Розділ 3

Я дивлюся на Алекса й сміюся. От уже кому байдуже до лакросу й усіх бійок у шкільній душовій. Мого брата цікавлять журналістика й література. Ах так, ще довбані долі нещасних людей, яким, за великим рахунком, до Алекса немає ніякого діла.

Як завжди, його волосся скуйовджене і, на відміну від мого, виглядає так, ніби він увесь день запускав у нього пальці. Сухі губи покусані, а на долонях сліди від маркерів.

— Чувак, ти можеш хоч один день прожити для себе? — кажу я вкотре. — Не думаючи про інших? Якого біса ти рвеш дупу, Алексе?!

Але я й сам знаю відповідь — не може. У цьому його суть — вірити в краще й давати людям шанс. Провидіння ще в материнській утробі, відмірявши порівну спільних генів, розділило нас на світле й темне. Саме тому я бачу те, чого ніколи не побачить він. І, треба гадати, навпаки. Бо, дивлячись на милу білявочку Тільду Стронг, я бачу лише брехливу стерву й умілу маніпуляторку, готову накинути петлю на будь-кого, хто не дозволить їй смоктати з нього кров. І так, її прийомні батьки мають рацію, немає жодних чортових причин, вона просто такою народилася!

Повз нас до парковки йдуть старшокласниці, і моя крива усмішка притягує їхню увагу.

— Привіт, хлопці! Як справи? — вітається одна, але я обираю іншу — ту, в якої більші груди, а в очах є те, що мені потрібно, — інтерес, і відповідаю:

— Привіт, Хлоє. Маєш чудовий вигляд!

— Вас підкинути додому, Картере? У нас є зайві пів години!

Гарна пропозиція, мені подобається. Я вдаю, що розмірковую, а Алекс поспішно мотає головою — так рішуче, ніби взагалі боїться опинитися біля дівчат:

— Ні, дякую! Я залишаюся. Хочу дочекатися Лену, у неї скоро закінчиться музичне заняття. Я пообіцяв їй, що ми зайдемо до кафетерію до Боббі. У нас… у нас є привід, — раптом ніяковіє він.

Як передбачувано, ми з дівчатами спантеличено перезираємося. Але сьогодні п’ятниця, поспішати нікуди, і ці чортові кілька хвилин наодинці з братом для мене дещо та значать.

— На жаль, дівчата, — знизую я плечима, — іншим разом. Сьогодні я хочу подивитися, як мій брат нарешті поцілує свою дівчину. Ви ж чули: у нього є привід!

Старшокласниці, регочучи, йдуть, Алекс червоніє, а я здіймаю брови:

— Ну, що не так, Але? Я ж не винен, що ти ніяк на це не наважишся? І так, мені смішно! Ніколи не розумів, що ти знайшов у своєму худому Тріскунку, коли навколо так багато симпатичних Хлой!

 Я повертаю голову й замислено проводжаю дівчат поглядом. Міркую вголос:

— Звісно, переспати з ними навряд чи вийде, але цілуватися вони тебе точно навчать. М-м, Але? Я знаю, про що кажу. Ще не пізно їх наздогнати!

Звісно, Алекс сердиться, схоплюється з лавки й сердито кидає крізь зуби:

— Придурок! Навіть не починай! Це не твоя справа!

— Від придурка чую! — легко повертаю я. — Звісно, не моя. Мені вистачає і нашої пришелепкуватої сестри, щоб я дозволив винести мені мозок ще одній зануді-малолітці! Що, Алексе, чекатимеш, доки їй виповниться вісімнадцять, щоб стати мужиком? Не сміши! Тобі скоро сімнадцять, за рік ти сам від нудьги її кинеш, бо втомишся спускати вручну!

— У «неї» є ім’я — Лена. І ти це знаєш!

— І що? Пропонуєш із нею подружитися?

Кут коміра сорочки Алекса знову загнутий усередину — стара звичка хлопчиська-мрійника, який у дитинстві розповідав нам із сестрою вигадані історії. Скільки себе пам’ятаю, мене завжди в людях дратувала така недбалість, але дивна річ: це роздратування ніколи не поширювалося на брата.

— Думаю, було б непогано! Принаймні Лена хоча б приходила до нашого дому! Не розумію, Картере, — Алекс морщить лоба, розглядаючи мене. — Чому ти завжди хочеш здаватися гіршим, ніж є насправді? Я ж знаю тебе краще за всіх. Ти не такий!

