Розділ 4

— Неллі, я попросив би! Тримай свою думку при собі! — спробував було втрутитися Воронов, але коли двох дівчат заносить на поворотах, сильній статі краще зникнути зі шляху й не світитися.

— Та що ти собі дозволяєш?! — я ахнула й натурально образилася за свою честь. Так відкрито мені незаслужене звинувачення кидали вперше. — На себе подивися, видро безсоромна!

— Якщо й дозволяю, то зі схвалення Андрія, зауваж! — озвіріла Людожерочка. — А наші з ним справи тебе не стосуються! Ти тут усього лише обслуговуючий персонал, тож зникни! Вільна, дівчинко!

— Ей! Хто з нас іще обслуговуючий! Це ти своєю спідницею тут столи витирала! І це тобі прямим текстом сказали, що ти запізнилася! Кави вона захотіла. Дзуськи, а не кави, зрозуміла?! — і дулю брюнетці показала.

— Шельма руда!

— Зате не фарбована, як дехто! І не надута!

— Неллі, Дар’є, ви з глузду з’їхали?! Ану негайно припиніть!

Ага, щазз! Мене в дитинстві стільки разів дражнили через колір волосся, що досвід словесного пінг-понгу виробився ого-го! Та я тільки почала! Можна сказати, пащу відкрила…

Бач яка, вказувати вона мені надумала!

Але Пригожева не була б лисицею, якби вчасно не зміркувала, в чий бік повернути обурене личко, щоб серйозно не отримати по носі.

— Андрію, і ти це терпиш?! — скривджено верескнула. — Твоя секретарка щойно мене образила! Подивися на неї, вона божеволіє від ревнощів і хоче маніпулювати тобою! Їй не можна довіряти! Не здивуюся, якщо вона в змові з твоїм братом! Думаєш, чому вона лізе до тебе під стіл і догоджає… Лицемірка!

Що?!

Я скипіла від такої брехні й звинувачення. Від того, якою невинною виглядала Пригожева перед чоловіком, кліпаючи віями.

Я ніколи не лицемірила й завжди була віддана «Сезаму». Я не заслужила… Та як вона сміє таке говорити!

Якби не Воронов, я б її дістала, клянусь! І тоді б уже ніхто не зміг сказати, що помічниця виконавчого директора — брюнетка. Залишила б язву без волосся!

— Ах ти… Брехуха! Та ти ж сама сплелася з Купріяновим… Я все знаю! Знаю, що ви заду…

— Мовчати, Півникова! Геть із кабінету!

— Але, Андрію Ігоровичу, вона ж…

— Швидко в приймальню! Марш звідси! Неллі, сядь!

— Правильно, Андрію! Давно час виставити цю нахабу геть!

Але я б не пішла — ні за що! Бойовий Півник уже підняв гребінь і приготувався битися до перемоги. Якби злющий Гоблін не схопив мене запросто в оберемок, як мішок із борошном, і не виніс під пахвою в приймальню — не звертаючи уваги на опір.

Поставивши на підлогу, зачинив за нами двері до кабінету (залишивши в ньому Людожерочку саму) і розвернув до себе обличчям.

— Ви з глузду з’їхали! — грізно прошипів у лоб, понизивши голос до шепоту, виблискуючи льодяними очиськами. — Ще секунда, і все б вибовкали!

— Ну й нехай! Хай знає, що її розкусили! Я не розумію, Андрію Ігоровичу, чому ви мовчите? Чому мені не вірите?!

— Питання не у вірі, а в тому, що ви мене не чуєте! Я ж сказав, що сам із усім розберуся! Ідіть додому, Півникова, поки справ не накоїли! Викиньте всю маячню з голови й спіть спокійно! Я чоловік, а не шмаркач, мені не потрібна ваша опіка. І краще зникніть із горизонту в найближчі п’ять хвилин, інакше…

— Що інакше? — очі защипали сльози образи, а до горла підступив клубок. Ненавиджу несправедливість!

— Інакше сидітимете в мене під столом усю ніч!

Я стояла, дивилася на свого шефа, а губи тремтіли…

— Ну, що ще, Дар’є?

— Чому ви їй не сказали? Пригожевій.

— Що я мав їй сказати?

— Що між нами нічого не було, звичайно ж!

Очі дивилися на мене пильні й сердиті.

