Глава 2
Як бути – я не знала. Ліжко зведеного брата, як і інші меблі, здалось мені зручним, не те що старенький, продавлений диван в бабусиній хаті. Але це не моє ліжко, не моя кімната і не мій дім, то ж я, акуратно склавши речі на стілець, згорнулася калачиком на краєчку ліжка, боячись пом'яти свіжі простирадла. Вдягнена в чисту футболку сина Галини Юріївни, я почувалася незваною, непрошеною гостею. Та що поробиш, коли мої колготки сохли на батареї, теплий кардиган і сукня висіли на стільці... Мачуха мала рацію: гаряча ванна зігріла мене, і, попри сумніви, я таки заснула, прикрившись краєчком ковдри.
Вночі мені снилися сірі очі, що люто дивляться на мене з-під темного рваного чубчика…На ранок мені стало зле, то ж довелося викликати лікаря.
***
Наступні два дні минули в постільному режимі, спокої й прийомі ліків. Заходила мачуха, двічі провідав батько. Крізь чуткий сон із сусідньої кімнати долинали голоси зведеного брата та його друзів. Я здогадувалась, що гучний хрипкий сміх звернено до мене, тому ще дужче згорталася клубком. Або, запахнувшись бабусиним кардиганом та підібгавши босі ноги, залазила на крісло біля вікна. Дивилася на перший грудневий сніг, що ніжною порошею вкривав двір і довгу вулицю, де будинки пишалися новизною. В сутінках сяяли чужі вікна і, розглядаючи полотно штор, я уявляла собі, хто живе в цих красивих віллах і замках, розмежованих високими кованими парканами.
Від батька я дізналася, що селище, де живе його сім'я, називається Черехине, і тепер із задоволенням повторювала цю смішну й мелодійну, схожу на «апчхи», назву. Дивилася на високу смугу соснового лісу, що видніється вдалині. На блакитні ялини та ялиці, тоненькі туї, зовсім молоденькі, ладні, розсаджені в декоративному порядку в дворі будинку мачухи та сусідів, і уявляла, як тут гарно в Різдво! Не те що в нашому сіренькому заводському містечку. З його п'ятиповерховими хрущовками, дерев'яними двоповерхівками і післявоєнними сталинками, бляклими і непримітними.
У кімнаті сина господині дому не було телевізора, комп'ютер я вмикати не вміла, відданий мені батьком телефон пов'язував мене тільки з бабусею... Наступного дня я набралася сміливості й відкрила книжкову шафу брата. Там красивими рядами стояли нові книги, що пахли друкарською фарбою. Спочатку загребла в ліжко «Загублений світ» Конан Дойля, а опісля й готичний роман Енн Райс «Інтерв'ю з вампіром», несподівано знайдений на полиці.
Та вихідні минули, температура остаточно спала, і наступного ранку Галина Юріївна дозволила мені спуститися. Я знала, що мачуха з батьком поїдуть на роботу, і ще вчора добре розчула її слова: про сніданок подбає мій зведений брат. Його залишили вдома, аби доглянув за мною, і я з острахом засинала, бажаючи, щоб сьогодні ніколи не настало .
Мій страх сам знайшов мене. Прокинувшись, я повернула голову й побачила, як, підібгавши ногу, обіпершись плечима об стіну, він сидить на моєму ліжку (на своєму ліжку, якщо бути чесною). Граючи брелоком у довгих пальцях, дивиться на мене холодно й незмигно.
Побачивши так близько сірі, злі очі Стаса, я підскочила, смикнувши на себе ковдру, й позадкувала до краю ліжка,
– Не так швидко, сестричка! – зведений брат сильною рукою легко піймав моє зап'ястя, не давши скотитися на підлогу. – Куди зібралася? – процідив крізь зуби, стискаючи рот в тонку лінію і, притягуючи ближче, пообіцяв: – Тепер тобі від мене не сховатися. Це ти матері голову задурила, а я ж не жаліслива мачуха, на твої сльози не поведусь.
Ми були в будинку одні, мені було страшно, і я попросила відпустити мене.
– Розмріялась! – темний, рваний, ще вологий від душу чубчик впав братові на лоб, і він повільно відвів волосся, даючи можливість роздивитися своє обличчя.