Знову він за своє. Я хитаю головою й ліниво його поправляю:

— Це трохи не так звучить, Але. Я для тебе не такий — є різниця. Це ти хочеш бачити мене кращим, ніж я є. Але це не так.

Я знаю, що він заперечить, він ніколи не втомиться перетягувати мене на світлий бік, чого б йому це не коштувало.

— Це так!

Видихнути виходить хрипко.

— Тільки не вмикай режим «зануди», Але, бо я пошкодую, що не пішов із Хлоєю.

— Навіть не думав, — чую вперту відповідь. — І я тебе не тримаю!

Окей. Я беруся за ручку сумки й встаю. Закидаю її на плече. Сваритися ми обоє не любимо, але якщо дуже хочеться, то чому б і ні?

— А що ж тоді ти робиш? — зауважую йому не без роздратування. — Ми вже п’ять хвилин говоримо про тебе, а ти так і не спитав, як минуло моє тренування. Але забий, паїнько, я йду!

— Стій!

Алекс міняється в обличчі й ловить мене за лікоть. Зупиняє, повертаючи до себе.

— Вибач, Картере, я не хотів тебе образити. Просто ти вдаєш із себе лиходія, а я втомився шукати цьому пояснення. Якщо тобі самому начхати на те, яким тебе бачать інші, то мені — ні! Щоразу, отримуючи грамоту за відмінне навчання, я продовжую себе питати: чому я, а не ти? Адже ми з тобою знаємо, хто з нас двох не тільки сильніший, а й розумніший. Так завжди було, Картере!

— І буде! — не витримую я. — І краще тримай язика за зубами!

— Але чому?! — щиро дивується Алекс.

— Бо лиходії завжди хитріші й розумніші, хіба ти не знав? У їхніх темних закапелках душі ховається те, що лякає і змушує з ними рахуватися. Відчуваєш різницю?.. Мене не хвилює чужа думка й визнання в очах інших. Я нікому не дозволю переконати себе в тому, що на мені лежить супер-місія врятувати цей довбаний світ. Навіть тобі, Але!

Я знову кидаю сумку на лавку й розводжу руки в сторони.

— Подивися на мене! — не прошу брата — вимагаю. — Я вільний! Я можу робити, що хочу! Тоді як ти — другий рік продовжуєш строчити дурнуваті статейки за вказівкою Моран! Сподіваєшся, що вона оцінить твої старання? Не заперечуй! Напевно, стара жаба щоразу задоволено плескає тебе по плечу, повторюючи, що ти — гордість школи Еллісона й майбутнє Сендфілд-Рока! І сміється за спиною, знаючи, що ти й далі строчитимеш ці гівняні статейки, навіть розуміючи, що загруз у лайні! Замість того щоб писати свої історії, як завжди хотів!

Алекс дивиться на мене ошелешеним поглядом, а я не зупиняюся. Не зараз.

— Хочеш дізнатися, як минуло моє тренування? Чудово! Я тепер атакувальний півзахисник, і за тиждень буду в основному складі. Але тільки якщо сам захочу! Тренер Герлі — серйозний мужик, і поки мені подобається лакрос, я готовий грати за його правилами. Питання в іншому: чи готовий Герлі у відповідь зіграти за моїми? — зло всміхаюся. — І якщо ні, то я пошлю його нахер разом із його командою, шкільним комітетом і річною премією! Бо я справді найкращий, Але, і він це знає. А на принципи мені плювати! Я не терплю всього, що зв’язує руки! Ти кажеш, що Моран вважає твої статті недостатньо толерантними? Алексе, тебе реально засмучує думка старої навіженої стерви, не здатної мислити поза системою? — я сміюся. — Серйозно? Але якщо так, то змусь її зжерти свою думку. Будь-якою ціною! Я б змусив!

Брат стоїть блідіший, ніж зазвичай, і вже не намагається мені щось довести. Говорить так, ніби щойно здогадався, хоча давно б уже пора.

— То ось навіщо тобі потрібні темні закапелки, Картере? Не щоб ховати, а щоб діставати з них такі аргументи?!

Ну нарешті!

— І для цього теж. Тож не розповідай мені, яким ти мене бачиш. Я ніколи — чуєш! — ніколи не поставлю собі запитання: чому не я!