Глава 3

POV Стас

Вона не була потворною, я збрехав. Та й скелетиною також. Вона була дуже тендітною, мов тростинка, й незвично лагідною. Мовчазною, недовірливою, весь перший вечір в нашому домі тремтіла від звуку власного імені, наче заєць.

Коли батя зізнався матері, що в нього є дочка, я не повірив власним вухам. Коли він винувато сказав, що змушений деякий час піклуватися про неї, я був близький до того, аби вигукнути: «Ні!» – в обличчя обох батьків і розсікти кулаки в кров від розчарування. Коли мати здивувала мене, давши згоду привезти її до нас додому, – я розбив дзеркало в своїй кімнаті й усім серцем зненавидів дівчисько, вже знаючи, що ніколи не прийму її. Чужу і незнайому, нерідну, яка взялася наче з порожнечі. З минулого – нізвідки, – щоб зруйнувати своєю присутністю все те, про що я так довго мріяв.

Чому саме тепер? Сьогодні, зараз – чому ?! Коли у мене, нарешті, з'явилася сім'я? Не обрубок, а справжня родина, як у всіх? Коли з'явився свій дім, свій світ і чоловік, який повернув у цей дім матір? З появою якого з мого життя зникли чужі люди і я відчув себе вправі сміливо дивитися в очі друзям. Коли майже повірив, що забув, хто я і ким народився. Чому?

Мати-одиначка. Сирота з дитиною, з таким же безбатченком на руках, як і сама. Ні тітки, ні сестри, ні брата. Продавщиця пиріжків, яка твердо вирішила стати на ноги, навіть всупереч браку жіночого щастя. В дитинстві я постійно чув, як няньки, найчастіше найняті матір'ю жінки з ринку, жаліли мене. Потурали в примхах, називаючи позашлюбною дитиною. Обділеним чоловічою увагою хлопчиськом, якому неодмінно в житті буде несолодко. І який у майбутньому, можливо, не здатен збудувати власну повноцінну сім'ю. Бо росте без батька і добрий приклад подати нікому.

Ще довго я не міг зрозуміти – чому так, поки не подорослішав настільки, щоб самостійно запитати матер і отримати чесну відповідь.

Нема батька. І, вважай, не було. Бо не хотів. І не кохав. Крапка.

В цьому була вся мати, вона ніколи не вміла викручуватися. І навіть коли я бачив щасливі обличчя друзів, чув: «А ось ми з татом ...», мати завжди казала: «Не заздри, Стасько, зате у тебе є я. Все в тебе буде, сину, ще краще, ніж у твоїх друзів, не сумнівайся!».

Але я сумнівався, аж поки в материних залицяльниках не з'явився Матвєєв. Тихий, непримітний бухгалтер середньої руки, за сумісництвом водій і зовсім скоро – законний чоловік. Не марнотрат, не алкаш, не жмот. Звичайний мужик, без сім'ї і темного минулого за плечима.

Не розумію, чому інші підлітки ненавидять своїх вітчимів? Матвєєв ніколи не вставав між мною і матір'ю і завжди був привітний зі мною. Я визнав його одразу, як тільки він вперше простягнув мені руку. Я відповів згодою на пропозицію сходити разом на футбол, а через кілька днів він пішов на батьківські збори – замість вічно заклопотаної матері-директриси, навіть говорив з іншими батьками. Він ніколи не відмовляв у моїх проханнях, у чоловічій підтримці, котрої так довго бракувало, і я все ревнивіше використовував його час.

Так, не батько, але й не чужа людина. Для Стаса Фролова – Батя, і, здається, він був не проти. Безумовно, вітчим мене влаштовував. Допоки раптом у його житті, в нашому житті, не з'явилася вона – донька від першого шлюбу на ім'я Настя.