Глава 9

– Як було, Настенько, так і кажу, слів із пісні не викинеш. Я-то Гришка́ свого сама виховувала, без батька, в комуналці, а тут сім'я зі становищем та з пошаною. Там одна Ганна тихонею була, вже й не знаю, в кого така вдалася. Як побачив її мій Гриць, так з розуму і зійшов. Тінню за нею ходив, під вікнами будинку стирчав. І підійти не наважувався, і без неї несила. Я все сподівалася, що пройде ця запійна любов у нього. Куди там! Двічі його, дурного, з даху стягувала. Перший раз, коли друг Ганниного брата їй пропозицію зробив, одразу по випускному, а другий...Вдруге таки стрибнув. Це ще добре, що балконні мотузки врятували, й кучугура, нагорнута двірником, виявилася попід вікнами. Дивом Грицько живий залишився. А ось я посивіла. В один день могла обох дітей позбутися. Ох, онучко, не люблю я той скрутний час згадувати. Таке горе. Одна ти відрада у нас з сином і залишилася. Як дві краплі води Ганна, ні дати ні взяти.

Увійшла медсестра, аби виміряти тиск і зробити бабусі укол, то ж я тихенько відійшла в сторону. Спустилася в буфет за кефіром, опісля перестелила постіль. Ми ще трошки посиділи біля вікна, споглядаючи, як надходить вечір. Я розповідала бабусі про школу й нових друзів, поки санітарка, зазирнувши в палату, не нагадала про плин часу й про те, що пора зачиняти відділення.

– Ох, Настуню, засиділися ми з тобою! Рахунок часу втратили! Біжи додому, онучко, зовсім стемніло вже! Батько буде турбуватися.

Не знаю, навіщо я сказала? Мабуть, тому, що бабуся була найближчою людиною, і слова самі зірвалися з губ.

– Не буде. Він мене зовсім не любить. Та й ніколи не любив.

– Не говори так, Насте! Звичайно, любить. Завжди любив. Що за дурниці?

– Ні.

Але ми обидві відчували і знали ситуацію глибше, ніж відбивалося на поверхні, і бабуся стомлено зітхнула.

– Йому все ще важко змиритися зі смертю Ганни. Вже стільки років минуло, а Гриша, як приїде, так на кладовище квіти й несе. Пробачити не може ні собі, ні її сім'ї. Перше шкільне кохання так просто не забувається.

– Але я? В чому винна я, бабусю? ..

Лікарню зачинили, і я знову вийшла на проспект, де вже засвітилися ліхтарі. Влившись у потік перехожих, пішла вздовж вулиці, аби трохи прогулятися. Раніше не доводилося так пізно перебувати одній в незнайомому місті, але я не уявляла, о котрій почнеться й коли закінчиться вечірка зведеного брата. Гнівати його зовсім не хотіла, то ж залишалося сподіватися, що зможу доїхати останнім автобусом. Чи передостаннім. А там і батьки повернуться. Адже повернуться?.. Цікаво, допоки працює маршрут і де можна дізнатися розклад?

– Ви не підкажете, де автобусний вокзал?

– Який з них тобі потрібен? Південний?

– Н-напевно.

– Піднімайся квартал угору, там сядеш на дванадцятий трамвай і зійдеш за дві зупинки до кінцевої.

– Дякую.

– Дівчино, ти проїхала зайві зупинки, доведеться вернутися.

– Дякую.

– Ні, тут не ходить маршрут на Черехине, це інший напрямок.

– Вибачте...

Я заглянула в кишеню – грошей залишилося зовсім небагато, тільки на зворотний автобусний квиток. Вийшовши з автовокзалу, озирнулася. Скільки я їхала на трамваї? Здається, не так щоб дуже довго. Якщо поспішатиму, обов'язково встигну повернутися до школи, а там і додому. Ось тільки ще б дорогу знайти.

Годинник на телефоні показував дев'яту вечора, треба було поспішати.

Я йшла довго. Так довго, що руки і ноги замерзли, зуби цокотіли, а язик майже не слухався. Звертала на центральні, більш освітлені, вулички, намагаючись не втратити трамвайну лінію, та все одно, не помітила, як і заблукала.

– Не підкажете, де знаходиться сто сьома школа?

– Це що, жарт? Невдалий, треба сказати...

– Скажіть, будь ласка, де знаходиться Черехине?

– Уявлення не маю.

– Чи не знаєте ...

– Йшла б ти додому, дівчинко! Ніч надворі! І куди тільки батьки дивляться!

– Вибачте, а ...

– Ти одна, малючко? Що, серйозно зовсім одна? Я б тебе провів, яка ти худенька. Стій ти, куди тікаєш!.. Стій!

Я не хотіла телефонувати батькові, зовсім не хотіла. Він ніколи не подавав виду, що чекає на мій дзвінок, і було майже страшно отак несподівано турбувати його, тим самим зізнаючись у власній дурості. Батько знаходиться на великій відстані й, мабуть, занадто зайнятий, аби мені допомагати. Крім номера батькового телефону, я знала тільки телефон бабусі, а новина про те, що я заблукала, означала для неї новий серцевий напад ...

– Так, Насте? Що? Не чути. Вибач, ми тут з Галею трохи зайняті. У нас, на підприємстві велика виробнича поломка! – я почула на задньому плані стукіт, чоловічі голоси і гучний владний голос мачухи. – Поговоримо пізніше, добре, дочко? Надобраніч.

– Надобраніч ... Тату ... Тату! – та старенький телефон востаннє блимнув екраном і погас.

Сльози покотилися з очей. На вулицях було темно і самотньо, і я зовсім не знала, куди йти. Тільки сніг сипав і сипав, заносячи місто білою крупою.