниться в тому місці, звідки ти дістаєш свої геніальні ідеї. Розбитий! Терпіти тебе не можу!
– А доведеться.
– Краще мовчи!
Ми зайняли місце на краю плацу, де вже вишикувалися інші пари, і завмерли в очікуванні продовження шоу. Перед нами височів гарний особняк із колонами й широким ґанком. У ту ж мить, щойно пролунала команда режисера «Оплески!» – заграла нова музика, відчинилися двері, і на ґанок вийшов розкішний Валентин – інакше й не сказати.
Сьогодні чоловік був одягнений у чорний фрак, білосніжну сорочку з червоною краваткою-метеликом, капелюх, а в руці тримав мікрофон. Підійшовши до краю ґанку, він зняв капелюх і сліпуче усміхнувся, обводячи нас вимогливим поглядом. Після чого вимовив у мікрофон, і його голос залунав по всьому майданчику:
– Леді й джентльмени! Ласкаво просимо на друге побачення до палацу «Плезанвіля»! Сьогодні ви не просто пари. Сьогодні ви – герої інтерактивної історії, натхненної духом англійського маєтку, протягами замкових легенд і нотками мисливської флери! Попереду на вас чекає палацовий квест, який ви маєте пройти разом, щоб довести свою сумісність.
Валентин ефектно спустився сходами і вийшов на майданчик. Зупинився, оглядаючи пари.
– На вас чекає Лабіринт довіри, паркова прогулянка, випробування на влучність і… королівське завдання для справжніх лицарів! Не все вирішуватимуть бали… і не все симпатія глядачів. Але шанс перемогти надасться кожному!
Він зробив багатозначну паузу й підморгнув по черзі в три камери. Після чого не без пафосу змахнув капелюхом і промовив:
– А тепер, джентльмени, проведіть своїх дам на заднє поле й приготуйтеся до гри! Друге побачення – розпочато!