— Півникова, я дивлюся, ви від скромності не помрете. А чому я маю їй щось говорити?

— Але ж вона подумала, що ми… що ви і я… що в нас із вами…

— Як цікаво. Продовжуйте, уважно слухаю.

Але я завагалася. Одна річ подумати — в думках завжди все здається ясним, як на долоні. І зовсім інша — вимовити вголос те, що зрозуміло без слів.

А Воронов наче моєї заминки й чекав. Нетерпляче поквапив:

— Ну ж бо, озвучте свою фантазію, бо мені на думку нічого не спадає. Крім того, що ви там збирали папери. Адже це й раніше входило до ваших обов’язків, при моєму дідові? Стежити за документами?

Якщо я й була червона від усього, що сталося, то зараз зблідла.

Мені раптом захотілося вліпити Воронову ляпаса. Міцного, такого, щоб у вусі задзвеніло. Щоб зміг відчути той самий обпікаючий сором від його слів, що і я.

Усе він прекрасно розуміє, тільки йому все одно. Начхати на мене.

Видно, він це зрозумів, бо глянув на мій піднятий у гніві бюст, на руку… Смикнув жовнами, розвернув широкі плечі в бік кабінету й холодно кинув поверх плеча:

— Ідіть додому, Півникова. Ви вільні.

— Я — Півник!

Він раптом повернувся й розлютився.

— Якщо ви — Півник, то я — Курочка! — роздратовано рикнув. — Ідіть уже, кому сказано! І без вас справ до біса!

Увійшов до кабінету й дверима грюк! Тільки скло в шафах задрижало. А я залишилася стояти, більше не в змозі стримувати сльози.

Вони й побігли по щоках — гіркі й колючі, тільки встигай зморгувати, коли двері до кабінету знову відчинилися і Воронов повернувся. Дістав із внутрішньої кишені носову хустинку — таку ж ідеально накрохмалену, як він сам, і сунув у руку.

— Ще й плакса! Ось, візьміть, завтра поговоримо. А краще спускайтеся й чекайте мене на парковці. Знаєте мою машину? Чорний позашляховик. Я вас додому відвезу.

Знову грюкнув дверима й пішов!

Гад, хам і… бездушна сволота!

Айсберг і крижинка!

А Матвій Іванович ним так пишався! Казав, що молодший онук увесь у нього пішов. Що хороша людина.

Гоблін він хороший, а не людина! Справ у нього до біса. А в мене їх що, хіба мало? Знову ж о першій ночі спати ляжу, поки вдома всі справи перероблю. Чи він думає, ніби весь світ на ньому одному зійшовся?

Я з почуттям висякалася в хустинку.

Ні, вирішено — звільняюся! Та пішло воно все до лісовика! І «Сезам», і чутки, і змови разом зі спадкоємцями! Що я собі, іншу роботу не знайду, чи що? Звичайно, знайду! Та хоч в агентстві нерухомості.

Подумаєш, прикінчать Воронова. Так він, грубіян, сам винен. Ну дістанеться «Сезам» Купріянову з Людожерочкою — убивцям-подельникам. Я-то тут до чого? Мене все одно ніхто не слухав.

Точно! От зараз зберу всі свої речі й піду! Десь тут лежав старий шкіряний портфель Матвія Івановича… ага, ось! Головне, графин не забути — подарунок старого шефа. А завтра вранці, як прокинуся, так першим же ділом заяву Гобліну й відправлю — з кур’єром. Хай звільняє, аби більше в очі його морозні й уперті не дивитися!

Уже коли пальто-пуховичок накинула, шапку надягла, шарф пов’язала й на вулицю спустилася, — зупинилася раптом біля торця офісної будівлі. Попереду через дорогу й пів кварталу вниз вулицею мене чекала автобусна зупинка (не вирішив же Воронов, що я й справді з ним поїду? Ще чого!), а позаду…

А позаду лежало все те найкраще, що сталося з моєю сім’єю за останні три роки.

Гаразд, так і бути! Хай Воронова завтра прикінчують, коли мене вже тут не буде. А сьогодні, поки я все ще його секретар, востаннє покараулю п’ять хвилин за рогом і дочекаюся, коли він поїде.

А раптом йому моя допомога або свідок знадобиться?

Шмигнувши з освітленої алеї в тінь, я підійшла до стіни будівлі й визирнула з-за рогу.