Глава 8, частина 2
На майданчику одразу все прийшло в рух, заворушилися пари і почулися жваві голоси. Хтось із учасників засміявся, хтось обійняв свою партнерку, а повненький хлопець на ім'я Ярослав (дуже серйозний шатен у твідовій кепці а-ля Шерлок Холмс) показово випростався й виставив лікоть кутом – бажаючи дотриматися «духу лицарства». Висока Іветта дивно позирнула на нього згори вниз, її сережки-ложки в вухах гойднулися, але за руку вхопилася. Заграла легка музика, камери завмерли в очікуванні зворушливих моментів, і пари рушили в обхід особняка – немов дія й справді відбувалася в англійському Сассексі, а не за годину їзди від рідного міста.
Я теж попрямувала слідом за всіма, розглядаючи гарний особняк, барельєфи над вікнами, плитку під ногами… що завгодно, аби не дивитися в бік своєї пари. Але тінь Демонця наздогнала мене і нависла збоку. Над вухом докором пролунав його невдоволений голос:
— Кошкіна, ти знущаєшся? Чи робиш вигляд, що оглухла?
Я щиро здивувалася, кинувши на хлопця гордий погляд. Залишаючись в образі «леді», вирішила пропустити грубощі повз вуха, але брову картинно вигнула:
— У сенсі?
— У прямому! Ти мене за руку брати збираєшся? — процідив Денис крізь зуби, крокуючи поруч. — Чула, що ведучий сказав? Якщо зараз же не візьмеш, я тебе сам за шарф схоплю і поведу, як циркову мавпочку на повідку! Ми пара, тож і грай за правилами!
Я приголомшено витріщилася на нього, раптом збившись із кроку.
— Як… мавпочку?! — задихнулася від обурення, відстаючи. — Демонець, — поспішила за хлопцем, блідніючи від злості, — це ти про мене?!
— Ні, про принцесу саксонську. Про тебе б я інакше сказав, — блакитні очі гостро зиркнули з-під довгої чубчика. — Мавпочка, дзеркало і помада! Наступного разу клич дорослого в кімнату.
Що?! Та він знущався, як завжди!
— Ах ти… сам демон мавпячий! — захотілося його стукнути. — Тільки рогів і копит бракує! І роздвоєного язика, як у змія!
— А може, він у мене є, Кішко? — Демонець криво посміхнувся, нахилився і показав ікло. — Просто я його бережу для особливих випадків.
— Не сумніваюся! — прошипіла я люто. — І не хочу знати про твої «випадки»! Судячи з того, що ти верзеш, він у тебе не з мозком з’єднаний, а з цистерною з отрутою!
— Образилася?
— Та ні, захопилася твоїм дотепом… кретин! Звідки ти його черпаєш, із порожнього відра?
— Останній раз кажу — візьмеш за руку? Про шарф я не жартував! І не шипи, на нас уже косяться.
Мені дуже хотілося відповісти Демонцю щось уїдливе та дошкульне; щось таке, щоб одним ударом покласти на лопатки його підле красномовство! Але пари попереду почали озиратися, і я слухняно притихла, виявивши, що всі йдуть дуже порядно, і тільки ми, як два школярі на дорослій лінійці, не можемо поділити один портфель на двох.
— Гаразд, — тихо здалася я, присуваючись ближче до хлопця, — так і бути. Але повірити не можу, Демонець, що ти мене про це просиш. Ніби нам дитячого садочка з тобою не вистачило!
Я швидко схопила хлопця за руку, вклала свою долоню в його і постаралася вдати, ніби так і було задумано. Просто я відволіклася на красу будівлі, природу, і забула про партнера. З ким не буває?
Денис замовк, і ми встигли пройти вже половину алеї, перш ніж він раптом якось напружено і незвично тихо зауважив:
— Взагалі-то, Кошкіна, я мав на увазі під лікоть, а не буквально за руку. Думав, ти здогадаєшся.
— Що? — я повернула голову до хлопця, відчуваючи, як від ніяковості просідає земля під ногами, а в щоки кидається жар. — Серйозно?!
