Розділ 4

Даша

— Що це? Хто це?

— Де?

— У тебе під столом. Там хтось є!

Я так і завмерла, затиснувши долонею рот, почувши переляканий писк Людожерочки й невиразну метушню над собою.

Здається, я щойно чхнула, але сталося це так несподівано — у найактивнішій стадії підслуховування процесу зваблення шефа, що я й зрозуміти нічого не встигла, як усе вже сталося.

От паскудство! А все волосся винне, хай йому грець! І той, хто мені його розтріпав!

— Андрію, хто там? Я чітко чула чийсь чих… Що відбувається? — занепокоїлася брюнетка. — Ми не самі?!

От якщо Воронов мене зараз здасть, ніколи йому цього не пробачу й звільнюся!

— Я нічого не чув. Тобі здалося, Неллі.

Фу-ух, не здав.

— Але, Андрію!

— Яка різниця! Я ж сказав, що ти запізнилася. Немає там для тебе нічого цікавого!

Що? О ні! Тільки не це! Хіба Воронов не знає, що якщо хочеш заспокоїти підозру в жінки, її питання не можна лишати без відповіді! Тим більше питання незадоволеної жінки! Це ж шукачка Купріянова! Вона тепер неодмінно захоче дізнатися!

Я смикнулася назад, потім уперед, у паніці обмірковуючи, як бути. Мій шеф, який хам і узурпатор, продовжував тримати мене біля ноги, але от пальці раптом змістив зі щоки на мої губи, ніби злякався, що я видам себе.

Пізно, шефе! Усьо пропало! Фіг Півника від лисиці сховаєш! Не для того Людожерочка сюди прийшла, щоб її за носа водили. Вона ж мене зараз виявить, а я, з самовпевненої ласки гобліна, який засунув мене під стіл, сидітиму під ним як боягузливий заєць або злодюжка, спійманий на гарячому!

Тільки цього не вистачало. Через свавілля начальника перед якоюсь Пригожевою останню гордість розгубити!

— Ах, ось воно що… Та це ж Півник!

Ну от, я ж казала. Виявила! А я так неввічливо до неї задом. Навіть нормально не привітатися.

Я позадкувала попою назад, але Воронов не відпускав, і довелося його цапнути за палець. Дуже сердито цапнути. Дитячий садок якийсь!

Я вибралася з-під столу й підвелася, сердитим поглядом спопеляючи шефа на місці. Усе він винен, гад! Наче я не здогадалася, яку він тут гру затіяв. Знущається! Не повірив, що я йому правду розповіла.

— І ніяке не «воно», а я! — підняла голову й похмуро глянула на Пригожеву, що сповзала зі столу.

Побачивши, у якому брюнетка вигляді, округлила очі, здивовано розглядаючи на помічниці Купріянова розстебнуту блузу.

Ого! Оце рішучість!

Це ж яку треба мати практику зваблення, щоб так легко й швидко оголитися в кабінеті самого генерального? Ще якихось п’ять хвилин, і якби не я… тобто не мій чих, ще невідомо, хто з нас двох підібрався б до Воронова ближче!

Але стоп. Про що це він сказав наприкінці розмови? Що це взагалі за натяки про сподобатися? З чого б раптом?

А може, Воронов і не мене мав на увазі? Тобто мене, але не по-справжньому? (По-справжньому-то він мене терпіти не може, це факт!) Може, він так натякнув Пригожевій, що вона прийшла невчасно?

Я ж відчула, як вона на нього подіяла: в онука Матвія Івановича ледь слинка не текла, так розхвилювався бідний від доступної краси Людожерочки. Усю зачіску мені розпатлав, зараза, стримуючись із останніх сил! Не було б мене, вихлебтали б вони свою «каву» на пару будь здоров, просто на столі частуючи одне одного, і начхати на корпоративну етику!

Або… або він усе-таки мені повірив? Моїм словам, що Пригожева з Купріяновим замишляють проти нього страшний злочин? Раз уже одразу не попросив залишити їх із брюнеткою самих, хоча й відчував досаду?

Нічого не розумію.

Пригожева тим часом, засмутившись, уже взялася застібати на собі блузку й обсмикнула спідницю. Мені теж не завадило обсмикнути свою, що я й зробила, гордо стиснувши губи. Волосся поправляти не стала — марно. Акуратний ще недавно «пучок» тепер висів набік із розтріпаними пасмами. Надто густими, щоб я змогла з ними за секунду впоратися.

— Бачу, що ти, — буркнула Людожерочка, буцаючись зі мною поглядами. Ми обидві поправляли блузки. — Як же це я так промахнулася? — в’їдливо кинула. — Могла б і здогадатися!

— Так, це мій секретар, — навіщось підтакнув Воронов, але дуже незворушно. Наче для секретаря сидіти під столом — це нормально. — Про що, Неллі? — виразно підняв темну брову.

Ну й питання. Не вистачало ще цій гидкій Пригожевій свою версію озвучити, а мені почути!

— Я тут документи під столом збирала, — поспішила повідомити значуще.  — Андрій Ігорович розсипав стопку. Дуже важливі!

— Документи? — оглянувши мене, хмикнула Нелечка. — Ну так, аякже. І де ж вони? — не повіривши, подивилася на мої губи так, ніби це не вона збиралася, а я щойно робила ними щось непристойне.

Ні, ну це вже занадто! Але руки-то в мене й справді порожні, довелося викручуватися. А шеф хай думає, що хоче!

І чого це Пригожева мені «тикає»?! Хай скаже спасибі, що я в поліцію не пішла на неї скаржитися — Воронов заборонив. А дарма! Не довелося б тепер тут червоніти перед усякими.

— А документи я не встигла зібрати. Так на підлозі й лишилися. Як твій овечий голосочок почула «хочу-не можу» і про м’язи пружні, так і забула, навіщо під стіл полізла. Ти, бува, кабінети не переплутала, Пригожева? Таке враження, — покрутила пальцями в повітрі, — що ти чи то шефом, чи то моментом помилилася!

Ого, як я грізно! Сама від себе не чекала. Ще й на зв’язок із Купріяновим у лоб натякнула.

Але нападати точно краще, ніж захищатися, а в мене, завдяки дурній витівці Воронова, і так позиція невиграшна. Он як щоки горять, самій жарко від думки, як усе виглядало збоку. А Пригожева ще та пліткарка, щоб не рознести свої здогадки по корпорації, як вірус. Спробуй потім від чуток відмитися! Досить із мене й попередніх, щоб обростати новими!

— На що це ти натякаєш? — одразу ж тонко примружила оченята чорноока єхидна й зібралася для словесної атаки. Вп’ялася нігтиками в поліровану стільницю. — Що я і Валерій Олександрович… що ми… Та як ти смієш, вискочко!

Тепер головне — тримати обличчя. Я її попередила!

Але про всяк випадок гордо взялася в боки, не збираючись поступатися красуні й міліметром упевненості: нігтики в мене теж є, а от виходу немає. Кинула зверхньо:

— Гадки не маю, про що ти.

— Брешеш, Півник!

— Дні прийому співробітників із робочих питань — вівторок і четвер, з десятої до дванадцятої, а сьогодні середа, — відкарбувала професійно. — Я вам про це третій день повторюю, Пригожева. Можете записатися в мене в приймальні, але не обіцяю, що найближчими тижнями зможу внести вас у розклад. Андрій Ігорович дуже зайнятий! І якщо ви цього не бачите, то я вам як його секретар кажу!

Але суперниця в мене була не така проста й теж поступатися не збиралася.

— І чому мені здається, що ти, як секретар, забагато на себе береш, Півник? А як щодо особистих питань? Ти про це не подумала?

— Вам здається, товаришко аналітику. А особисті питання пана Воронова ні вас, ні мене не стосуються! Тим більше в робочий час!

— Ну звичайно! — пирхнула Нелечка. — Бачу я, як вони тебе не стосуються! Бідолашка, так старалася догодити шефу й зібрати документи, що аж уся спітніла! От і сиділа б собі й далі тихо під столом, де тобі саме місце!

— Що-о?!

— А що чула! Спочатку діда обкрутила, а тепер і в онука кліщами вчепилася, так? Боїшся своє втратити? Думаєш, ніхто не знає в компанії, хто ти є? Утриманка й вертихвістка!