Але він мав рацію. Всі пари перед нами йшли попід руку, і тільки ми з ним, як закохані підлітки на своєму першому побаченні. Точніше, на другому!
— Ти мене підставив! — я спробувала вирвати пальці та відступити, але Денис міцно стис мою долоню, не дозволивши відійти.
— Вже пізно, не смикайся. Камери дивляться! — майже нечутно нагадав. — Краще посміхайся і зроби вигляд, що ти в захваті не лише від мого почуття гумору, а й від харизми.
— Розмріявся!
— Це точно. Але іншого варіанта у мене для тебе немає.
Посміхатися не хотілося взагалі, особливо після дурного жарту Демонця про мавпочку і помаду. Скоріше навпаки, хотілося розревітися. І якщо собі чесно зізнатися, то, напевно, розревітися від того, що я НАСТІЛЬКИ йому не подобалася. Він мені, звісно, теж і навіть ДУЖЕ! Але…
Відповіді я не знайшла. Тому просто пішла поруч із Демонцем, намагаючись пам'ятати про Астралію і про всіх незаслужено ображених дівчат світу, за яких хто-небудь колись обов'язково помститься! Може, навіть я. А, занурившись у думки, на місце першого квесту «Лабіринт довіри» прийшла гордою і задумливою. Нас вишикували в ряд перед готовою локацією, схожою на зелений мініатюрний парк, і перед усіма знову з'явився Валентин.
Поки ми йшли, нас супроводжувала легка музика в англійському стилі, тепер же вона змінилася на ритмічнішу, з нотками напруги. Знову ожили камери на довгих стрілах, полетіли над полем і учасниками, дівчина-режисерка віддала команду помічникам щось переставити, і показала нам знаком «мовчати». Стихла музика, і заговорив Валентин:
— Наші чудові пари! — оксамитовий голос ведучого голосно роздався з переносних динаміків. — Вітаю вас на першому випробуванні сьогоднішнього дня, без якого неможлива жодна історія кохання… На випробуванні довірою!
Він зробив багатозначну паузу, обвів усіх поглядом, і тієї ж миті над нашими головами вдарив урочистий гонг. ТА-ДАХ! Від несподіванки я здригнулася, хтось поруч зойкнув, а Демонець грубо лайнувся, але руку мою втримав.
— Представляю вашій увазі «Лабіринт довіри!» Місце рішень і дій, думок і тиші. Місце, яке вже дуже скоро пробудить у вас не лише інтуїцію, а й сумніви!
Валентин напівобернувся, скинув руку й показав на локацію, поступаючись місцем паруючій камері та нашим поглядам.
На широкому трав’яному полі розташувалася ретельно оформлена конструкція — досить широка і заплутана, зібрана з жорстких модулів, які місцями піднімалися вище трьох метрів і дуже правдоподібно імітували живопліт. По кутах лабіринту височіли декоративні ліхтарі у вікторіанському стилі, в центрі виднівся купол, а частина стін залишалися напівпрозорими… (я розгледіла в них двері та таблички з номерами). А просто перед нами височіла красива арка, перевита білими трояндами та морозним плющем.
— Сьогодні кожна пара зіграє в класику романтичного квесту — один за двох, — продовжив Валентин тоном гостинного господаря, у якого на гостей (після смачної вечері) заплановано полювання і вже заточені ведмежі капкани: — Хлопцям належить пройти лабіринт із зав’язаними очима, орієнтуючись виключно на голос партнерки. Дівчата ж спрямовуватимуть партнера через спеціальну гарнітуру — навушники та мікрофон. А також через персональну відеокамеру, встановлену на шоломі учасника. З її допомогою дівчата зможуть бачити шлях усередині лабіринту і карту маршруту на спеціальному екрані.
Валентин широко посміхнувся і змовницьки прикрив рот рукою, знизивши голос:
— Тож, любі учасниці, раджу одразу сказати своїм хлопцям, щоб вони менше крутили головою!
— Ти чув, Владе? — кокетливо розсміялася Марго, поправивши на плечах білу накидку. — Запам'ятовуй одразу, куди йти, бо в мене з пам’яттю на поради не дуже.